Ukrainian to English and English to Ukrainian translator specializing in social sciences.

Working languages:

Ukrainian to English
English to Ukrainian
Russian to English

Roksolana Mashkova
social science, Ukrainian, Russian

Ukraine

Local time: 22:58 EEST (GMT+3)

Native in: Russian (Variant: Standard-Russia)

, Ukrainian (Variant: Standard-Ukraine)

Send email

Feedback from
clients and colleagues
on Willingness to Work Again

No feedback collected

Freelance translator and/or interpreter

This person has a SecurePRO™ card. Because this person is not a ProZ.com Plus subscriber, to view his or her SecurePRO™ card you must be a ProZ.com Business member or Plus subscriber.

This person is not affiliated with any business or Blue Board record at ProZ.com.

Translation, Editing/proofreading, Website localization, Software localization, Transcription

Specializes in:
Social Science, Sociology, Ethics, etc.	Economics
Anthropology	Cinema, Film, TV, Drama
History	Linguistics
Poetry & Literature	Psychology
Philosophy

Visa, MasterCard, PayPal

Sample translations submitted: 9

Ukrainian to English: Development of Policy Regarding Internally Displaced Persons in Ukraine General field: Social Sciences Detailed field: Government / Politics
Source text - Ukrainian Вироблення політики щодо внутрішньо переміщених осіб в Україні Підготовлено за підтримки Міжнародного фонду "Відродження". Андрій Солодько Тарас Доронюк 2015 Результатами анексії Криму та військового конфлікту на Донбасі стали не тільки руйнування української економіки та інфраструктури, загибель людей та крах більшості інституцій, але й поява внутрішньої та зовнішньої вимушеної міграції. Мова далі піде переважно про внутрішньо переміщених осіб1 та меншою мірою про тих, кого можна ідентифікувати як біженців2. Станом на кінець лютого 2015 року в Україні нараховувалося 1 092 405 внутрішньо переміщених осіб3. З них, за приблизними оцінками, 20 000 з Криму та понад 1 070 000 - зі Сходу України. Близько 60% ВПО - це пенсіонер(к)и, 23.1% - працездатні особи, 12.8% - діти та 4.1% - неповносправні особи. Частка зареєстрованих ВПО складає 2,4% від загальної кількості населення (загалом вимушеними мігрантами є 3,9% населення України). За оцінкою Управління по координація гуманітарних питань ООН, 5 мільйонів осіб потребують безпосередньої гуманітарної допомоги4 Понад 700 000 осіб перебралися за межі України, втікаючи від конфлікту на Сході України чи анексії Криму5. Відповідно до даних Євростату, за 9 місяців 2015 року 8405 громадян(ок) України стали шукачами притулку в країнах ЄС6. Країни з найбільшою кількістю ВПО* Країна Кількість ВПО % ВПО від загальної кількості населення Сирія 7600000 33,27 Колумбія 5745200 11,89 Нігерія 3300000 1,90 Ірак 3276000 9,80 Судан 3100000 8,17 Демократична республіка Конго 2756600 4,08 Південний Судан 1468200 13,00 Пакистан 1150000 0,63 Україна 1116618 2,45 Сомалі 1107000 10,55 Туреччина 954000 1,27 Афганістан 667200 2,18 М'янма 643000 1,21 Азербайджан 568892 6,04 Індія 531000 0,04 Лівія 454000 7,32 Центральна африканська республіка 436300 9,45 Бенгладеш 431000 0,28 Кенія 412000 0,93 Ефіопія 397200 0,42 * Військовий конфлікт як фактор переміщення; 20 перших країн. Дані Internal Displacement Monitoring Centre та World Bank Визначення проблем Перш за все, слід розуміти, що проблема ВПО не є чимось новим у світовій історії. Навіть за новітніх часів Україна вже стикалася із вимушеною внутрішньою міграцією. Чорнобильська катастрофа 1986 року супроводжувалася переміщенням понад 162 000 осіб із заражених територій. Незважаючи на це, у нас не накопичено достатньо досвіду для необхідних у такій ситуації дій: реєстрації ВПО, здійснення міжвідомчої координації, взаємодії з неурядовими та міжнародними організаціями, впровадження програмного підходу до вирішення існуючих проблем. Крім того, ми не повинні оцінювати українську ситуацію відокремлено від ширших регіональних процесів вимушеної міграції чи міграції загалом. Міжнародна організація з міграції це описує так: “За межами Європи Туреччина залишиться одним з найбільших місць призначень для сирійських біженців, тоді як Російська Федерація прийняла велику кількість заяв для отримання статусу біженця від осіб, що перемістилися з території України. Водночас багато українців стали внутрішньо переміщеними особами внутрішнього конфлікту, проте це не спричинило масштабного зростання кількості шукачів притулку в країнах ЄС (хоча і відбулося зростання кількості дозволів на працевлаштування в Польщі). Це навряд чи зміниться у 2015 р.7” Кожен військовий конфлікт супроводжується появою ВПО, біженців та гуманітарними кризами. Для вирішення пов’язаних із цим проблем різними країнами розроблено комплекс інструментів. І саме в цьому контексті слід поглянути на вироблення політики як основний елемент забезпечення потреб ВПО у довготерміновій перспективі. При виробленні політик чи рекомендацій потрібно розуміти не лише логіку процесу переміщення та його причини, а й більш широкий контекст, ті соціальні трансформації, що воно принесе8. Задля такого розуміння на основі Керівних принципів щодо внутрішньо переміщених осіб в рамках спільного проекту Brookings та Університету Берна було розроблено національну рамку відповідальності щодо ВПО9. Даний документ містить 12 принципів, на основі яких здійснюється оцінка ситуації з ВПО у конкретній країні. Ці принципи охоплюють увесь спектр питань, відповідно до яких може здійснюватися оцінка поступу тієї чи іншої країни у покращенні становища ВПО. 1) Запобігання переміщенню та мінімізація його негативних наслідків; 2) Підвищення обізнаності щодо проблеми в загальнонаціональних масштабах; 3) Збір даних щодо кількості та становища ВПО; 4) Організація навчання щодо прав ВПО; 5) Створення юридичних механізмів для захисту прав ВПО; 6) Розробка національної політики щодо внутрішньо переміщених осіб; 7) Створення інституцій, які б відповідала за вирішення проблем ВПО; 8) Заохочення національних правозахисних груп до залучення ВПО у їхню роботу; 9) Забезпечення участі ВПО у прийнятті рішень; 10) Підтримка системного вирішення проблем ВПО; 11) Залучення достатніх ресурсів для вирішення проблем 12) Співпраця з міжнародними інституціями, якщо національних ресурсів недостатньо. Результати досліджень виконання даних принципів показують, що визначальним фактором у вирішенні проблем ВПО є політична воля. У спільному дослідженні Brookings та Лондонської школи економіки наголошується на тому, що уряди зазвичай не можуть контролювати і відповідати за процеси, які призводять до переміщення, проте вони мають змогу та інструментарій для покращення становища ВПО, гарантування їхніх прав та свобод.10 Ми ж, у свою чергу, спробуємо проаналізувати українську ситуацію, спираючись на вищевикладені принципи. 1) Запобігання переміщенню та мінімізація його негативних наслідків. Даний принцип є основним для роботи з внутрішньо переміщеними особами під час конфлікту. У першу чергу, потрібно працювати над мінімізацією негативних наслідків конфлікту чи уникненням конфлікту загалом. Ця норма закладена в Керівні принципи щодо ВПО, на ній наголошують і ті організації, що безпосередньо залучені в роботу з ВПО. Вимушене переміщення стало чи не єдиним способом убезпечити себе під час активної фази бойових дій. Повернення внутрішньо переміщених осіб та біженців на місця, звідки вони були вимушені мігрувати, є можливим лише за умови гарантування їхньої безпеки там та часткового чи повного відновлення інфраструктури життєзабезпечення. Відповідно до результатів соціологічного опитування, проведеного Українським інститутом соціальних досліджень імені Олександра Яременка, 81% респондентів вважають, що переселенці повинні повернутися до місць постійного проживання, щойно це стане можливим. 57.1% респондентів вважають, що переселенці перебувають у несприятливому становищі через свій статус11. Якщо відштовхуватися від такої логіки, то мінімізація негативних наслідків у цій конкретній ситуації можлива лише за умов безпечного повернення і додаткових заходів з інтеграції. 2) Підвищення обізнаності щодо проблеми у загальнонаціональних масштабах На загальнонаціональному рівні дискусії щодо проблем внутрішньо переміщених осіб почалися вже після розгортання конфлікту як результат тиску з боку громадськості, яка помітила проблему раніше, ніж державні інституції. Якщо після окупації Криму мова йшла винятково про людей, що тікають від політичних переслідувань та є лояльними до України,то ситуація із ВПО зі Сходу відмінна як в кількісному, так і в причинному відношенні. У цьому випадку має місце втеча від військового конфлікту і гуманітарної кризи, а вже потім від політичних переслідувань (хоч і ця причина була вагомою для переміщених на початковому етапі розгортання конфлікту). Необхідність вирішення проблем ВПО закріплена у двох документах, до яких звертаються в контексті вироблення політики. Це коаліційна угода, яку підписали 5 фракцій українського парламенту (Блок Петра Порошенка, Народний фронт, Самопоміч, Батьківщина та Радикальна партія), де зазначено: “6.1.10. Законодавче закріплення статусу вимушених переселенців з тимчасово окупованої території Криму і Севастополя, а також тимчасово непідконтрольних органам влади України територій Луганської та Донецької областей, що гарантує переселенцям всю повноту громадянських прав в місцях тимчасового проживання та передбачає соціальні гарантії, що враховують особливості статусу цієї категорії громадян.”12. Іншим документом є програма діяльності уряду, де зазначено необхідність “соціального захисту, працевлаштування та реінтеграція внутрішньо переміщених осіб”, а також “залучення для тимчасово переміщених осіб, українських громадян на Донбасі та в Криму, зокрема кримських татар, допомоги від ООН, країн - членів "Групи семи" та ЄС.”13 Це питання підіймалося в ході як президентської, так і парламентської виборчих кампаній, проте не було одним з ключових. Зараз же воно висвітлюється на загальнонаціональному рівні, є розуміння того, що воно потребуватиме вирішення. Проте ми також наголошуємо, що ситуація з ВПО потребує додаткового аналізу для більш обґрунтованого вироблення інформаційної політики. 3) Збір даних щодо кількості та становища ВПО Розуміючи важливість якісних даних, міжнародні інституції наголошують на необхідності запуску повноцінної реєстрації ВПО відповідно до постанови КМУ № 509 від 1 жовтня 201414. Хоч ця система не є достатньо гнучкою, вона дозволяє отримати дані щодо кількості переміщених осіб, їхніх вікових та гендерних характеристик, працевлаштування та регіонального розподілу. Міжнародні рекомендації та оцінки роботи з даними щодо ВПО наголошують на необхідності розширення переліку даних, застосування різноманітного інструментарію - соціологічних опитувань, вибіркових обстежень домогосподарств та ін. Кінцевою метою збору даних щодо ВПО є формування повноцінного профілю ситуації з ВПО. Зараз ведеться робота над оновленою системою, яка частково відповідає цим характеристикам, буде включати розподіл гуманітарної допомоги та матиме весь інструментарій для постійного відслідковування потреб ВПО15. Втім, залишаються питання щодо запуску даної системи та налагодження міжвідомчої координації для її повноцінної роботи. 4) Організація навчання щодо прав ВПО Оскільки разом з ВПО постали виклики, з якими українські чиновники не стикалися раніше, їх ознайомлення з термінологією, правами, іноземним досвідом є надзвичайно важливим для ефективної реалізації державної політики. Наскільки управлінці були далекі від розуміння проблеми, показав перший проект Закону ’’Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб’’, де на позначення цієї категорії громадян(ок) вживався термін внутрішні мігранти. В Україні навчання щодо прав та потреб ВПО так централізовано і не проводилося. Натомість мали місце різноманітні тренінги, круглі столи, зустрічі з представниками неурядового сектору, підтримані міжнародними донорами. Тренінги здебільшого стосувалися реалізації конкретних прав ВПО, обліку, запобіганню дискримінації. Brookings рекомендує проводити всеохопне навчання для якнайширшого кола осіб, до якого повинні бути включені керівні кадри на загальнонаціональному рівні, управлінців регіонального та місцевого рівнів, співробітники правоохоронних органів, адміністрації місць компактного проживання ВПО та органів, які займаються їхнім соціальним забезпеченням, парламентарі, представники правозахисних організацій та громадянського суспільства. 5) Створення юридичних механізмів для захисту прав ВПО 6) Розробка національної політики щодо внутрішньо переміщених осіб 7) Створення інституцій, які б відповідала за вирішення проблем ВПО Ці три критерії станом на сьогодні дуже важко розділяти і аналізувати окремо. Нерозуміння ситуації на початковому етапі та подальші кроки спричинили певну структурну невизначеність у створенні механізмів, політик та інституцій для вирішення проблем ВПО. Зважаючи на це, ми спробуємо відтворити процес вироблення політики та створення інституцій в єдиному порядку. Інституції - Координація Першою спробою держави налагодити роботу щодо забезпечення потреб внутрішньо переміщених осіб стало розпорядження Кабінету міністрів України від 1 квітня 2014 щодо затвердження Плану додаткових заходів з тимчасового розміщення громадян України, які переселяються з Автономної Республіки Крим та м.Севастополя в інші регіони України16. Цим планом передбачалося формування Регіональних штабів, які будуть займатися розселенням, обліком та правовою допомогою ВПО. Затверджено було плани з надання освітніх та соціальних послуг, створення “гарячої лінії” для ВПО. Ці інституції розпорядженням КМУ від 11 червня 2014 р. № 588-р трансформувалися у так званий Міжвідомчий координаційний штаб17. Відповідно до плану заходів, на цей штаб покладається робота з організації взаємодії між різними державними органами щодо соціального забезпечення ВПО. Розгортання Міжвідомчого координаційного штабу було достатнім на початковому етапі кризи ВПО. Незважаючи на велику кількість критичних зауважень щодо організації роботи, а особливо щодо надання тимчасового житла, вдалося отримати первинні дані про кількість внутрішньо переміщених осіб та просунутися з оцінкою потреб ВПО. Проте зараз вкрай важливим є переозначити роботу координаційного штабу, переглянути механізми координації з рештою стейкхолдерів. Потрібне більш чітке окреслення відповідальності за різні напрямки роботи. Результатом дискусій про утворення єдиного органу, який би відповідав за роботу з переміщеними особами, стало створення в липні 2014 року Державної служби України з питань Автономної Республіки Крим, міста Севастополя та тимчасово переміщених осіб18. На жаль, більше нічого про цей орган ми не можемо сказати. Від моменту створення він так і не запрацював, не було обрано голову та не розроблено нормативну базу. Відповідною постановою від 22 жовтня 2014 року19 його було перейменовано на Державну службу України з питань Автономної Республіки Крим, міста Севастополя. Дана структура знаходиться у прямому підпорядкуванні Кабінету міністрів України, і досі невідомо, чи буде вона займатися питанням переміщених осіб. Іншим органом, що має працювати з ВПО та відповідає за відновлення інфраструктури, є Державне агентство з відновлення Донбасу. У агентства передбачена функція “сприяння в установленому законодавством порядку соціальному забезпеченню переміщених осіб;”20. На жаль, діяльність даного відомства, яка б відповідала цьому завданню, також не спостерігається. Інституції — Вироблення та реалізація політики У цьому полі вдалося створити нормативну базу, було прийнято профільний закон - Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб21, від якого потрібно відштовхуватися при виробленні політики щодо ВПО. Функції вироблення політики покладено на Кабінет міністрів України. Розробка політичних рішень та політичних програм, які повинні розв’язати проблеми ВПО, закладено у ряді статей цього Закону. Було прийнято нормативні акти для забезпечення базової матеріальної підтримки внутрішньо переміщених осіб: постанови КМУ № 505 від 1 жовтня 2014 року22 та 535 від 1 жовтня 201423. Перша передбачає надання щомісячної адресної допомоги ВПО у розмірі 442 гривні для працездатної особи та 884 для непрацездатної особи для покриття витрат на житло та житлово-комунальні послуги. Загальна допомога на одну сім'ю не може перевищувати 2400 гривень та надаватися більше 6 місяців. Другою ж було врегульовано використання коштів, що надходять від іноземних донорів. Одним з ключових елементів цієї схеми є подальше використання таких коштів і для одноразової допомоги для ВПО. Даною постановою передбачено розгляд запитів щодо надання допомоги для ВПО спеціальними комісіями. На жаль, такі рішення не базовані на розумінні потреби розбудовувати інституційну спроможність. У виробленні політики відсутня системність та логіка. Вона формується рядом державних органів, міжнародних організацій та волонтерських ініціатив без належної координації в рамках різних тематичних блоків, а також страждає від відсутності спільного бачення кінцевого результату цієї політики. Наразі основні функції з вироблення політики виконує Міністерство соціальної політики (в якому працює профільний відділ) в координації з іншими міністерствами. Тож постає питання саме інституційного потенціалу та можливості виробляти довготермінову політику в рамках цього міністерства. 