This site uses cookies.
Some of these cookies are essential to the operation of the site,
while others help to improve your experience by providing insights into how the site is being used.
For more information, please see the ProZ.com privacy policy.
This person has a SecurePRO™ card. Because this person is not a ProZ.com Plus subscriber, to view his or her SecurePRO™ card you must be a ProZ.com Business member or Plus subscriber.
Affiliations
This person is not affiliated with any business or Blue Board record at ProZ.com.
English to Ukrainian: Everything is connected General field: Science Detailed field: Environment & Ecology
Source text - English The interactions between wildlife and the physical planet are more complex and fascinating than we could ever have imagined.
By George Monbiot, published on the Guardian’s website, 12 December 2014.
I can hear you muttering already: he’s completely lost it this time. He’s written a 2,000-word article on whale poo. I admit that at first it might be hard to see the relevance to your life. But I hope that by the time you have finished this article you will have become as obsessed with marine faecal plumes as I am. What greater incentive could there be to read on?
In truth it’s not just about whale poo, though that’s an important component. It’s about the remarkable connectivity, on this small and spherical planet, of living processes. Nothing human beings do, and nothing that takes place in the natural world, occurs in isolation.
When I was a student, back in the days when mammoths roamed the earth, ecologists tended to believe that the character of living systems was largely determined by abiotic factors. This means influences such as local climate, geology or the availability of nutrients. But it now seems that this belief arose from the study of depleted ecosystems. The rules they derived now appear to have described not the world in its natural state, but the world of our creation. We now know that living systems which retain their large carnivores and large herbivores often behave in radically different ways from those which have lost them.
Large carnivores can transform both the populations and the behaviour of large herbivores. In turn this can change the nature and structure of the plant community, which in turn affects processes such as soil erosion, river movements and carbon storage. The availability of nutrients, the physical geography of the land, even the composition of the atmosphere: all now turn out to be affected by animals. Living systems exert far more powerful impacts on the planet and its processes than we suspected.
I’m talking about trophic cascades: ecological processes that tumble from the top of an ecosystem to the bottom. (Trophic means relating to food and feeding.) It turns out that many living processes work from the top down, rather than the bottom up.
Trophic cascades have often been detected in places in which large carnivores still exist or have been reintroduced. But what has been discovered so far is likely to underestimate their natural prevalence. For what we now describe as “top predators” are often – from the perspective of palaeoecology – nothing of the kind.
Species such as wolves and lynx, for example, would be more accurately described as mesopredators: belonging to the second rank. They would once have had to contend with lions, hyaenas, scimitar cats, sabretooths, bear dogs and other such monsters, throughout their ranges. Even the giant lions and giant sabretooths that lived in North America until the first humans arrived could not unequivocally be considered the kings of the jungle. The short-faced bear, which stood 13 feet in its hind socks, appears to have been a specialist scavenger: specialising in driving giant lions and giant sabretooths off their prey.
One hypothesis which might help to explain the sudden disappearance from many parts of the world of the megafauna, following the first arrival of human beings, is that we triggered trophic cascades of destruction.
For example, before humans reached Australia, the continent teemed with great beasts. There was a spiny anteater the size of a pig; a giant herbivore a bit like a wombat, which weighed two tonnes; a marsupial tapir as big as a horse; a ten-foot kangaroo; a marsupial lion with opposable thumbs and a stronger bite than any other known mammal, which I believe was a specialist carnivore of giant kangaroos; a horned tortoise eight feet long; a monitor lizard bigger than the Nile crocodile. Most of them, and many other marvellous creatures, disappeared between 40,000 and 50,000 years ago. At roughly the same time, the dense rainforests which covered much of that continent began to be replaced by the grass and scrubby trees which populate much of the outback today.
One paper suggests that the first humans in Australia hunted some of the large animals to extinction, and that this caused the destruction of the rainforests, which in turn wiped out much of the remaining fauna. How? It postulates that when the giant herbivores disappeared, the leaves and twigs that would otherwise have been browsed began to build up on the forest floor, creating a fuel supply that allowed wildfires to rage unhindered through the rainforests. This catalysed the shift to grass and scrub.
In Europe, ecologists are beginning to wake up to the fact that our ecosystems were and remain shaped by elephants, rhinos, hippos and the other great beasts that lived here during the last interglacial period, when the climate was similar to today’s. You can still see evidence of co-evolution with elephants and rhinos in the way that our deciduous trees respond to attack.