8) Заохочення національних правозахисних груп до залучення ВПО у їхню роботу З появою перших внутрішньо переміщених осіб до правозахисту та забезпечення їхніх гуманітарних потреб активно включилися як традиційні правозахисні організації, так і десятки новостворених. Варто відзначити роль ГС УГСПЛ, Харківської правозахисної групи, Центру інформації про права людини, проекту ’’Без кордонів’’, які безпосередньо були причетні до розробки профільного закону. олітика залучення внутрішньо переміщених осіб до участі в роботі правозахисних організацій як така відсутня, проте є цілий ряд низових ініціатив та організацій, які засновані внутрішньо переміщеними особами чи вихідцями з окупованих регіонів. Деякі з них отримали фінансову підтримку міжнародних донорів або стали виконавчими партнерами міжнародних організацій. Серед них можна відзначити такі організації, як Карітас Україна, спільнота волонтерів ’’Відновлення Схід’’, Восток SOS, Крим SOS, Донбасс SOS, НУО “Станція Харків”, координаційний центр ВПО ’’Допомога Дніпра’’, Кримська діаспора, Дім друзів. Схід-Київ-Допомога, Рада громадських ініціатив, Chirikili Romani Women's Fund, Земляцтво кримських татар, мережа ``Кримська хвиля``, Весна надії, Координаційна Рада організацій вимушених переселенців з Криму, Еталон, Просвіта, Громадська ініціатива, ГО Переселенець, Благодійний Фонд ’’Ксена’’, Волонтерський рух Буковини, Київ-SOS, Госпіталь Майдана, Центр зайнятості вільних людей, Рада громадських ініціатив, які сконцентрували свої зусилля на гуманітарній допомозі та інтеграції ВПО. Ці організації в різній мірі включені в надання консультативних послуг внутрішньо переміщеним особам, розподіл гуманітарної допомоги, вироблення державної політики щодо внутрішньо переміщених осіб. Від початку конфлікту Офіс Уповноваженої Верховної Ради України з прав людини, зважаючи на свої обмежені фінансові ресурси та необхідність скоротити штат на 20% відповідно до вимог закону про державний бюджет, сфокусував свою роботу на захисті прав окремих категорій громадян (діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, люди з обмеженими можливостями, ув’язнені), а також на нагляді за справами, які набули розголосу (йдеться в першу чергу про викрадення та вбивства людей в АР Крим). Проте ледь не єдиний єдиний механізм, який залишився у розпорядженні Уповноваженої, – це привернення уваги міжнародних організацій до цих проблем. Саме завдяки застосуванню міжнародних інструментів вдалося вивезти більшість дітей із сиротинців зони АТО, хоча за даними секретаріату Уповноваженої, на сьогодні там все ще залишається близько 2000 дітей. Для підвищення ефективності роботи у секретаріаті Уповноваженої Верховної Ради України з прав людини на початку лютого за рекомендаціями Ради Європи та ОБСЄ було запроваджено посаду представника Уповноваженої з питань дотримання прав внутрішньо переміщених осіб та створено відповідний структурний підрозділ. Основне завдання новоствореного підрозділу — моніторинг дотримання прав внутрішньо переміщених осіб, сприяння у закріпленні на законодавчому рівні гарантій реалізації прав внутрішньо переміщених осіб, моніторинг належної практики застосування законодавства, співробітництво з міжнародними організаціями, волонтерами, інститутами громадянського суспільства. Саме для того, аби вивести на новий рівень якість співробітництва, Уповноважена Верховної Ради України з прав людини та громадські організації, зокрема, громадська ініціатива “Крим-СОС”, Проект “Без кордонів”, ГО “Центр Соціальна Дія”, ГО "Центр громадянської просвіти “Альменда”, громадська ініціатива “Центр зайнятості вільних людей”, ВБФ “Право на захист”, БФ "Рокада", громадська ініціатива "Кримська діаспора", громадська ініціатива "Аптечка для біженців", ГО "Центр громадянських свобод" уклали Меморандум про створення Ресурсного центру для допомоги вимушеним переселенцям. Ресурсний центр здійснює як аналітичну роботу та адвокацію з метою покращення нормативно-правової бази, так і надає безпосередню гуманітарну та консультаційну допомогу внутрішньо переміщеним особам в місцях компактного проживання. Ресурсний центр отримав підтримку Програми Розвитку ООН в Україні. 9) Забезпечення участі ВПО у прийнятті рішень ВПО повинні сприйматися не як винятково об’єкт надання допомоги, але як повноцінні учасники вироблення державної політики щодо захисту прав та свобод внутрішньо переміщених осіб. Забезпечення активної участі ВПО у прийнятті рішень, що стосуються пошуку довгострокових рішень проблем, з якими вони зіткнулися, є однією з рекомендацій Brookings. При наданні допомоги, плануванні розподілу коштів, розробці нормативно-правових актів потрібно залучати, наскільки це можливо, ВПО до прийняття рішень, а також підвищувати представництво ВПО, які пройшли підготовку або мають відповідну кваліфікацію, на всіх адміністративних рівнях організацій та інституцій, котрі впроваджують програми, стосуються ВПО, а також забезпечувати доступ ВПО до цих працівників. Участь ВПО у процесі прийняття рішень є невід'ємним і необхідним елементом ефективності і прозорості системи впровадження державної політики. Це сприятиме вибудовуванню дієвого механізму взаємодії адміністративного апарату різних рівнів та безпосередньо ВПО на місцях. 10) Підтримка системного вирішення проблем ВПО Системне вирішення проблеми в даному контексті означає, що політика щодо ВПО має бути достатньо ефективною і досягнути кінцевої мети, а саме зникнення потреби в додатковому захисті для ВПО. Це питання потребує комплексності дій та координації між різними інституціями24. Можна виділити три підходи до вирішення проблеми: Стала реінтеграція в місцях походження (мається на увазі місця, куди повернулися ВПО); Місцева інтеграція на території, де ВПО знайшли притулок; Cтала інтеграція в інших регіонах країни. Станом на сьогодні повноцінно говорити про системність вирішення проблем ми не можемо через а) відсутність комплексної політики щодо ВПО, яка лежить в основі повноцінної інтеграції цих осіб; б) активний військовий конфлікт, що не дає змоги повноцінно забезпечити умови для безпечного повернення та реінтеграції; в) відсутність підрахунків щодо фінансового аспекту інтеграції. 11) Залучення достатніх ресурсів для вирішення проблеми Міжнародні гуманітарні інституції наголошують, що Україна, зважаючи на економічну кризу, бюрократичні перепони та власне військовий конфлікт, має дуже обмежені можливості реагувати на ситуацію, що склалася25. Це стосується насамперед фінансування, проте також і виділення тимчасового житла та інших матеріальних цінностей, які можна залучити за допомогою перерозподілу ресурсів всередині державами. Намагання підійти до цього питання системно вилилося у створення ресурсу www.vpo.gov.ua, де можна знайти інформацію про тимчасове житло та іншу базову інформацію щодо переміщення. На жаль, цей ресурс не є достатньо інформативним, а деякі дані потребують постійного оновлення. Питання фінансового забезпечення є досить складними, на це накладається як економічна криза, так і неспроможність державного апарату швидко реагувати на виклики. У державний бюджет на 2015 рік закладено 3.36 мільярди гривень для “надання щомісячної адресної допомоги особам, які переміщуються з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції, для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг”. Цих коштів буде достатньо для виплат відповідно до постанови КМУ № 505, та не достатньо для впровадження комплексних заходів щодо інтеграції ВПО. Вирішення решти проблем лягає безпосередньо на місцеві бюджети, що створює значний фінансовий тиск, особливо в регіонах з великою кількістю переміщених осіб. Місцевій владі доводитися напрацьовувати рішення в межах бюджетів, які не передбачали масштабної внутрішньої міграції. Такий тиск відчувають в першу чергу інстититути, які і до появи ВПО мали певні структурні проблеми, - дошкільна освіта, медичне забезпечення, система соціального захисту та система адміністративних послуг. Потреба та отримання допомоги після переїзду від державних органів, % серед усіх опитаних Український інститут соціальних досліджень ім. О. Яременка «Оцінка потреб внутрішньо переміщених жінок та осіб похилого віку в Україні» Ця проблема вимагає додаткового регулювання та прозорого перерозподілу коштів для тих регіонів, які цього потребують. Попередніми варіантами програм інтеграції та інших політик щодо ВПО такі механізми не передбачені. 12) Співпраця з міжнародними інституціями, якщо національних ресурсів недостатньо. Беззаперечно, можна констатувати брак національних ресурсів ресурсів для допомоги ВПО, але, з іншого боку, немає даних щодо того, скільки ресурсів потрібно залучити. Співпраця з міжнародними організаціями також ведеться не на системному рівні, а відбувається на місцевому рівні чи в межах вертикалі певних держаних установ. Робота та координація міжнародних організацій відбувається на основі Плану стратегічного гуманітарного реагування,26 в який закладена оцінка ситуації щодо ВПО та оцінка ресурсів, які потрібно залучити. Аналіз здійснюється на основі кластерного підходу. В межах цього підходу визначається набір проблемних сфер (освіта, тимчасовий притулок, продовольча безпека, охорона здоров’я/харчування, засоби до існування/якнайшвидше відновлення, захист, водопостачання, санітарія та гігієна і загальна координація), в межах яких працюють відповідальні організації та визначається цільова група, яка отримуватиме допомогу. Відповідно до цього підходу, протягом серпня - грудня 2014 на потреби кластерів було залучено 33 мільйони доларів. План стратегічного гуманітарного реагування на 2015 рік визначає 5 мільйонів людей, що потребують допомоги, та 3.2 мільйони людей, що отримають допомогу відповідно до запланованих заходів в межах кластерів. Для виконання цього плану потрібно залучити 316 мільйонів доларів. Ці дані є єдиним доступним описом ситуації, що містить як оцінку матеріальних потреб, так і індикатори досягнення результатів роботи по кожному кластеру. Інше питання щодо міжнародної допомоги лежить у площині створення всіх умов для спрощення надання фінансової допомоги від міжнародних донорів. Тут було розроблено постанову КМУ № 535, згідно з якою кошти, що надходять на відповідні рахунки гуманітарної допомоги, будуть витрачатися на одноразові виплати ВПО. Визначати суму та одержувача такої допомоги повинні відповідні комісії. Ефективність саме такого механізму залишається під питанням. Міжнародні організації воліють користуються в першу чергу власними інструментами видачі матеріальної допомоги та не звертаються державних органів. Перепоною наданню гуманітарної допомоги були нормативні акти, відповідно до яких благодійна допомога від міжнародних організацій обкладалася 15% податком на доходи фізичних осіб. На необхідності скасування цієї норми наголошували більшість міжнародних донорів, які не бачать логіки у обкладанні податком гуманітарної допомоги для ВПО. Відповідні зміни були прийняті українським парламентом 2 березня 2015 року. Загальна оцінка Визначення підходів до вирішення проблем ВПО повинне відштовхуватися від розуміння того, що ця “гібридна війна” має досить неоднорідну динаміку і саме це унеможливлює безпечне повернення і впливає на характер вимушеного переміщення; Відповідно до Керівних принципів щодо внутрішньо переміщених осіб, відповідальність на долю ВПО лежить на уряді країни громадянства. На цьому положенні і ґрунтується стаття 2 Закону України ’’Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб’’. Проте рамкових норм недостатньо. Потрібно розробляти державні програми, які б гарантували пошук довгострокових рішень щодо забезпечення житлом, працевлаштування, інтеграції. Фактично, всі кроки, здійснені до цього часу, були заходами нагального реагування, тепер потрібно шукати довготривалі рішення, які б дозволили інтегруватися та облаштувати життя в нових місцях проживання. Відсутність комплексності у виробленні та впровадженні політики щодо ВПО є кричущою проблемою. Наразі немає інституції, яка б мала спроможність акумулювати всі ресурси для роботи в цьому полі чи, принаймні, координувати таку роботу. Всі спроби визначити таку інституцію чи створити її, надавши дуже обмежений інструментарій, не дають істотних результатів; Розумне використання наявних ресурсів, що виділені для покриття першочергових потреб ВПО (матеріальна допомога, тимчасове житло, працевлаштування), та перерозподіл ресурсів, особливо для регіонів з великою кількістю ВПО; В умовах складної фінансової ситуації владі потрібно активізувати роботу над програмами, які не передбачатимуть великих витрат з бюджету, але сприятимуть економічній активності ВПО: а) систематизація збору даних щодо потреб, кваліфікації ВПО з подальшим моніторингом працевлаштування; б) забезпечення якісних програм перепідготовки ВПО; в) розширення списку пільг для працедавців, які приймають на роботу ВПО. Усе це потрібно вписати у повноцінну програму щодо працевлаштувати ВПО із зазначенням чітких термінів та індикаторів. Активізація співпраці з міжнародними донорами щодо а) цільової допомоги для покриття першочергових потреб; б) фінансової допомоги для розгортання інфраструктурних проектів, які були б націлені на вирішення проблем ВПО через їх залучення в роботу над цими проектами і подальше використання цих інфраструктурних об’єктів переміщеними особами (виробничі потужності, житло, соціальна інфраструктура); Потрібно застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні проблем ВПО з урахуванням потреб окремих категорій осіб та специфіка різних регіонів розселення. CEDOS 04071, Київ-71, а/c 98 (044) 417-00-17 (044)417-31-71(факс) [email protected]	Translation - English Development of Policy Regarding Internally Displaced Persons in Ukraine prepared with the support of International Renaissance Foundation Andriy Solodko Taras Doronyuk 2015 The annexation of Crimea and the military conflict in Donbas resulted not only in destruction of Ukrainian economy and infrastructure, but also in emergence of internal and external forced migration. The following report will be concerned primarily with internally displaced persons, and somewhat less with those who can be identified as refugees. As of late February 2015, there were 1,092,405 internally displaced persons in Ukraine. Of these, 20,000 are estimated to be from Crimea, and 1,070,000 from Eastern Ukraine. Approximately 60 percent of IDPs are pensioners, 23.1 percent are employable adults, 12.8 percent are children, and 4.1 percent are disabled persons. Internally displaced persons in Ukraine, July 2014 — February 2015 the number of registered internally displaced persons 1,130 thousand 1,070 thousand etc. Data by the Office of the United Nations High Commissioner for Refugees and by the Ministry of Social Policy IDPs from Crimea IDPs from the East Total Registered IDPs constitute 2.4 percent of total population (in general, 3.9 percent of population were forced to migrate). According to the assessment by the United Nations Office for the Coordination of Humanitarian Affairs, 5 million people need direct humanitarian aid. More than 700,000 people moved outside Ukraine, escaping the conflict in the East of Ukraine or the annexation of Crimea. According to Eurostat data, during 9 months of 2014, 8405 Ukrainian citizens became asylum seekers in the EU countries. Countries with the largest number of IDPs* country number of IDPs % of IDPs in total population Syria Columbia Iraq Sudan Democratic Republic of the Congo South Sudan Pakistan Ukraine Somalia Turkey Afghanistan Myanmar Azerbaijan India Libya Central African Republic Bangladesh Kenya Ethiopia * Military conflict as a factor of displacement; 20 top countries. Data by Internal Displacement Monitoring Centre and World Bank Defining the Problems First of all, we need to realize that the problem of IDPs is not something new in world history. Even in most recent times, Ukraine already faced forced internal migration. Chornobyl catastrophe of 1986 was followed by displacement of more than 162,000 persons from the contaminated territories. Despite this fact, we have not accumulated enough experience necessary to deal with such situations: to register IDPs, to maintain interdepartmental coordination, to interact with non-government and international organizations, to implement programed approach to solving the existing problems. Moreover, we should not assess Ukrainian situation in isolation from wider regional processes of forced migration or migration in geIrinaneral. International Organization for Migration describes it as follows: “Outside Europe, Turkey will remain one of the largest destinations for Syrian refugees, while Russian Federation accepted many applications for refugee status from persons who were displaced from the territory of Ukraine. At the same time, many Ukrainians became internally displaced because of the internal conflict, but it did not cause any large-scale increase in the number of asylum seekers in the EU countries (although the number of work permits in Poland did increase). This is unlikely to change in 2015.” Every military conflict is followed by the emergence of IDPs, refugees and humanitarian crises. In order to solve the related problems, different countries developed a set of tools. And it is in this context that we have to look at policy development as the key element of meeting the needs of IDPs in long-term perspective. While developing policies or recommendations, we have to understand not only the logic of displacement process and its causes, but also the wider context, those social transformations which will be caused by it. In order to establish such understanding, the national framework of responsibility towards IDPs was designed, based on guiding principles for internally displaced persons, developed by joint project by the Brookings Institution and the University of Bern. The document includes 12 principles, on which the assessment of the situation with IDPs is bases in a particular country. These principles encompass the whole spectrum of questions, which can be used to assess the progress of a certain country in improving the situation with IDPs. 1. Preventing displacement and minimizing its negative consequences. 2. Increasing awareness of the problem on the national scale. 3. Collecting data about the number and the situation of IDPs. 4. Organizing trainings about IDPs rights. 5. Creating legal mechanisms for IDPs rights protection. 6. Developing national policies regarding internally displaced persons. 7. Creating institutions which would be responsible for solving IDPs problems. 8. Encouraging national human rights advocacy groups to involve IDPs in their work. 9. Ensuring IDPs participation in decision-making. 10. Supporting system-level solutions of the IDPs problem. 11. Engaging sufficient resources to solve the problem. 12. Cooperation with international institutions, if national resources are not sufficient. The results of the research of the implementation of these principles demonstrate that the defining factor in solving IDPs problems is political will. Joint research by Brookings and the London School of Economics highlights that governments usually cannot control and be responsible for the processes which lead to displacement, but they have the ability and the toolkit to improve the situation of IDPs, to ensure their rights and freedoms. On our part, we will try to analyze Ukrainian situation, based on the principles outlined above. 1. Preventing displacement and minimizing its negative consequences This principle is central for working with internally displaced persons during the conflict. First of all, efforts should be made to minimize negative consequences of the conflict or to avoid conflict at all. This norm is integrated in the Guiding principles for IDPs, and it is highlighted by those organizations who are directly involved in working with IDPs. Forced displacement became nearly the only way to be secure in the active phase of armed conflicts. Return of internally displaced persons and refugees to the places where they were forced to migrate from is possible only under condition of ensuring their security at those places and partial or full recovery of the life supporting infrastructure. According to the results of sociological survey, carried out by Ukrainian Institute of Social Research, named after Oleksandr Yaremenko, 81 percent of respondents think that IDPs have to return to the places of their permanent residence as soon as it is possible. 51.1 percent of respondents think that IDPs are in unfavorable situation because of their status. If we follow this logic, the minimization of negative consequences in this specific situation is possible only under condition of safe return and additional measures to ensure integration. 2. Increasing awareness of the problem on the national scale On the national level, the discussion of the problem of IDPs started after the beginning of the conflict as a result of the pressures by the public, who noticed the problem sooner than the state bodies. If after the occupation of Crimea, the concern was exclusively about the people who were escaping political persecution and were loyal to Ukraine, the situation with IDPs from the East is different in both quantitative and causative respects. In this case, there is escaping from military conflict and humanitarian crisis, and only after that from political persecution (although this latter reason was important for those displaced at the first stage of the conflict development). The need to solve the problems of IDPs is stated in two documents which are referred to in the context of policy development. One is the Coalition Agreement, signed by 5 fractions of Ukrainian Parliament (Petro Poroshenko Bloc, People’s Front, Self Reliance, Fatherland, and the Radical Party), which declares: “6.1.10. Legislative confirmation of the status of persons displaced by force from temporarily occupied territory of Crimea and Sevastopol, as well as the territories of Lugansk and Donetsk oblast which are temporarily out of control by Ukrainian authorities, which guarantees the IDPs full citizenship rights at the places of their temporary residence and presupposes social guarantees which take into account the special status of this category of citizens.” Another document is the program of government activities, which declares the necessity of “social security, employment and reintegration of IDPs,” as well as “involving for temporarily displaced persons, Ukrainian citizens in Donbas and Crimea, particularly Crimean Tatars, the aid from UN, member countries of the Group of 7, and the EU.” This problem was discussed in the course of both presidential and parliamentary election campaigns, although it was not one of the key issues. Today it is discussed on the national level, and an acknowledgement exists that the problem requires the solution. However, we also underline that the situation with IDPs requires additional analysis in order to provide better foundation for information policy development. 3. Collecting data about the number and the situation of IDPs Acknowledging the importance of quality data, international institutions emphasize the necessity to launch the full-fledged registration of IDPs, according to the Decree by the Cabinet of Ministers of Ukraine No 509 of October 1, 2014. Although this system is not sufficiently flexible, it allows to collect data about the number of IDPs, their age and gender characteristics, employment and regional distribution. International recommendations and evaluation of the treatment of data on IDPs emphasize the need to expand the list data categories, employ various methods, such as sociological surveys, selective household examinations, etc. The final aim of collecting the data on IDPs is to form the full-fledged profile of the situation with IDPs. Nowadays, a renewed system is being designed which partially meets these characteristics, and which will include the distribution of humanitarian aid and will have all the tools to constantly monitor the IDPs needs. However, questions remain about launching this system and setting up interdepartmental coordination for its full operation. 4. Organizing trainings about IDPs rights Since with the emergence of IDPs, challenges also emerged which Ukrainian officials had not faced before, informing them about terminology, rights, international experience is extremely important for efficient realization of state policies. How far the administrators were remote from understanding the problem, was demonstrated by the first draft of the Law “On ensuring the rights and freedoms of internally displaced persons”, where this category of citizens was called by the term “internal migrants.” In Ukraine, education about the rights and needs of IDPs has never been provided in a centralized manner. Instead, there were various trainings, roundtables, meetings with non-governmental sector representatives, supported by international donors. The trainings were mostly concerned with the realization of particular rights of IDPs, registration, preventing discrimination. Brookings recommends to have all-encompassing education for as wide an audience as possible, which should include administrative cadres on the national level, administrators on regional and local levels, police officers, administrators of the places of compact residence of IDP, officers of the bodies responsible for social provision of IDPs, parliamentary representatives, representatives of human rights organizations and of civil society. 5. Creating legal mechanisms for IDPs’ rights protection 6. Developing national policies regarding internally displaced persons 7. Creating institutions which would be responsible for solving IDPs’ problems As of today, these three criteria are very difficult to distinguish and analyze separately. The lack of understanding of the situation at the first stage and the subsequent steps caused a certain structural ambiguity in creating mechanisms, policies and institutions for solving the problems of IDPs. Taking this into account, we will try to reproduce the process of developing policies and creating institutions in a single order. Institutions — Coordination The first attempt of the state to establish the work to meet the needs of IDPs was the order by the Cabinet of Ministers of Ukraine of April 1, 2014, regarding the approval of the Plan of Additional Measures for Temporary Placement of Ukrainian Citizens who Move from Autonomous Republic of Crimea and Sevastopol City to Other Regions of Ukraine. This plan presupposed the forming of Regional headquarters, which would take care of accommodation, registering and legal aid for IDPs. The plans for provision of educational and social services were approved, a “hotline” for IDPs was created. By the order by the Cabinet of Ministers N588-p of June 11, 2014, these institutions were transformed into the so-called Interdepartmental Coordination Headquarters. According to the Plan of Measures, this headquarters is responsible for the operations to organize interactions between various state bodies regarding social provision for IDPs. The establishment of the Interdepartmental Coordination Headquarters was sufficient for the first stage of the IDP crisis. Despite many critical comments regarding the organization of work, and especially regarding temporary accommodation, it was possible to collect primary data about the number of internally displaced persons and move forward in the assessment of the IDPs’ needs. However, today it is extremely important to redefine the work of the Coordination Headquarters, review the mechanisms of coordination with the rest of stakeholders. A clearer assignment of responsibilities for various fields of work is required. As a result of the discussions about the creation of a single body responsible for working with displaced persons, the State Service of Ukraine for Problems of Crimea Autonomous Republic, Sevastopol City and Temporarily Displaced Persons was created in July 2014. Unfortunately, we cannot say anything more about this body. Since its establishment, it has not started working, its head was not elected, and the legal basis for its operation was not developed. A Decree of October 22, 2014, changed its name to the State Service for Problems of Crimea Autonomous Republic, Sevastopol City. This structure is directly subordinated to the Cabinet of Ministers of Ukraine, and it is still unclear if it is going to deal with the question of displaced persons. Another body which is supposed to work with IDPs and is responsible for restoring the infrastructure is the State Agency for Recovery of Donbas. The agency is supposed to have a function of “assisting in the order established by the law to the social provision of displaced persons.” Unfortunately, any activities of this department which would correspond to this task cannot be observed. Institutions — Policy Development and Implementation In this field, the government managed to create the regulatory framework; a corresponding Law “On ensuring the rights and freedoms of internally displaced persons” was adopted, on which the development of policies regarding IDPs must be based. The function of developing the policy was assigned to the Cabinet of Ministers of Ukraine. The development of political decisions and political programs which should solve the problems of IDPs are declared in a number of articles of this Law. Regulatory documents were adopted for provision of basic material support for internally displaced persons, such as the Decree by the Cabinet of Ministers No 505 of October 1, 2014, and No 535 of October 1, 2014. The former decree presupposes the provision of monthly targeted aid to IDPs of UAH 442 for employable person and UAH 884 for non-employable person to cover accommodation and utility costs. The total aid for one family cannot exceed UAH 2400 and be provided for more than 6 months. The latter decree regulates the use of the money received from international donors. One of the key elements of this scheme is further use of these funds to provide one-time aid for IDPs by special committees. Unfortunately, such decisions are not based on understanding of the need to establish institutional capacity. Systemic approach and logic is lacking in the policy development. It is formulated by a range of state bodies, international organizations and volunteer initiatives without proper coordination within the framework of various thematic blocs; it also suffers from the lack of common vision of the end result of the policy. So far, the main functions in the policy development were performed by the Ministry of Social Policy (which includes the corresponding department), in coordination with other Ministries. Therefore, the question arises regarding the institutional potential and the ability to design long-term policies within this Ministry. 