In other words, the natural world is even more fascinating and complex than we had imagined. And we are only just beginning to understand just how rich and strange ecological processes might be.
I promised whale poo, and whale poo you shall have. Studies in the 1970s proposed that the great reduction in the large whales of the southern oceans would lead to an increase in the population of krill, their major prey. It never materialised. Instead there has been a long-term decline. How could that be true? It now turns out that whales maintain the populations of their prey.
They often feed at depth, but they seldom defecate there, because when they dive the stress this exerts on the body requires the shutdown of some of its functions. So they perform their ablutions when they come up to breathe. What they are doing, in other words, is transporting nutrients from the depths, including waters too dark for photosynthesis to occur, into the photic zone, where plants can live.
In the southern oceans, iron is a limiting nutrient, without which the plant plankton at the bottom of the food chain cannot reproduce and grow. By producing their poonamis – sorry, faecal plumes – in the surface waters, the whales fertilise the plant plankton on which the krill and fish depend. This effect, known as the “whale pump” has been hypothesised for several years. But now there is some experimental evidence to support it. A team of scientists at the University of Tasmania collected some pygmy blue whale poo (who knew that marine biology was so rich with possibility?) and grew plankton in water containing varying concentrations of it. They found that the richer the mix, the greater the productivity. No surprises there.
Separate research, in the Gulf of Maine, estimates that whales and seals, by defecating at the surface and recycling nutrients there, would, before their numbers were reduced by hunting, have been responsible for releasing three times as much nitrogen into those waters as the sea absorbed directly from the atmosphere. The volume of plant plankton has declined across much of the world over the past century, probably as a result of rising global temperatures. But the decline appears to have been been steepest where whales and seals have been most heavily hunted. The fishermen who have insisted that predators such as seals should be killed might have been reducing, not enhancing, their catch.
But it doesn’t end there. Plant plankton, when they die, slowly descend into the abyss, taking with them the carbon they have absorbed from the atmosphere. It is hard to quantify, but when they were at their historical populations, whales are likely to have made a small but significant contribution to the removal of carbon dioxide from the atmosphere. The recovery of the great whales, which were reduced by between two thirds and 90%, but whose numbers are slowly climbing again in some parts of the oceans, could be seen as a benign form of geo-engineering.
This should not be the only, or even the main, reason why we should wish them to return, but the way in which whales change the composition of the atmosphere provides yet another refutation of the idea that we can manipulate the living world with simple, predictable results.
With the Sustainable Human team, I’ve just produced a second trophic cascades video, about the whale pump. The first – about the unexpected impact of wolves in Yellowstone National Park – has been watched 13 million times. The belief that people cannot handle complexity is a myth. There is a tremendous public appetite to understand the world in all its fascinating detail. Which could explain why my articles have become longer and longer.
Talking of which, I haven’t finished with the whales yet. Another paper proposes that as the great whales declined, killer whales, some of which would have specialised in feeding on them, switched their diet to animals such as seals and sea lions. This is likely to have had major effects on fish populations.
But now, in the Aleutian archipelago, the reduction of seals by human hunters appears to have caused the killer whales to switch their diet again, in this case to sea otters. A large part of the diet of sea otters consists of sea urchins. As the otters have declined, the number of urchins has risen, to the point that in some places they have grazed the vast kelp forests that once thronged the coastal waters of the western seaboard of the Americas until almost nothing remains. Not only has this caused the collapse of the coastal ecosystem, but it has also caused the release of more carbon dioxide into the atmosphere, as the carbon stored in the kelp has been oxidised.
And even that is not the end of the story. It now seems that whaling may have been a leading cause of the decline of the Californian condor. Condors appear to have specialised in scavenging the carcasses of stranded whales. As whales were destroyed, the condors were deprived of a major food source, and were forced to feed on dead terrestrial animals. Some of these carcasses are of animals that die after being shot and then lost by human hunters. The ingestion of lead from bullets and shot has been one of the reasons for the fragility of the condors’ grip on existence.
Who would have guessed that the impacts of whaling would cascade through so many living systems?
(Incidentally, until humans arrived in the Americas, the condor was one of the smaller scavenging birds. The North American roc (Aiolornis incredibilis), had a wingspan of sixteen feet and a hooked bill the length of a man’s foot. No skull of another predatory bird, the Argentine roc (Argentavis magnificens) has yet been found, but the available bones suggest that its wings were 26 feet across and that it weighed twelve stone.)