8. Encouraging national human rights advocacy groups to involve IDPs in their work As the first people were internally displaced, both traditional human rights organizations and dozens of newly established ones became engaged in protecting their rights and providing their humanitarian needs. It is worth highlighting the role of Ukrainian Helsinki Human Rights Union, Kharkiv Human Rights Group, Center for Information about Human Rights, No Borders project, who were directly involved in developing the corresponding law. The policy of involving internally displaced persons in the activities of human rights organizations is lacking as such; however, there is a range of grassroots initiatives and organizations established by internally displaced persons or people who come from the occupied regions. Some of them received financial aid from international donors, or became executive partners of international organizations. These are such organizations as Caritas Ukraine, volunteer community “Recovery East”, Vostok SOS, Crimea SO, Donbas SOS, “Station Kharkiv” NGO, Coordination Center for IDPs “Help from Dnipro”, Crimean diaspora, House of Friends, East-Kyiv-Aid, Council of Community Initiatives, Chirikili Romani Women’s Fund, Fraternity of Crimean Tatars, “Crimean Wave” network, Spring of Hope, Coordinative Council of organizations of people who were forced to move from Crimea, Etalon, Prosvita, Community Initiative, “Internally Displaced” (Pereselenets) community organization, “Xena” charity foundation, Volunteer Movement of Bukovyna, Kyiv-SOS, Hospital of Maidan, Center for Employment of Free People, Council of Community Initiatives, which focused their efforts on humanitarian aid and integration of IDPs. These organizations are involved, to various extents, in consulting services for internally displaced persons, distribution of humanitarian aid, development of state policies regarding internally displaced persons. Since the beginning of the conflict, the Office of Ukrainian Parliament’s Ombudsman, taking into account its limited financial resources and the need to reduce its staff by 20 percent to meet the requirement of the Law on State Budget, focused its activities on protecting the rights of specific categories of citizens (orphaned children and children deprived of parental care, people with limited abilities, prison inmates), as well as on monitoring the cases which gained publicity (primarily these are the kidnappings and murders in Autonomous Republic of Crimea). However, nearly the only mechanism that the Ombudsman had left to influence these issues was attracting the attention of international organizations to these problems. It is due to the use of international instruments that it became possible to move the majority of children from the orphanages in the ATO zone, although, according to the Ombudsman’s Secretariat, there are still approximately 2000 children in the zone. In order to increase the efficiency of activities of the Secretariat of Ukrainian Ombudsman, according to recommendations of Council of Europe and OSCE, a position of the representative of the Ombudsmen in the problems of protecting the rights of internally displaced persons was established, and a corresponding structural department was created. The main task of the new department is to monitor the respect for human rights of internally displaced persons, assist in legislative confirmation of guarantees for realization of internally displaced persons’ rights, monitor the proper practice of implementing the legislation, cooperate with international organizations, volunteers, institutes of civil society. Precisely for the aim of taking the quality of cooperation to a new level, the Ombudsman and the community organizations, particularly the community initiative Crimea-SOS, No Borders project, NGO “Center Social Action”, “Center for community education ‘Almenda’”, community initiative “Center for Employment of Free People”, all-Ukrainian charity foundation “Right to Protection”, charity foundation “Rokada”, community initiative “Crimean Diaspora”, community initiative “Medical Kit for Refugees”, NGO “Center for Civil Freedoms” signed a Memorandum about creating the Resource Center for Aiding Forced Displaced Persons. The Resource Center engages in both analytic work and advocacy with the aim to improve the regulatory framework, and in provision of direct humanitarian and consulting aid to internally displaced persons at the locations of their compact residence. The Resource Center received aid from the United Nations Development Programme in Ukraine. 9. Ensuring IDP participation in decision-making IDP should not be perceived exclusively as an object of aid, but as full participants of developing of state policies regarding protection of rights and freedoms of internally displaced persons. Ensuring the active participation of IDPs in making decisions related to the search for long-term solutions to the problems they face is one of the Brookings’ recommendations. While giving aid, planning cost distribution, development of regulatory documents, IDPs should be involved in decision-making as much as possible. IDPs should also be better represented by those IDPs who have completed trainings or possess certain qualifications on all administrative levels of organizations and institutions which implement programs involving IDPs. IDPs should be provided access to these workers. Participation in decision-making is inevitable and necessary element of efficiency and transparency of the system of state policy implementation. It will facilitate the designing of efficient mechanism of direct interaction between administrative apparatus on different levels and IDPs on the ground. 10. Supporting system-level solutions of the IDPs problem Systemic solution to the problem in this context means that the IDP policy must be sufficiently efficient and achieve its final goals, namely the disappearance of the need for additional protection for IDPs. This question requires complex action and coordination between different institutions. Three approaches to the solution of this problem can be distinguished: sustainable reintegration in the places of origin (meaning places where IDPs return); local integration in the territory where IDPs found asylum; sustainable integration in other regions of the country. As of today, we cannot fully speak about systemic solutions to the problems, because of (a) the lack of complex policy regarding IDPs, which would be the foundation of these persons’ full integration; (b) active military conflict, which does not allow to fully provide conditions for secure return and reintegration; (c) the lack of calculations of the financial aspect of integration. 11. Engaging sufficient resources to solve the problem International humanitarian institutions emphasize the fact that Ukraine, due to economic crisis, bureaucratic barriers and the military conflict itself, has very limited opportunities to respond to the current situation. The concern is primarily about funding, but also providing temporary accommodation and other material values, which could be engaged via redistribution of resources within the country. The attempt to approach the issue systematically led to creation of www.vpo.gov.ua website, which hosts information about temporary accommodation and other basic information about displacement. Unfortunately, the resource is not sufficiently informative, and some data require constant updating. The problem of funding is quite complicated, it is affected both by the economic crisis and by the incapacity of the state apparatus to quickly respond to challenges. State budget for 2015 includes UAH 3.36 billion for “providing monthly targeted aid to persons who were displaced from temporarily occupied territory of Ukraine and the areas of anti-terrorist operation, for covering accommodation costs, including utility bills.” These funds will be sufficient to provide payments according to Cabinet of Ministers Decree No 505, but insufficient to implement complex measures in terms of IDP integration. The solution of the rest of the problems is passed down to local budgets, which creates major financial pressure, especially in the regions with high numbers of displaced persons. Local governments have to come up with their own solutions within the limits of their budgets, which do not take into account massive internal migration. The pressure is felt primarily by the institutes which had certain problems even before the emergence of IDPs, such as pre-school education, medical provision, social security system and administrative services. The needed and received support from state bodies after displacement, % among all the surveyed receiving non-food goods receiving medical services receiving financial aid receiving food searching for accommodation (including renting accommodation) registration at the place of temporary residence registration for social benefits, pensions, aid received needed Ukrainian Institute of Social Research named after O. Yaremenko, “Evaluation of the needs of internally displaced women and elderly people in Ukraine” The problem requires additional regulation and transparent redistribution of funds in favor of those regions who need it. Previous versions of integration programs and other policies towards IDPs do not involve such mechanisms. 12. Cooperation with international institutions, if national resources are not sufficient Undoubtedly, there is a lack of national resources for providing help for IDPs; however, on the other hand, there is no data about how much more resources need to be engaged. Cooperation with international institutions is also carried out not on the systemic level, but on the local level or within the hierarchies of certain state institutions. The work and the coordination of international organizations is based on the Strategic Humanitarian Response Plan, which includes the evaluation of the situation with IDPs and the evaluation of the resources which must be engaged. The analysis is based on cluster approach. This approach defines a set of problematic areas (education, temporary shelter, food security, health services, means of subsistence/swift recovery, protection, water supply, cleaning and hygiene, and general coordination), within which the corresponding organizations operate and target groups, which will receive aid, are defined. According to this approach, in August through December 2014, the needs of the clusters engaged $33 million. The Strategic Humanitarian Response Plan for 2015 defines 5 million people who need help, and 3.2 million people who will receive help according to the planned measures within the clusters. In order to implement this plan, $316 million are required. These data are the only available description of the situation, which includes both the assessment of material needs, and the indicators of achievement of the results within each cluster. Another question concerning international aid lies in the plane of creating all the necessary conditions for simplifying the provision of financial aid from international donors. In this field, the Decree of the Cabinet of Ministers No 535 was issued, according to which the funds which are transferred to the accounts for humanitarian aid will be spent to provide one-time payments for IDPs. The amount and the recipient should be determined by the responsible committees. The efficiency of such a mechanism is still doubted. International organizations prefer to use primarily their own instruments of allocating material aid and do not involve state bodies. The barriers to providing humanitarian aid were posed by regulatory documents, according to which charity aid from international organizations was taxed by 15 percent income tax. The need to cancel this requirement was highlighted by most of the international donors, who do not see any logic in taxing humanitarian aid for IDPs. The corresponding changes were adopted by Ukrainian Parliament on March 2, 2015. General Evaluation The definition of the approaches to solving the problems of IDPs must be based on the understanding that this “hybrid war” has quite an uneven dynamics, and this is what makes it impossible for IDPs to safely return to their homes, and influences the character of forced displacement. According to the Guiding Principles for Internally Displaced Persons, the responsibility for IDPs’ fate lies on the government of the country of their citizenship. This statement is the basis of the Article 2 of Ukrainian Law “On ensuring the rights and freedoms of internally displaced persons.” However, the regulatory framework is not sufficient. State programmes must be developed to guarantee searching for long-term solutions in providing accommodation, employment, integration. In fact, all the steps made by now were measures of emergency response, and now we need to look for long-term solutions, which would allow IDPs to integrate and arrange their lives at their new places of residence. The lack of complex approach to developing and implementing policies regarding IDPs is an urgent problem. As of now, there is no institution which would have the capacity to accumulate all the resources required to work in this field, or at least to coordinate such work. All the attempts to determine which institution must do it or to create a new institution for this purpose, providing only very limited set of instruments, do not lead to any substantial results. Smart allocation of the resources available to cover primary needs of IDPs (financial aid, temporary accommodation, employment), and redistribution of resources, especially for the regions with high number of IDPs. Under conditions of financial difficulties the government must work more actively on the programs which do not require major budget spendings, but will facilitate economic activity by IDPs: (a) systematization of data collection about the needs, qualifications of IDPs with subsequent monitoring of employment; (b) ensuring high quality programs of re-qualification for IDPs; (c) expanding the list of benefits for employers who hire IDPs. All this must be included into a full-fledged program for IDP employment, indicating clear deadlines and indicators of accomplishment. Intensify cooperation with international donors regarding (a) targeted aid to cover primary needs; (b) financial aid for infrastructural development projects, aiming to solve the problems of IDPs by engaging them in working on these project and the subsequent use of the infrastructural objects (production facilities, accommodation, social infrastructure) by the displaced persons. Individual approach is required in solving the problems of IDPs, taking into account the needs of specific categories of people and the specificities of different regions of new residence. CEDOS 04071, Kyiv-71, а/c 98 +38(044) 417-00-17 +38(044)417-31-71 (fax) Andriy Solodko Taras Doronyuk 2015
Ukrainian to English: A Couple of Words on Can You Hear Me, Brother? exhibition General field: Art/Literary Detailed field: Cinema, Film, TV, Drama
Source text - Ukrainian Виставка Олександра Глядєлова "Чуєш, брате?" в рамках Docudays UA 2015. 20-26 березня 2015 Галерея "Дім Миколи" (у Київському палаці дітей та юнацтва), вул. Івана Мазепи, 13 Кілька слів до виставки «Чуєш, брате?» Шість десятків відбитків з часового потоку від Майдану до війни, чийого кінця поки не видно. Дев’ятнадцятого серпня минулого року, пополудні я стояв біля шкільного виходу в Іловайську. Вже були втрати в вуличних боях, були поранені. Я з кимось говорив і помітив, що з урни біля дверей, вщерть забитої шматками скривавлених бинтів і пачок від них, задиміло. - Хлопці, сюди краще недопалки не кидати, - сказав я бійцям, котрі стомлено курили на лавочці біля стіни. З-за дверей у цю мить вийшов «Усач», мовчки узяв з підвіконня пляшку з водою, залив урну і сказав, дивлячись мені у вічі: - Спершу сам зроби, а потім іншим пояснюй, що їм робити. Досі соромно. П’ятнадцятого лютого, після перемир’я Мінськ-2, потягом я повертався зі Слов’янська до Киэва, і в стрічці новин прочитав: щойно під Маріуполем загинуло двоє бійців добровольчого батальйону «Донбас»: «Усач» і «Цар». «Усача» на моїх знімках немає, принаймні я його поки що не знайшов серед облич, котрі знімав на війні. На війні, котра вповзла до нас незвано. Тихого липневого вечора тисяча дев’ятсот дев’яносто п’ятого року, на набережній Авачинської бухти в Петропавловськ-Камчатському я знімав як фарби заходу сонця лягають на воду, яхти, що ковзали по її гладіні, та гірську гряду з вулканами на далекому березі навпроти. Штатив, дзеркалка, Фуджихром. До мене підійшов хлопець, трохи старший двадцяти, і, трохи соромлячись, сказав: - Гарно, правда? - Так, дуже. - А що за плівка? - Слайд, Фуджі. - А самі звідки? - З Києва. Він раптом знітився і нервово заявив: - Я в Крим збираюсь їхати – воювати! - Стоп, не зрозумів, нащо воювати – здивувався я, - і з ким? - Там бандерівці російських моряків вбивають! - Та з чого Ви таке взяли? - Хлопці з флоту кажуть, та й в газеті читав. От вони і приїхали. Олександр Глядєлов, фотограф Ми так часто чуємо про те, що надлишок зображень насильства в медіа притлумлює нашу сприйнятливість і здатність співпереживати, що сама ця думка вже давно зрівнялася з подібними картинками. А вперше про це заговорили всього півстоліття тому, в часи війни у В'єтнамі, й ось чому: "Знаєш що? Це перша війна в історії, за якою всі можуть спостерігати наживо. Ніхто раніше не бачив війну так близько. Ніхто не зможе сказати "якби я тільки знав". Тепер всі це знають і бачать. Бомби вбивають справжніх людей, а кулі роблять справжні діри. Бідні загублені сироти, заведені суспільством у глухий кут! А потім що? Жаль? Страх? Але це відбувається всередині меблів наших будинків. Не у В'єтнамі, не в голові, не на вулиці, а всередині предмета меблів. Ми не боїмося своїх меблів. У нас війна у В'єтнамі - в нашій кімнаті, як карта битви у дідуся". Це цитата з найкращого, як на мене, документального фільму про війну – "Далеко від В'єтнаму" ("Loin du Vietnam", Франція, 1967). Відтоді кількість "меблів у наших будинках", що показують зображення війн і терактів, збільшується з геометричною прогресією. Багато хто знає це відчуття ніяковості, коли ти гортаєш стрічку в фейсбуці з фотографіями "звідти", не зупиняючись, або ж перемикаєш вечірній випуск новин на рятівний серіал (і божеспаси, якщо мене хтось запідозрить у докорі). Фотографії Олександра Глядєлова виявити всередині меблів практично неможливо (спробуйте, я шукала). Але їх можна побачити в галереї "Дім Миколи" в рамках 12-го фестивалю Docudays UA, на виставці "Чуєш, брате?" - понад 60 світлин, які розповідають про революцію і війну в Україні. І ось одна з багатьох причин, чому варто це зробити. Глядєлов досі знімає так, як знімали півстоліття тому - на чорно-білу плівку, використовуючи аналогову камеру з ручним наведенням фокуса, механічним зводом затвора і без функції "серійна зйомка" - і ця технічна, здавалося б, деталь, робить його роботи принципово відмінними від потоку, що проходить перед нашими очима щодня. Знімати таким чином в епіцентрі бою практично неможливо, а тому фотографу доводиться вдивлятися в те, що відбувається в проміжках. Іншими словами - знімати не момент знищення, а життя. Потім він проявляє плівки і друкує фотографії власноруч, що вимагає часу. Знімати таким чином новини - неможливо, тому фотографу доводиться вдивлятися в те, що не швидкоминуче. Мій друг, який часто буває в зоні військових дій як журналіст, сказав мені якось, що найстрашніше, що він там бачив - це дерева, пошматовані артилерійськими снарядами. Серед свілин Глядєлова є й одна про такі дерева. Цей знімок говорить мені про артилерійські обстріли в сто разів більше, ніж палаючі боєголовки "градів", і навіть більше, ніж зруйновані житлові будинки (адже, зрештою, їх так часто показують в новинах). Вдивляючись в обличчя солдатів, що мирно дрімають між боями або перечікують артобстріл в укритті, я бачу все ті ж зламані дерева. Багатьох з них вже немає в живих. Але тривога і надія в їхніх очах передається через ці фотографії, як вибухова хвиля, практично не натрапляючи на опір.	Translation - English Can You Hear Me, Brother? The exhibition by Alexander Glyadyelov in the program of Docudays UA 2015. March 20-26, 2015 Dim Mykoly gallery (in Kyiv Palace of Children and Youth), 13 Ivan Mazepa str. A Couple of Words on Can You Hear Me, Brother? exhibition Sixty imprints of the time stream from Maidan to the war, whose end is not yet visible. In the afternoon of the nineteenth of August last year, I was standing next to a school entrance in Ilovaysk. There already were casualties of street clashes, some were wounded. I was talking to someone and noticed that a garbage bin next to the door, full of pieces of blood-stained bandage and their packages, started to smoke. “Guys, you’d better not throw cigarette butts here,” I told the fighters, who were smoking on a bench by the wall with a tired look. At the same moment, “Usach” (“Moustached man”) came out of the door, silently took a bottle of water from the window sill, poured it into the bin and said, looking right into my eyes, “First you do it yourself, and then tell others what they should do.” I am still ashamed of this. On the fifteenth of February, after the second truce was announced in Minsk, I was coming back from Sloviansk to Kyiv by train, and I read in my news feed that just now in Mariupol two fighters of Donbass voluntary batallion died, “Usach” and “Tsar”. “Usach” is not on my photos, at least I have not found him yet among the faces which I photographed at war. At the war which crawled uninvited into our place. On a quiet evening in July, 1995, on the bank of Avachynska bay in Petropavlovsk-Kamchatsky, I was capturing how the colors of the sunset lay on the water, the yachts which glided on its surface, and the mountain range with volcanoes on the far shore across the sea. A tripod, an SLR, Fujichrome. A guy approached me, a little more than twenty years old, and, slightly shyly, said, “It’s beautiful, right?” “Yes, very much.” “What film are you using?” “Slide, Fuji.” “And where are you from?” “From Kyiv.” He suddenly looked embarrassed and nervously declared, “I plan to go to Crimea, to fight!” “Wait, I didn’t get it, why fight,” I was surprised. “And with whom?” “Banderovtsi are killing Russian sailors there!” “Where did you hear that?” “The guys from the navy say, and I saw it in the paper.” Here they come. Alexander Glyadyelov, photographer We hear that excessive images of violence in the media inhibits our perception and our capacity to sympathize almost as often as we see the images themselves. Yet it was first voiced just half a century ago, during the Vietnam war, and here is why. “You know what? This is the first war in history which everyone can watch live. No-one saw war so close before. No-one will be able to say, ‘I wish I knew.’ Now everyone knows and sees. Bombs kill real people, and bullets make real holes. Poor lost orphans, made desperate by the society! And then what? Pity? Fear? But it is all happening within a piece of furniture in our houses. Not in Vietnam, not in our heads, not in the streets, but within a piece of furniture. We are not scared of our furniture. We have war in Vietnam in our room, just as our grandpa has a battle map.” This is a quote from the best, to my taste, documentary about war, Far from Vietnam (Loin du Vietnam, France, 1967). Since then, the amount of “furniture in our houses” which shows war has been increasing exponentially. Many people know this feeling of embarrassment, when you are scrolling over pictures “from there” in your Facebook feed without a pause, or switch from an evening news episode to a TV series at another channel (and, god forbid, I am not trying to blame anyone). Photos by Alexander Glyadyelov are practically impossible to find within furniture (just try; I did). But they can be seen in Dim Mykoly gallery as a part of the 12th Docudays UA festival, at the exhibition called Can You Hear Me, Brother? More than 60 photos telling the story of revolution and war in Ukraine. And here is one of the many reasons why you should see them. Glyadyelov still shoots the way they shot half a century ago, on black and white film, with an analogue camera with manual focus, mechanical shutter setting, and without serial shooting function; and this seemingly technical detail makes his works fundamentally different from the pictures that stream before our eyes every day. To shoot this way in the epicenter of a battle is practically impossible, so the photographer has to look at what happens in the breaks between battles. In other words, he captures not the moments of destroying, but the moments of life. Then he processes the film and prints photos himself, which requires time. It is impossible to make news photos this way, so the photographer has to look into things which are not ephemeral. My friend, who often goes to the military conflict zone to work as a reporter, once told me that the most scary thing he saw there were trees ragged by artillery shells. This photo tells me a hundred times more about shelling than burning “Grad” warheads, even more than destroyed houses (because you see them so often in the news). Looking into the faces of soldiers who are peacefully napping between battles, or waiting until the shelling is over in a shelter, I see those broken trees. Many of them are dead by now. But the anxiety and hope in their eyes reaches us through these photos as a blast, meeting almost no resistance.
English to Ukrainian: Do your genes determine your entire life? General field: Social Sciences Detailed field: Anthropology
Source text - English Do your genes determine your entire life? Some scientists claim that new discoveries have proved free will is an illusion. Nonsense, says Julian Baggini Paul Oakley Illustration by Paul Oakley Julian Baggini Thursday 19 March 2015 06.00 GMT Last modified on Thursday 2 April 2015 13.16 BST Share on Pinterest Share on LinkedIn Share on Google+ Shares 2,044 Comments 124 Save for later Whenever you read stories about identical twins separated at birth, they tend to follow the template set by the most remarkable of them all: the “two Jims”. James Springer and James Lewis were separated as one-month-olds, adopted by different families and reunited at age 39. When University of Minnesota psychologist Thomas Bouchard met them in 1979, he found, as a Washington Post article put it, both had “married and divorced a woman named Linda and remarried a Betty. They shared interests in mechanical drawing and carpentry; their favourite school subject had been maths, their least favourite, spelling. They smoked and drank the same amount and got headaches at the same time of day.” The similarities were uncanny. A great deal of who they would turn out to be appears to have been written in their genes. Other studies at the world-leading Minnesota Center for Twin and Family Research suggest that many of our traits are more than 50% inherited, including obedience to authority, vulnerability to stress, and risk-seeking. Researchers have even suggested that when it comes to issues such as religion and politics, our choices are much more determined by our genes than we think. Sign up to the long read email Read more Many find this disturbing. The idea that unconscious biological forces drive our beliefs and actions would seem to pose a real threat to our free will. We like to think that we make choices on the basis of our own conscious deliberations. But isn’t all that thinking things over irrelevant if our final decision was already written in our genetic code? And doesn’t the whole edifice of personal responsibility collapse if we accept that “my genes made me do it”? To address these concerns, we first need to look a bit more closely at what the experiences of identical twins really show. Professor Tim Spector has been studying identical twins at King’s College London for more than 20 years. From the start of his research in the early 1990s, it became evident to Spector that identical twins were always more similar than brothers or sisters or non-identical twins. At the time, however, “social scientists hated the idea” that genes were an important determinant of who we were, “particularly in those rather controversial areas like IQ, personality and beliefs”. As “one of the many scientists who took the gene-centric view of the universe for granted”, Spector wanted “to prove them wrong, and to prove that there’s nothing that’s not genetic to some extent”. Today, he looks back on this as part of his “overzealous genetic phase”. It is perhaps understandable that Spector got caught up in gene mania. The launch in 1990 of the Human Genome Project, which aimed to map the complete sequence of human