And it’s not just whales. When plant plankton are attacked by the small animals that eat them, some of them release a chemical called dimethyl sulphide. This compound attracts predators, that feed on the animals eating the plants. It appears that the tube-nosed birds, such as albatrosses, fulmars, shearwaters and petrels, which have a highly developed sense of smell, can detect dimethyl sulphide, and use its presence to find their prey. Not only might this help to protect the plant plankton from some of the animals grazing on them, but by defecating in the feeding zone, the birds help to fertilise the plants that brought them there.
There’s one more twist. Dimethyl sulphide seems to have a powerful role in the formation of clouds at sea. Because the sea has a dark surface, and clouds are white, the greater the cloud cover, the more sunlight is reflected back into space. So as plant plankton are attacked, they might help to cool the planet.
There are similar effects on land. Before serious conservation efforts began in the 1960s, wildebeest numbers in the Serengeti fell from about 1.2 million to 300,000. The result was similar to the hypothesised mechanism for the destruction of much of the Australian rainforest. As dry grass and other vegetation that the wildebeest would otherwise have eaten accumulated, wildfires ravaged around 80% of the Serengeti every year.
As wildebeest numbers have recovered, the frequency of fires has fallen and more dung is incorporated into the soil. The Serengeti has been transformed from a net carbon source to a net carbon sink: a shift equivalent to the entire current emissions of carbon dioxide from burning fossil fuels in East Africa.
But it’s important not to generalise from one example. In other parts of the world, grazing animals can increase the production of greenhouse gases. Domestic livestock are a major cause of global warming. So are some wild herbivores. As moose numbers in Canada have risen, partly due to the destruction of their predators by people, through a series of complicated impacts on both vegetation and soil they have sharply reduced the storage of carbon in the boreal forests. One estimate suggests that the difference in carbon storage between high and low moose numbers is the equivalent of between 42 and 95% of the carbon dioxide Canada produces through the burning of fossil fuels. Allowing wolves to return to their historical levels could make a massive difference to Canada’s greenhouse gas emissions.
Nor should we imagine that wolves and whales and wildebeest and plant plankton and sea otters alone can prevent the climate breakdown that the unchecked consumption of fossil fuels will cause. Annual plant growth cannot match the burning of fossil fuels, which mobilises the stored remains of many centuries of accumulated plant carbon every year. But these first inklings of the unexpected impacts of our destruction should provide yet another reason for treating the living planet gently. Everything is connected.
I would hate to see the protection of wildlife reduced to a calculation about greenhouse gases. For me, there are powerful intrinsic reasons for defending the natural world: because it is wonderful; because it enriches and enchants our lives; because to understand how these magnificent and complex systems work is to pass through a portal to an enchanted kingdom.
But the little we now know of trophic cascades and the unexpected complexities they reveal, which doubtless presages a much deeper and richer understanding in the years to come, enhances for me the awe with which I contemplate our world of wonders. It makes me all the more determined to protect it from destruction.
Translation - Ukrainian Взаємодія між дикою природою і фізичним світом являється більш заплутаною та захоплюючою ніж ми можемо собі уявити.
Написано Джорджем Монбіотом, опубліковано на вебсайті Guardian s 12 грудня 2014 року.
Я уже чую ваші бурмотання: "Він точно загубився в часі. Він написав статтю, яка складалась з 2,000 слів, про самі лише випорожнення китів. " Я визнаю, що знайти якесь практичне використання цьому у вашому житті буде складно. Але, сподіваюсь, що до того часу, як ви дочитаєте цю статтю, то зацікавитеся екскрементами морських жителів так само як і я. Як вам такий стимул, аби продовжити читати цю статтю?
По правді кажучи, ця стаття не лише про випорожнення китів, але це є її основним компонентом. Тут йдеться про дивовижний зв'язок між життєвими процесами на цій невеличкій і круглій планеті. Що б люди не робили чи що б не відбувалося в природному світі, не може відбуватися в ізоляції.
Коли я був студентом, екологи схилялись до думки, що в ті часи, коли мамонти бродили землею, характер системи життя був більшою мірою визначений абіотичними факторами. Це означає вплив таких факторів як місцевий клімат, геологія місцевості та наявність поживних речовин. Але зараз здається, що ці переконання виросли на дослідженнях вичерпаної екосистеми. Правила встановлюються аби описувати світ не в справжньому стані, а в нашому баченні його. Зараз ми знаємо, що живі системи, які підтримують свою популяцію м'ясоїдних та травоїдних тварин, часто поводять себе в кардинально іншому напрямку, ніж ті, що втратили ці можливості.