DNA, came at the beginning of a decade that would mark the high point of optimism about how much our genes could tell us. Daniel Koshland, then editor of the prestigious journal Science, captured the mood when he wrote: “The benefits to science of the genome project are clear. Illnesses such as manic depression, Alzheimer’s, schizophrenia, and heart disease are probably all multigenic and even more difficult to unravel than cystic fibrosis. Yet these diseases are at the root of many current societal problems.” Genes would help us uncover the secrets of all kinds of ills, from the psychological to the physical. Ten years later, Bill Clinton and Tony Blair were among the guests gathered to “celebrate the revelation of the first draft of the human book of life”, as Francis Collins, the director of the Human Genome Project, put it. “We try to be cautious on days like this,” said the ABC news anchor, “but this map marks the beginning of an era of discovery that will affect the lives of every human being, with implications for science, history, business, ethics, religion, and, of course, medicine.” By that time, genes were no longer simply the key to understanding health: they had become the skeleton key for unlocking almost all the mysteries of human existence. For virtually every aspect of life – criminality, fidelity, political persuasion, religious belief – someone would claim to find a gene for it. In 2005 in Hall County, Georgia, Stephen Mobley tried to avoid execution by claiming that his murder of a Domino’s pizza store manager was the result of a mutation in the monoamine oxidase A (MAOA) gene. The judge turned down the appeal, saying that the law was not ready to accept such evidence. The basic idea, however, that the low-MAOA gene is a major contributing cause of violence has become widely accepted, and it is now commonly called the “warrior gene”. In recent years, however, faith in the explanatory power of genes has waned. Today, few scientists believe that there is a simple “gene for” anything. Almost all inherited features or traits are the products of complex interactions of numerous genes. However, the fact that there is no one genetic trigger has not by itself undermined the claim that many of our deepest character traits, dispositions and even opinions are genetically determined. (This worry is only slightly tempered by what we are learning about epigenetics, which shows how many inherited traits only get “switched on” in certain environments. The reason this doesn’t remove all fears is that most of this switching on and off occurs very early in life – either in utero or in early childhood.) What might reduce our alarm, however, is an understanding of what genetic studies really show. The key concept here is of heritability. We are often told that many traits are highly heritable: happiness, for instance, is around 50% heritable. Such figures sound very high. But they do not mean what they appear to mean to the statistically untrained eye. The common mistake people make is to assume that if, for example, autism is 90% heritable, then 90% of autistic people got the condition from their parents. But heritability is not about “chance or risk of passing it on”, says Spector. “It simply means how much of the variation within a given population is down to genes. Crucially, this will be different according to the environment of that population. Spector spells out what this means with something such as IQ, which has a heritability of 70% on average. “If you go to the US, around Harvard, it’s above 90%.” Why? Because people selected to go there tend to come from middle-class families who have offered their children excellent educational opportunities. Having all been given very similar upbringings, almost all the remaining variation is down to genes. In contrast, if you go to the Detroit suburbs, where deprivation and drug addiction are common, the IQ heritability is “close to 0%”, because the environment is having such a strong effect. In general, Spector believes, “Any change in environment has a much greater effect on IQ than genes,” as it does on almost every human characteristic. That’s why if you want to predict whether someone believes in God, it’s more useful to know that they live in Texas than what their genes are. To predict whether someone believes in God, it’s more useful to know they live in Texas than what their genes are Statistical illiteracy is not the only reason why the importance of environmental factors is so often drowned out. We tend to be mesmerised by the similarities between identical twins and notice the differences much less. “When you look at twins,” says Spector, “the one thing that always seems to come out are the subconscious tics, mannerisms, postures, the way they laugh. They sit the same, cross their legs the same, pick up cups of coffee the same, even if they hate each other or they’ve been separated all their lives.” It’s as though we cannot help thinking that such things reflect deeper similarities even though they are actually the most superficial features to compare. If you can stop yourself staring at the similarities between twins, literally and metaphorically, and listen properly to their stories, you can see how their differences are at least as telling as their similarities. Far from proving that our genes determine our lives, these stories show just the opposite. * * * When Ann and Judy from Powys, mid-Wales were born in the 1940s, they were the last thing their working-class family with five children needed. So, identical or not, Ann and Judy were packed off to live with different aunts. After three months, Judy returned to her biological mother, as her aunt could not manage raising another child. But for the childless 50-year-old couple who took on Ann (without ever formally adopting her), the late opportunity for parenthood was a blessing and she stayed. Ann and Judy, who are now well into retirement, told me their story in Ann’s home in Crickhowell on the edge of the Brecon Beacons, over coffee and home-made Welsh cakes. Their experience is a valuable corrective for anyone who has been impressed by tales of how identical twins show that we are basically nothing but the products of our genes. Although the girls grew up in the same town, they ended up living in different areas and went to different schools. The two households in which Ann and Judy grew up were very different. Judy’s father drove trains inside the steelworks, and her mother, like most women at the time, did not have a job. The family lived in a basic two-up, two-down house with a toilet at the bottom of the garden. Judy’s four older brothers were all out working by the time she was five and she was left with her older sister Yvonne. Ann was brought up in a newly built, semi-detached house, with a toilet indoors. Her father was also a manual labourer in the steelworks, but they were relatively well off, partly because they hadn’t had children but also because they were “very careful with money”. Ann recalled that “the sugar bowl was never filled so as not to encourage people to take too much”. Where Judy told me she “was a street kid, always out”, Ann said she always had her “nose in a book because I was on my own”. And while Ann passed the 11-plus exam and got into the grammar school, Judy didn’t, and ended up at the secondary modern. Although, aged 15, Judy was offered a place at a grammar school, when she got there she found herself suddenly studying algebra and geometry in a class where everyone else had already being doing it for three years. Unsurprisingly she struggled. After four months, Judy quit and went to work in a furniture shop. Ann, meanwhile, breezed through school, although she, too, left early because her now 66-year-old father was retiring. “I just felt that it wasn’t fair for me to stay on at school when they were on a pension,” she said. At 16, Ann began her white-collar job in the local council offices, not long after Judy had started working on the shop floor. Although the twins’ paths had diverged up to this point, the next stage in the story is the moment where their stories converge in an uncanny way. Less than six months into her job, Ann got pregnant and quit. Two months later, Judy also got pregnant and quit the nursing course she was enrolled in. Not only that, but both fathers, soon husbands, turned out to be very violent. However, the differences in what happened next are instructive. Ann didn’t stay married for long. “I left and went back home, and they were very supportive when they found out what was going on.” Judy, in contrast, stayed with her husband for 17 years. “I did leave him, mind, but I kept going back. I didn’t have the support. I had three children by the time I was 21.” Her mother was no help. “My mother’s attitude was, you made your bed, you lie on it,” Judy explained. Ann understands Judy’s acquiescence perfectly. “Imagine being at home, with three children, no qualifications, nothing on the horizon to see your life was going to get better, which I did have.” The two only really started a proper sibling relationship after Ann read about the Minnesota University research in the paper and wrote to the university about her and her sister. When they were 48, they travelled together to Minnesota to meet scientists there. Now the twins are both retired. Judy says, “I think from where we started we’ve travelled the same distance.” But there were important differences in how their lives went, and so too in the people they became. Most obviously, Ann has always had more money, but you can also see the effects of their different backgrounds on their health. “Judy’s had a hysterectomy, I haven’t,” says Ann. “Judy’s got a problem with her kidneys. I don’t. Judy’s got blood pressure, I haven’t. But she’s stronger than me.” There are also differences in how they think and behave socially. Although their political views are very similar, Judy says, “I’m a Christian, well, probably agnostic, I think,” whereas Ann is “a confirmed atheist”. Ann also thinks she’s “much more diplomatic. Judy is just rude. That’s probably the educational background coming through. ‘Interfering’ is too strong a word, but Judy is more involved with her children and grandchildren in an advisory capacity, whereas I wouldn’t do that.” Much of this, they agree, is surely down to culture, with Ann being encouraged to adopt more genteel middle-class ways. Various options are pencilled in by our genes, and our life experiences determine which get inked Ann and Judy’s story illustrates that our genes only set down what might be described as a field of possibilities. These set limits on what we are to become – so whatever our upbringings, most of us will tend towards introversion or extroversion, jollity or sobriety, facility with words or numbers. But this is far from the claim that we become is essentially written in our genes. Rather, various options are pencilled in, and our life experiences determine which get inked. * * * Tim Spector’s view that environment is almost always more influential than genes is clear in the case of Ann and Judy. The sisters shared the same genes but with a middle-class background Ann did better at school, earned more money and has enjoyed better health. Too much attention to genes blinds us to the obvious truth that access to financial and educational resources remains the most important determinant of how we fare in life. Although being more middle class might improve your odds of success in life, other non-genetic factors play a huge role. Take the war babies Margaret and Eileen from Preston, Lancashire, another set of identical twins who were brought up in different families. Margaret’s adoptive parents owned their own house. Eileen’s toilet was at the bottom of the garden. And yet it was Margaret who flunked her 11-plus, simply out of nerves, while Eileen passed hers. Margaret’s adoptive mother was “hard”, and when her daughter passed her 11-plus on the second attempt she said she couldn’t go to the grammar school anyway because she had already bought the uniform for the other school. As Margaret says to Eileen now, “Your mum told you you were loved and you had to be adopted. My mum never said that. I remember waking up when I was eight years old and thinking, somebody had me and they didn’t want me. It’s horrifying, really traumatic for an eight-year-old.” Eileen agrees that she came out better when it came to love and affection. “My mother always said Ellen [the twins’ birth mother] was very good to give me to her. She always pointed that out, and they picked me because they wanted me. I was secure despite the fact that I had to go and live in this tatty bungalow.” Professor Tim Spector. Facebook Twitter Pinterest Professor Tim Spector Photograph: Orion Books Another difference in how their lives have progressed has been their choice of husbands. “You’ve been further afield than I have,” says Eileen to Margaret, turning to me and adding, “I think she’s more or less finished her bucket list. My husband won’t go. He’s not interested in travel. I’ve had to drag him out of the country.” * * * Identical twins show us that in the nature-versus-nurture debate, there is no winner. Both have their role to play in shaping who we are. But although we have reason to doubt that our genes determine our lives in some absolute way, this does not solve a bigger worry about whether or not we have free will. Who we are appears to be a product of both nature and nurture, in whatever proportion they contribute, and nothing else. You are shaped by forces beyond yourself, and do not choose what you become. And so when you go on to make the choices in life that really matter, you do so on the basis of beliefs, values and dispositions that you did not choose. Although this may appear troubling, it is hard to see how it could be any other way. For example, say you support a more redistributive tax system, because you think that is fair. Where did that sense of fairness come from? You may well have thought it through and come to a conclusion. But what did you bring to that process? A combination of abilities and dispositions that you were born with, and information and thinking skills that you acquired. In other words, a combination of hereditary factors and environment. There is no third place for anything else to come from. You are not responsible for how you emerged from the womb, nor for the world you found yourself in. Once you became old enough and sufficiently self-aware to think for yourself, the key determinants in your personality and outlook were already set. Yes, your views might be changed later in life by powerful experiences or persuasive books. But again, you do not choose for these things to change you. The very way we speak about such experiences suggests this. “This book changed my life,” we say, not “I changed my life with this book”, acknowledging that having read it, we did not choose to be different; we simply could never be the same again. The literature on free will tends to focus on moments of choice: was I free at that point to do other than what I did? When we ask this, it often seems to us that only one option was viable. Sometimes this is because we think circumstances constrain us. But perhaps a more fundamental reason why at the moment of choice we cannot do otherwise is that we cannot be other than who we are. The nature of the chooser is the key determinant at the moment of choice: who we are comes first and what we do follows. To be considered truly free, then, it would seem to be necessary for us to be in some sense responsible for being the people we are, and that responsibility needs to go “all the way down”: it has to be up to you and you alone what values and beliefs you hold dear and act upon. If we are not responsible for who we are, how can we be held responsible for what we do? But when we consider the dual roles of nature and nurture, the values we hold and beliefs we assert do not appear to be a matter of choice. We are formed by forces ultimately beyond our control. This thought, once made explicit, leads many to the conclusion that free will and responsibility are impossible. If you dig deep enough into what made us who we are, eventually you come across some key formative factors that we did not control. And if they are beyond our control, how can we be responsible for them? * * * On reflection, though, we ought to be more sanguine about not having complete control. The first step towards acceptance is to realise that it would be a very odd person whose actions did not in some sense flow from her values and beliefs. And yet the more strongly we hold these, the less we really feel free to choose other than the way we do. In 1521, the Reformation priest Martin Luther, for example, is reported to have told those who accused him of heresy at the Diet of Worms, “Here I stand. I can do no other.” This is not a denial of his freedom but an assertion of his freedom to act according to his values. We cannot change our characters on a whim, and we would probably not want it any other way. A committed Christian does not want the freedom to wake up one day and become a Muslim. A family man does not want to find it as easy to run off with the au pair as to stick with his children and their mother. A fan of Shostakovich does not, usually at least, wish she could just decide to prefer Andrew Lloyd Webber. The critical point is that these key commitments don’t strike us primarily as choices. You don’t choose what you think is great, who you should love, or what is just. To think of these fundamental life commitments as choices is rather peculiar, perhaps a distortion created by the contemporary emphasis on choice as being at the heart of freedom. A fan of Shostakovich does not, usually at least, wish she could just decide to prefer Andrew Lloyd Webber What’s more, the idea that any kind of rational creature could choose its own basic dispositions and values is incoherent. For on what basis could such a choice be made? Without any values or dispositions, one would have no reason to prefer some over others. Imagine the anteroom in heaven, where people wait to be prepared for life on Earth. Some angel asks you, would you like to be a Republican or a Democrat? How could you answer if you did not already have some commitments and values that would tip the balance either way? It would be impossible. Throughout human history, people have had no problem with the idea that their basic personality types were there from birth. The idea of taking after your parents is an almost universal cultural constant. Discovering just how much nature and nurture contribute to who we are is interesting, but doesn’t change the fact that traits are not chosen, and that no one ever thought they were. Accepting this is ultimately more honest and liberating than denying it. Recognising how much our beliefs and commitments are shaped by factors beyond our control actually helps us to gain more control of them. It allows us to question our sense that something is obviously true by provoking us to ask whether it would appear so obvious if our upbringing or character had been different. It is only by recognising how much is not in our power that we can seize control of that which is. Perhaps most importantly, accepting how much belief is the product of an unchosen past should help us to be less dogmatic and more understanding of others. It doesn’t mean anything goes, of course, or that no view is right or wrong. But it does mean that no one is able to be perfectly objective, and so we should humbly accept that although objective truth is worth striving for, none of us could claim to have fully attained it. * * * Some may not be convinced yet that we should be so relaxed about our debt to nature and nurture. Unless we are fully responsible, it might seem unjust to blame people for their actions. If this seems persuasive, it is only because it rests on the false assumption that the only possible form of real responsibility is ultimate responsibility: that everything about who you are, what you believe and how you act is the result of your free choices alone. But our everyday notion of responsibility certainly does not and could not entail being ultimately responsible in this way. This is most evident in cases of negligence. Imagine you postpone maintaining a roof properly and it collapses during an exceptionally fierce storm, killing or injuring people below. The roof would not have collapsed if there had not been a storm, and the weather is clearly not in your control. But that does not mean you should not be held responsible for failing to maintain the building properly. If the only real responsibility were ultimate responsibility, then there could never be any responsibility at all, because everything that happens involves factors both within and outside of our control. As the philosopher John Martin Fischer succinctly and accurately puts it, “Total control is a total fantasy – metaphysical megalomania.” Many arguments that purport to debunk free will are powerful only if you buy into the premise that real responsibility is ultimate responsibility. Almost all those who deny free will define responsibility as though it must be total and absolute, or it is nothing at all. The Dutch neuroscientist Dick Swaab, who calls free will “an illusion”, does so by endorsing the definition of free will by Joseph L Price (a scientist, not a philosopher) as “the ability to choose to act or refrain from action without extrinsic or intrinsic constraints”. No wonder he is forced to conclude that, “Our current knowledge of neurobiology makes it clear that there is no such thing as absolute freedom.” Similarly, he claims that the existence of unconscious decision-making in the brain leaves “no room for a purely conscious, free will”. That’s true. The only question is why one would believe such absolute or pure freedom is possible or necessary. Our current knowledge of neurobiology makes it clear that there is no such thing as absolute freedom Dick Swaab The answer would appear to be to justify eternal damnation. As Augustine put it in the fourth century, “The very fact that anyone who uses free will to sin is divinely punished shows that free will was given to enable human beings to live rightly, for such punishment would be unjust if free will had been given both for living rightly and for sinning.” If the buck doesn’t stop with us, then it can only stop with the one who created us, making God ultimately responsible for our wickedness. Hence, as Erasmus put it, free will is theologically necessary “to allow the ungodly, who have deliberately fallen short of the grace of God, to be deservedly condemned; to clear God of the false accusation of cruelty and injustice; to free us from despair, protect us from complacency, and spur us on to moral endeavour.” The ultimate punishment requires an ultimate responsibility which cannot exist. That is why we should not be worried to discover that factors outside our control, such as our genetic makeup, are critical to making us the people we have become. The only forms of freedom and responsibility that are both possible and worth having are those that are partial, not absolute. There is nothing science tells us that rules out this kind of free will. We know people are responsive to reasons. We know we have varying capacities of self-control which can be strengthened or weakened. We know there is a difference between doing something under coercion or because you decide yourself you want to. Real free will, not a philosopher’s fantasy, requires no more than these kinds of abilities to direct our own actions. It does not require the impossible feat of having written our own genetic code before we were even born. If we become accustomed to thinking of freedom as completely unfettered, anything more limited will at first sight look like an emaciated form of liberty. You might even dismiss it as mere wiggle room: the ability to make limited choices within a framework of great restraint. But that would be a mistake. Unfettered freedom is not only an illusion; it makes no sense. It would not be desirable even if we could have it. Quite simply, the commonplace idea of free will we must ditch was always wrong. Good riddance to it.	Translation - Ukrainian Чи гени визначають усе наше життя? Деякі науковці стверджують, ніби нові відкриття довели, що свобода волі — це ілюзія. Джуліан Баґґіні стверджує, що це маячня Ілюстрація від Пола Оклі Джуліан Баґґіні Усі історії про однояйцевих близнюків, яких розлучили при народженні, зазвичай розгортаються за шаблоном, заданим найдивовижнішою з них — історією «двох Джимів». Джеймс Спрінґер і Джеймс Льюїс були розлучені в одномісячному віці і висловлені різними сім’ями. Вони зустрілися знову лише у віці 39 років. Коли психолог Томас Бушард із Університету Міннесоти зустрівся з ними в 1979 році, він виявив, згідно зі статтею в Washington Post, що обидва близнюки «одружилися і розлучилися з жінкою на ім’я Лінда і вдруге одружилися з Бетті. У них був спільний інтерес до механічних креслень і теслярства. Їхнім улюбленим предметом у школі була математика, а найменш улюбленим — правопис. Вони курили та пили з однаковою частотою і страждали від головного болю у той самий період доби». Від таких подібностей мурашки по шкірі. Схоже, що те, ким вони стали, було значною мірою закодовано в їхніх генах. Інші дослідження в передовому Міннесотському центрі досліджень близнюків та сім’ї вказують на те, що багато наших рис успадковані більш ніж на 50%, в тому числі підкорення владі, вразливість до стресу та прагнення до ризику. Дослідники навіть висувають тези, що наш вибір у таких питаннях як релігія чи політика залежить від генів значно сильніше, ніж ми думаємо. Багато в кого такі думки викликають занепокоєння. Ідея про те, що несвідомі біологічні сили керують нашими переконаннями та діями, представляє реальну загрозу нашій свободі волі. Нам подобається думати, що ми робимо вибір на основі власних свідомих міркувань. Але чи не виявиться будь-яке обмірковування неважливим, якщо зрештою наше кінцеве рішення заздалегідь записане в нашому генетичному коді? І чи не зазнає краху ціла конструкція особистої відповідальності, якщо ми визнаємо, що «наші гени змушують нас це робити»? Щоб розглянути ці хвилюючі питання, нам спершу треба ближче дослідити, що ж насправді демонструє досвід однояйцевих близнюків. Професор Тім Спектор вивчає однояйцевих близнюків у Королівському коледжі Лондона вже протягом більш ніж двадцяти років. Із самого початку своїх досліджень на початку дев’яностих для Спектора стало очевидно, що однояйцеві близнюки завжди більше схожі між собою, ніж просто брати і сестри чи різнояйцеві близнюки. Однак «соціологам дуже не подобалася ідея», що гени — важливий фактор, який визначає нашу особистість, «зокрема такі доволі суперечливі аспекти як коефіцієнт інтелекту, характер і переконання». Як «один із науковців, що прийняли на віру геноцентричний погляд на світ», Спектор хотів «довести, що вони неправі, і довести, що в людині немає нічого, що не було б якоюсь мірою генетичним». Зараз він згадує цей період свого життя як частину «стадії генетичного фанатизму». Мабуть, легко зрозуміти, чому Спектора затягнула геноманія. У 1990 році був запущений проект «Людський геном» (Human Genome Project), що мав на меті картографувати усю послідовність людської ДНК. Його запуск позначив початок десятиліття пікового оптимізму щодо того, що ми можемо дізнатися від наших генів. Деніел Кошленд, який тоді був редактором престижного журналу Science, влучно сформулював цей настрій: «Користь, яку принесе науці проект геному, чітка й зрозуміла. Такі недуги як маніакальна депресія, хвороба Альцгеймера, шизофренія чи хвороби серця, ймовірно, залежать від багатьох генів, і їх ще важче пояснити, ніж кістозний фіброз. Однак ці хвороби є коренем багатьох проблем сучасного суспільства». Гени допоможуть нам викрити таємниці найрізноманітніших болячок, від психологічних до фізичних. Через десять років Білл Клінтон і Тоні Блер були серед гостей, запрошених «відсвяткувати оприлюднення першої чернетки книги людського життя», як висловився Френсіз Коллінз, директор проекту «Людський геном». «Ми намагаємося бути обережними в такі дні, як сьогоднішній, — сказав ведучий новин на каналі ABC, — однак ця генетична карта позначає початок епохи відкриттів, які вплинуть на життя кожної людини і матимуть наслідки для науки, історії, бізнесу, етики, релігії і, звісно, медицини». На той час гени вже були не просто ключем до розуміння здоров’я: вони стали схемою ключа до розкриття майже всіх таємниць людського існування. Практично для кожного аспекту життя — злочинності, вірності, переконливості в політиці, релігійної віри — хтось стверджуватиме, ніби знайшов ген, який за це відповідає. У 2005 році в окрузі Голл, штат Джорджія, Стівен Моблі спробував уникнути смертної кари, стверджуючи, що його вбивство менеджера закладу «Доміноз піца» було наслідком мутації в гені моноаміноксидази A (MAOA). Суддя відхилив апеляцію з коментарем, що закон не готовий прийняти такі докази. Однак ідея в основі цього випадку — що ген низького рівня МАОА є однією з основних причин насильства — здобула широке визнання. Зараз цей ген у народі називають «геном воїна». Однак в останні роки віра в пояснювальну силу генів ослабла. Сьогодні мало науковців вірять, що існують прості «гени будь-чого». Практично всі спадкові риси є продуктами складних взаємодій численних генів. Однак той факт, що не існує єдиного генетичного чинника, сам по собі не спростовує тези, що багато найглибших особливостей нашого характеру, схильностей чи навіть думок визначені генетично. (Це занепокоєння лише злегка послаблюється тим, що ми дізнаємося про епігенетику, яка демонструє, що багато спадкових рис «вмикаються» лише в певному середовищі. Це відкриття не позбавляє нас усіх страхів, тому що таке «вмикання» чи «вимикання» відбувається на самому початку життя — ще в утробі чи в ранньому дитинстві.) Однак є дещо, що може послабити нашу тривогу — це розуміння того, що ж насправді демонструють генетичні дослідження. Ключовим поняттям тут є спадковість. Нам часто кажуть, що багато рис мають високу спадковість: наприклад, рівень щастя є спадковим приблизно на 50%. Такі цифри виглядають дуже високими. Але вони не означають того, що в них вбачає не озброєне знанням статистики око. Поширена помилка — це припускати, ніби, скажімо, якщо аутизм на 90% спадковий, то 90% людей з аутизмом успадкували його від батьків. Однак спадковість — це не «ймовірність чи ризик передачі у спадок», як стверджує Спектор: «Це всього лиш показує, яку частку варіації у рамках певної популяції пояснює генетика. Важливо, що