М'ясоїдні тварини можуть змінювати як популяцію, так і поведінку травоїдних. В свою чергу, це може змінити природу і структуру рослинності, яка, насамперед, впливає на такі процеси як ерозія ґрунту, зміна русел річок і запасу вуглецю. Наявність поживних речовин, фізична географія землі, навіть склад атмосфери: виявляється, усе зараз знаходиться під впливом тварин. Живі системи впливають на планету і її процеси сильніше, ніж ми можемо собі уявити.
Я говорю саме про трофічні каскади: екологічні процеси, які скочуються з верху піраміди екосистеми до низу (трофічні - ті, що мають відношення до їжі і харчування). Виходить, що багато життєвих процесів працює по принципу зверху до низу, а не навпаки.
Трофічні каскади часто виявляли в місцях, де м'ясоїдні тварини все ще існують або були введені знову. Але найбільшим відкриттям на цей час є, ймовірно, недооцінка їхньої природної переваги. Ті, кого в наш час ми називаємо хижаками часто, з точки зору палеоекології , зовсім не являються ними.
Наприклад, такі види як вовк та рись, точніше описуються як консументи (mesopredators) та належать до другого порядку. Колись вони боролися з левами, гієнами, шаблезубими котами, "собаковедмедями" та іншими такими істотами їхнього ареалу. Навіть гігантські леви та шаблезубі коти, що проживали в Північній Америці, до появи першої людини, безперечно, не вважалися королями джунглів. Короткоморді ведмеді, ростом заввишки 13 футів ( 3.96 м), виявляється, були спеціалістами в харчуванні падаллю, відганяючи гігантських левів та шаблезубих котів подалі від їхньої здобичі.
Одна з гіпотез, яка допоможе зрозуміти раптове зникнення мегафауни з багатьох частин світу, пов'язана з появою перших людей, що і розпочали поступове знищення трофічних каскадів.
Наприклад, перед тим як люди дістались Австралії, континент кишів великими звірами. Там існували колючі мурахоїди, розміром зі свиню; велетенські травоїдні схожі на вомбатів, які досягали ваги в 2 тони; сумчасті тапіри, величиною з коня; десятилапі кенгуру; сумчасті леви, з протипоставленими великими пальцями і міцнішим прикусом, аніж у інших відомих ссавців, які, я впевнений, були спеціалістами у полюванні на гігантських кенгуру; рогаті черепахи, довжиною понад 8 футів (2.4 м); варани, більші за нільського крокодила. Більшість з них та багато інших дивовижних видів зникли між 40,000 і 50,000 років тому. Майже в той самий час, густі тропічні ліси, які покривали більшу частину континенту, були витіснені травами та низькорослими деревами, що і заповнюють малонаселені ділянки континенту до сьогодні.
В певних документах стверджується, що перші люди Австралії винищили деякі види великих тварин, це спричинило руйнування тропічний лісів, що і стерло з лиця землі решту фауни. "Як?", запитаєте ви? Це обумовлено тим, що коли гігантські травоїдні зникли, листя та гілля, яке могло б бути общипане тваринами, почало назбируватись на лісовому ґрунті, створюючи сировину для сильних пожеж, котрі безперешкодно розгулювали лісами. Це все каталізує перехід до трави та чагарників.
В Європі екологи починають приходити до факту, що наша екосистема досі залишається у формі завдяки слонам, носорогам, гіпопотамам та іншими великими звірами, які жили тут впродовж багатьох міжльодовикових періодів, коли клімат був схожим на сьогоднішній . Ви все ще можете побачити докази коеволюції зі слонами та носорогами у тому, як наші вічнозелені дерева реагують на їхню атаку.
Іншими словами, світ природи - більш захопливий та складніший ніж ми могли б собі уявити. Ми лише починаємо розуміти, наскільки різноманітними та незвичайними являються екологічні процеси насправді.
Я обіцяв розповісти про випорожнення китів і ви це отримаєте. Спираючись на вчення 1970 року, зниження чисельності китів у південних океанах призведе до збільшення популяції крилі, основної здобичі китів. Але цього так і не сталось. Натомість, відбувся довготривалий спад чисельності останніх. Як таке можливо? Виходить, що кити підтримують популяцію своєї здобичі.
Вони часто харчуються на глибині, але досить рідко випорожняються там, адже коли вони пірнають, тиск, який діє на тіло, вимагає припинення деяких функцій. Тому своє очищення вони виконують, коли піднімаються на поверхню, щоб набрати повітря. Кити транспортують поживні речовини з глибин, в тому числі і води, що є занадто темними для проходження фотосинтезу, та переносять її у фотичні зони, де можуть жити рослини.
У південних океанах залізо поширене в обмеженій кількості, без якого планктон, що знаходиться в нижній частині харчового ланцюга, не може розмножуватись та рости. Удобрюючи поверхневі води, кити підтримують високу продукцію фітопланктону, від якого залежать крилі та риба. Цей ефект відомий під назвою " китовий насос ". І зараз є деякі експериментальні дані, які підтверджують це. Група науковців з Університету Тасманії зібрали екскременти карликового синього кита (хто ж знав, що морське життя таке щедре на можливості?) і виростили планктон з різною концентрацією його у воді. Вияснилось, що чим багатша суміш, тим більше продуктивність. Нічого дивного.
Окремі дослідження в затоці Мен підраховують, що кити та тюлені своїм випорожненням на поверхню та переробкою поживних речовин, могли б збагачувати воду нітрогеном в 3 рази, до того як чисельність тварин скоротиться через браконьєрство. За останнє сторіччя численність фітопланктону різко упала по усьому світу, імовірно, як результат глобального потепління. Але це зниження, виявляється, було дуже значним в місцях, де на китів та тюленів велося інтенсивне полювання. Рибалки, які наполягали на тому, що такі хижаки як тюлені повинні бути винищеними, зрештою, скорочували аніж збільшували свій улов риби.
Але на цьому все не закінчується. Фітопланктон, коли помирає, повільно опускається на глибину, захоплюючи з собою вуглець, який вони ввібрали з атмосфери. Це важко оцінити, але, коли кити знаходились в своїй історичній популяції, то, ймовірно, зробили невеликий, але істотний внесок з видалення вуглекислого газу з атмосфери. Повернення великих китів, чисельність популяції яких була скорочена між двома третинами і 90 %, але зараз знову поступово піднімається в деяких частинах океану, можна розглядати як благодатну форму геоінженерії.
Це не повинно бути єдиною, або ж навіть головною причиною, чому ми повинні бажати їхнього повернення, але шлях, яким кити впливають на склад атмосфери, забезпечує ще одне спростування ідеї - що ми можемо маніпулювати живим світом з простими та передбачуваними результатами.
Разом зі своєю командою я створив друге відео про трофічні каскади, в яких йдеться про "китовий насос". Перше, про несподіваний внесок вовків у Єллоустовському Національному Парку було переглянуто 13 мільйонів разів. Думка, що люди не можуть справитись зі складнощами - міф. Насправді, існує величезне суспільне бажання зрозуміти світ у всій його красі та деталях. Що і пояснює, чому моя стаття стає все довшою.
Я навіть не закінчив ще говорити про китів. Інший документ припускає, що зі зменшенням кількості великих китів, косатки, в свою чергу, змінили свою дієту та перейшли на таких тварин як тюлені та морські леви. Це, вірогідно, мало значні наслідки для популяції риб.
Але зараз в Алеутському архіпелазі зменшення тюленів через браконьєрство, спонукає косаток знову змінювати свій раціон і, в цьому випадку, не на користь морських видр. Велика частина харчового раціону видр складається з морських їжаків. Так як популяція морських видр почала зменшуватись, то число морських їжаків, навпаки, збільшуватись до такої міри, що вони повністю спустошили ліси водоростей прибережних вод західного узбережжя Америки. Це не лише спричинило крах прибережної екосистеми, а й посприяло вивільненню більшої кількості двоокису вуглецю в атмосферу, адже вуглець, який зберігався у водоростях окислився.
На жаль, і це не є кінцем історії. А зараз я доведу, що полювання на китів може бути основною причиною занепаду каліфорнійського кондора. Кондори, як виявляється, спеціалізуються на очищення туш китів, яких викинуло на берег. Після знищення китів, кондори були позбавлені основного джерела живлення і були змушені харчуватися мертвими наземними тваринами. Деякі з цих туш - це тварини, які померли від пострілів, а потім і взагалі зникли через мисливців. Потрапляння свинцю від куль разом з їжею є основною причиною недовговічного життя кондорів .
Хто б міг подумати, що наслідки вбивства китів прокотяться через стільки живих систем?
До речі, поки люди не прибули в Північну і Південну Америку, кондор був одним з найменших птахів, хто харчувався падаллю. Північноамериканський Рух (Aiolornis incredibilis), мав розмах крил в шістнадцять футів (4,9 м) і гачкуватий дзьоб, який був довжиною з ногу людини . Ніяких черепів іншої хижої птиці, Аргентинського руху (Argentavis magnificens) не було знайдено до цих пір, але все ж наявні залишки кісток висувають гіпотезу, що крила птаха досягали до 26 футів (7,9 м) в довжину і важили 79 кілограм.
І справа не лише китах. Коли звірі поїдають фітопланктон, деякі з них випускають хімічну речовину під назвою діметилсульфід. Ця складова приваблює хижаків, які харчуються кривдниками останніх. Виявляється, що трубконосі, такі як альбатроси, буревісники, які мають дуже розвинуте почуття нюху, завдяки якому можуть відслідковувати діметилсульфід та використовують його для пошуку своєї здобичі. Це не тільки сприятиме захисту планктону від деяких тварин, які харчуються ними, але і притягуватиме птахів для удобрення екскрементами.
Але тут є ще одна особливість. Діметилсульфіт відіграє вагому роль у формуванні своєрідних хмар, або ж морського туману. Оскільки море має темну поверхню, а хмари світлі, то чим більший покрив хмар, тим більше сонячного світла відбивається назад. Що ж, фітопланктон міг би допомогти охолодити планету, але він потерпає від нападів недоброзичливців.
Схожа ситуація відбувається і на суші. У 1960-тих, перед тим, як розпочались якісь заходи по збереженню, чисельність гну у Серенгеті, що у Танзанії, впала з 1,2 мільйонів до 300,000. Результат був схожий на передбачуваний механізм, що сприяв знищенню більшої частини австралійського тропічного лісу. Так як суха трава та інша рослинність, яка б тим чи іншим чином була б з'їдена, почала накопичуватись, це сприяло виникненню спустошливих пожеж, знищуючи близько 80% Серенгеті кожного року.
Популяція гну все ж відновилась, частота пожеж різко знизилась і в ґрунт почало потрапляти більше органічного добрива. Серенгеті був перетворений з чистого джерела вуглецю на чистого поглинача вуглецю.
Проте важливо не спиратись на приклад одного випадку. В інших частинах світу тварини, які випасаються, можуть збільшити утворення парникових газів. Домашня худоба являється головною причиною глобального потепління. Так як і деякі дикі травоїдні. Зростання чисельності лосів у Канаді, що частково пов'язане з вистрілом хижаків, вплинуло на ряд складних наслідків як для рослинності в цілому, так і для ґрунту, різко зменшивши запаси вуглецю в борових лісах. За одними підрахунками, різниця залишку вуглецю при високій та низькій популяції лосів рівняється між 42 і 95% вуглекислого газу, який Канада виробляє, спалюючи горючі корисні копалини. Повернення вовків до їхньої попередньої чисельності спричинить колосальну різницю викидів парникового газу Канади .
Не слід уявляти собі, що вовки, кити, гну, фітопланктон і морські видри поодинці зможуть запобігти занепаду клімату через неконтрольоване споживання викопного палива. Річне зростання рослин не зрівняється зі спаленням викопного палива, яке щорічно мобілізує збережені залишки багатовікового накопичення вуглецю в рослинах. Та ці натяки неочікуваних наслідків від нашого руйнування повинні стати черговою причиною аби бережно відноситись до живої планети. Все взаємопов'язане.
Я б не хотів, аби захист природи зводився лише до підрахунку інформацію про парникові гази. Особисто я маю справжні причини для захисту природи, адже вона прекрасна; вона збагачує і зачаровує наші життя; аби зрозуміти як ці величні та складні системи працюють, потрібно потрапити в це чарівне королівство і ви самі в цьому переконаєтесь.
Чим менше ми знаємо про трофічні каскади та їхні складнощі, тим глибше та багатше розуміння вони принесуть в найближчі роки, це і підсилює в мені той внутрішній трепет, з яким я споглядаю наш світ чудес. Все це надає мені рішучості аби вберегти природу від знищення.
More
Less
Experience
Years of experience: 7. Registered at ProZ.com: Jun 2017.
Portfolio