ця частка буде різною в залежності від середовища, в якому мешкає певна популяція». Спектор пояснює, що це означає, на такому прикладі як коефіцієнт інтелекту, який є спадковим в середньому на 70%: «Якщо ви поїдете в США в районі Гарварда, то там спадковість становитиме 90%». Чому? Тому що люди, яких приймають до Гарварда, зазвичай походять із сімей середнього класу, які пропонують своїм дітям відмінні можливості для навчання. Оскільки всі студенти росли у дуже схожих умовах, практично вся решта варіативності залежить від генів. І навпаки, якщо ви поїдете в передмістя Детройта, де поширені бідність та наркозалежність, спадковість інтелекту «наближатиметься до 0%», бо середовище тут має дуже сильний вплив. Загалом, Спектор переконаний: «Будь-які зміни в середовищі мають набагато сильніший вплив на IQ, ніж гени», — як і на будь-яку іншу людську рису. Ось чому, якщо ви хочете передбачити, чи хтось віритиме в Бога, вам більше знадобиться знання про те, що вони мешкають у Техасі, ніж інформація про їхні гени. Статистична неграмотність є не єдиною причиною, чому важливість факторів середовища так часто приглушується. Нас зазвичай гіпнотизують подібності між однояйцевими близнюками, тому ми звертаємо значно менше уваги на відмінності між ними. «Коли ви спостерігаєте за близнюками, — каже Спектор, — завжди впадають у вічі їхні несвідомі тіки, жести, постава, сміх. Вони однаково сидять, однаково закидають ногу на ногу, однаково беруть свої чашки кави, навіть якщо ненавидять одне одного чи були розлучені все життя». В результаті ми ніби не можемо не думати, що такі речі відбивають якусь глибшу схожість, хоча насправді це лише найбільш поверхове порівняння. Якщо вам вдасться змусити себе припинити витріщатися — буквально і метафорично — на подібності між близнюками і прислухатися до їхніх історій, ви побачите, що різниця між ними принаймні настільки ж показова, як і схожість. Ці історії аж ніяк не доводять, що гени визначають наше життя — радше якраз навпаки. * * * Коли в середині сорокових у Пауїсі в центральному Вельсі народилися Енн і Джуді, їх менш за все потребувала їхня робітнича родина, в якій уже було п’ятеро дітей. Тому, байдуже що вони були близнючками, їх відправили жити з різними тітками. Через три місяці Джуді повернулася до своєї біологічної матері, бо її тітка не справлялася з іще однією дитиною. Але для бездітної п’ятдесятилітньої пари, яка взяла до себе Енн (так ніколи й не всиновивши її офіційно), пізній шанс стати батьками був благословенням, і вони залишили дитину собі. Енн і Джуді, уже давно пенсіонерки, розповіли мені свою історію в домі Енн у Крікгоуеллі, на межі Брекон-Біконз, за кавою та домашніми вельськими тістечками. Їхній досвід є цінною противагою для тих, на кого справили враження історії однояйцевих близнюків, які начебто показують, що ми — всього лиш продукт наших генів. Хоча дівчата виросли в одному місті, вони жили в різних районах і ходили в різні школи. Дві домівки, в яких зростали Енн і Джуді, були дуже різними. Батько Джуді був водієм вагонеток у сталеливарні, а її мати, як і більшість жінок у той час, не мала професії. Сім’я жила в простому двоповерховому будинку з двома кімнатами на кожному поверсі, з туалетом у ямі у садку. Всі чотири старші брати Джуді вже ходили на роботу, коли їй виповнилося п’ять, і її залишали зі старшою сестрою Івонн. Анна росла в новозбудованому напіввідокремленому будинку з туалетом у хаті. Її батько також займався ручною працею в сталеливарні, але вони порівняно непогано жили — частково тому, що в них не було дітей, але також тому, що вони «дуже обережно обходилися з грошима». Енн пригадує, що «миска з цукром ніколи не була повною, щоб у людей не виникало бажання взяти собі забагато». Тоді як Джуді, за її словами, «була вуличною дитиною, завжди надворі», Енн сказала, що завжди «сиділа у книжках, бо була сама». Енн склала іспити «11-плюс» і вступила до гімназії, натомість Джуді провалилася і потрапила до звичайної середньої школи. Хоч у п’ятнадцять Джуді й запропонували місце в гімназії, та коли вона туди перейшла, їй раптом довелося вивчати нову для неї алгебру і геометрію — а всі інші в її класі вивчали ці предмети вже третій рік. Не дивно, що їй це важко давалося. Через чотири місяці Джуді кинула школу і пішла працювати в меблеву фабрику. Тим часом Енн легко давалося навчання, хоч вона також рано покинула школу, бо її 66-літній батько пішов на пенсію. «Просто у мене було відчуття, що нечесно залишатися в школі, коли вони вже на пенсії», — каже вона. У шістнадцять Енн почала працювати в офісі місцевої ради — невдовзі після того, як Джуді почала свою працю в цеху. Хоча шляхи близнючок до цього часу йшли в різних напрямах, на наступному етапі історії вони неймовірним чином збігаються. Менш ніж через шість місяців після початку роботи Енн завагітніла і звільнилася. Через два місяці Джуді також завагітніла і покинула курси медсестер, на які вона перед тим вступила. Більше того, батьки обох дітей, що скоро стали чоловіками сестер, виявилися дуже агресивними і чинили насильство щодо своїх дружин. Однак різниця між подальшими долями сестер дуже повчальна. Енн недовго була одруженою: «Я пішла від нього й повернулася додому, і вони дуже підтримували мене, коли дізналися, що відбувалося». Навпаки, Джуді залишалася зі своїм чоловіком протягом сімнадцяти років: «Майте на увазі, що я йшла від нього, але щоразу поверталася. У мене не було підтримки. Зате у 21 у мене вже було троє дітей». Її мати не допомагала: «Моя мати вважала, що як постелиш, так і ляжеш», — пояснила Джуді. Енн чудово розуміє, чому Джуді змирилася: «Уявіть собі: ви не виходите з дому, сидите з трьома дітьми, у вас нема ніяких кваліфікації, нема жодних підстав думати, що ваше життя у перспективі може покращитися — а у мене такі підстави були». Близнючки почали сестринські стосунки лише після того, як Енн прочитала про дослідження в Університеті Міннесоти і написала туди про себе та свою сестру. Коли їм було по 48, вони разом поїхали в Міннесоту на зустріч із науковцями. Зараз обидві близнючки на пенсії. Джуді каже: «Я думаю, що ми пройшли однакову відстань від того місця, де ми почали». Але в ході їхніх життів були важливі відмінності — як і в тому, якими людьми вони стали. На найбільш поверховому рівні в Енн завжди було більше грошей, але крім цього можна помітити і вплив різного середовища на їхнє здоров’я. «Джуді зробила гістеректомію, а я ні, — каже Енн. — У Джуді проблеми з нирками. У мене ні. У Джуді тиск, у мене ні. Але вона сильніша за мене». Крім того, вони по-різному мислять і поводяться в суспільстві. Хоча їхні політичні погляди дуже схожі, та Джуді каже: «Я християнка — ну, можливо агностичка, мені здається», тоді як Енн — «переконана атеїстка». Енн також думає, що вона «значно кращий дипломат. Джуді просто груба. Мабуть, це дається взнаки освіта. “Нав’язлива” — це, мабуть, занадто різко сказано, але Джуді значно більше втручається в життя своїх дітей та внуків з порадами, а я б такого не робила». Багато з цих відмінностей, погоджуються вони, безперечно є наслідком культури — Енн заохочували поводитися більш елегантно, як личить представниці середнього класу. Історія Енн і Джуді демонструє, що гени лише, так би мовити, окреслюють поле можливостей. Вони визначають межі того, ким ми можемо стати — тобто, яким би не було виховання, більшість із нас будуть схилятися до інтровертності чи екстравертності, легковажності чи розважливості, матимуть здібності до роботи зі словами чи з числами. Але це далеко не означає, що те, ким ми стаємо, записано в наших генах. Радше в них олівцем накреслені різні варіанти, і наш життєвий досвід визначає, які з них будуть обведені чорнилом. * * * Випадок Енн і Джуді чітко підтверджує думку Тіма Спектора, що середовище майже завжди має більший вплив, ніж гени. У сестер однакові гени, але виховання Енн як представниці середнього класу допомогло їй краще навчатися, заробляти більше грошей та насолоджуватися кращим здоров’ям. Ми звертаємо забагато уваги на гени, тому не помічаємо очевидної істини: доступ до фінансових та освітніх ресурсів залишається найважливішим чинником нашого життєвого шляху. Хоча належність до середнього класу й може суттєво покращити ваші шанси на успіх у житті, інші, негенетичні фактори також відіграють величезну роль. Візьмімо приклад дітей війни Маргарет та Ейлін із Престона в Ланкаширі — ще однієї пари однояйцевих близнюків, які виросли в різних сім’ях. Прийомні батьки Маргарет мали власний будинок. У Ейлін був туалет у садку. Але саме Маргарет провалила іспити «11-плюс», просто через нерви, тоді як Ейлін склала свої. Прийомна мати Маргарет була «жорсткою», і коли її донька таки склала іспити з другої спроби, вона сказала, що та все одно не може вступити до гімназії, бо для неї вже купили форму іншої школи. Зараз Маргарет каже Ейлін: «Твоя мама говорила тобі, що тебе люблять, що твоє всиновлення було необхідністю. Моя мама ніколи такого не говорила. Я пам’ятаю, як, коли мені було вісім, я прокидалася і думала: я була у когось, і вони не схотіли мене. Це було жахливо, дуже травматично для восьмирічної». Ейлін погоджується, що в її житті було більше любові й ласки: «Моя мати завжди казала, що Еллен [біологічна матір близнючок] була дуже доброю, що віддала мене їй. Вона завжди це підкреслювала, і вони взяли мене, бо хотіли. Я почувалася впевнено, хоча й мусила піти жити в цю жалюгідну халупу». Іще одна відмінність між життєвими історіями близнючок — це їхній вибір чоловіків. «Ти бачила більше світу, ніж я», — каже Ейлін до Маргарет, а потім повертається до мене і додає: «Я думаю, що їй більш-менш вдалося в житті побачити усе, що вона хотіла. А мій чоловік не хоче нікуди їхати. Його не цікавлять подорожі. Я мушу силоміць витягувати його з країни». * * * Приклади з однояйцевими близнючками показують, що в суперечці між «природою» і «вихованням» немає переможців. Обидва чинники відіграють свою роль у формуванні наших особистостей. Однак, хоч і є підстави сумніватися, що гени якось остаточно визначають наші життя, та це не розв’язує більшого хвилювання: чи є у нас свобода волі? Наші особистості, схоже, є продуктами як природи, так і виховання — в якій би пропорції ці чинники не долучалися до їхнього формування — і нічого більше. Вас сформували сили іззовні, і ви не обираєте, ким стати. Тож коли ви робите важливий вибір у своєму житті, ви робите його на основі переконань, цінностей і схильностей, яких ви не обирали. Хоча це може викликати тривогу, та важко знайти якесь інше пояснення. Скажімо, ви підтримуєте систему оподаткування з суттєвішим перерозподілом, бо вважаєте, що це справедливо. Звідки взялося це чуття справедливості? Можливо, ви самі все продумали і прийшли до такого висновку. Але з яким матеріалом ви почали цей процес мислення? Із поєднанням здібностей і схильностей, із якими ви народилися, та інформацією й умінням мислити, яких ви набули. Іншими словами, з поєднанням спадкових факторів та середовища. Немає ніякого третього джерела, звідки могло би з’явитися щось іще. Ви не несете відповідальності за те, як ви вийшли з утроби, як і за світ, у якому ви опинилися. Коли ви стаєте достатньо дорослою і свідомою, щоб мислити самостійно, ключові детермінанти вашої особистості та світогляду вже закладені. Звісно, ваші погляди можуть змінитися протягом життя завдяки потужному досвіду чи переконливим книжкам. Та, знову-таки, ви не вирішуєте свідомо, що ці речі мають вас змінити. Вже те, як ми говоримо про такий досвід, натякає на це: «Ця книжка змінила моє життя», — кажемо ми, а не: «Я змінила своє життя цією книжкою». Ми визнаємо, що, прочитавши книжку, ми не обрали стати інакшими, а просто не могли більше залишатися такими, як раніше. Література про свободу волі зазвичай зосереджується на моментах вибору: чи був я вільним у ту мить зробити інший вибір, ніж я зробив? Коли ми ставимо це питання, часто здається, що можливо було обрати лише один із варіантів. Часом це тому, що нам видається, ніби нас обмежують обставини. Але, можливо, більш фундаментальною причиною, чому в момент вибору ми не можемо обрати інакше, є те, що ми не можемо бути інакшими, ніж ми є. Природа суб’єкта вибору — ключовий чинник у момент вибору: важливіше те, ким ми є, а тоді вже — те, що ми робимо. Щоб вважати себе по-справжньому вільними, ми, схоже, мусили б у якомусь сенсі нести відповідальність за те, що ми є тим, ким є, і ця відповідальність має сягати самого початку: від вас і лише вас має залежати, які цінності і переконання ви сповідуєте і втілюєте. Якщо ми не відповідаємо за те, ким ми є, як ми можемо нести відповідальність за те, що ми робимо? Але якщо взяти до уваги подвійну роль природи і виховання, цінності, які ми сповідуємо, та переконання, які ми декларуємо, не виглядають як предмет вибору. Нас формують сили, яких ми не контролюємо. Ця думка, коли її висловити відкрито, приводить багато кого до висновку, що свобода волі та відповідальність неможливі. Якщо достатньо глибоко копнути до першопричин того, ким ми є, зрештою наштовхнемося на певні ключові формуючі чинники, яких ми не контролювали. І якщо ми не маємо над ними контролю, як ми можемо нести за них відповідальність? * * * Утім, якщо подумати, нам варто бути більш оптимістичними щодо цього браку повного контролю. Першим кроком до прийняття цього є визнання, що людина, дії якої не випливають так чи інакше з її цінностей і переконань, була би дуже дивною. Однак що більше ми впевнені у своїх переконаннях, то менш вільними ми почуваємося вибрати щось інше, ніж те, що ми обираємо. Наприклад, переказують, що у 1521 році священик-реформатор Мартін Лютер сказав тим, хто звинуватили його в єресі під час Вормського рейхстагу: «На цьому я стою. Я не можу зробити інакше». Це не заперечення своєї свободи, а ствердження своєї свободи діяти згідно зі своїми цінностями. Ми не можемо змінити свій характер за власним бажанням — і, мабуть, ми й не хотіли би, щоб було інакше. Вірний християнин не хоче мати свободу одного дня прокинутися мусульманином. Сімейний чоловік не хоче, щоб йому було так само легко втекти з коханкою, як і залишатися зі своїми дітьми та їхньою матір’ю. Шанувальник Шостаковича не хоче — чи принаймні зазвичай не хоче — мати змогу просто вирішити віднині віддавати перевагу Ендрю Ллойду Веберу. Критичний момент у тому, що ми не сприймаємо ці ключові прив’язаності передусім як вибір. Ви не обираєте, що вважати чудовим, кого любити чи що є справедливим. Сприймати ці фундаментальні прив’язаності в житті як вибір — це, я гадаю, викривлення, створене сучасним наголосом на тезі, що саме вибір лежить у серці свободи. Більше того, ідея, ніби будь-яка раціональна істота може обирати власні базові схильності та цінності, є непослідовною. Бо на якій підставі може відбуватися такий вибір? Без жодних цінностей чи схильностей немає причин віддати перевагу одному перед іншим. Уявіть собі передпокій на небесах, де люди очікують на підготовку до життя на Землі. Якийсь янгол питає у вас: «Ким ти хочеш бути — республіканцем чи демократом?» Як ви змогли би на це відповісти, якби у вас заздалегідь уже не було певних переконань і цінностей, які схилили б вас у той чи інший бік? Це було б неможливо. Протягом усієї історії людства люди спокійно жили з ідеєю, що базовий тип їхньої особистості був закладений із самого народження. Ідея, що людина вдається у своїх батьків, — це майже універсальна культурна константа. Цікаво було б відкрити, яке співвідношення важливості природи та виховання, але це не змінило би того факту, що свої риси не обирають, і ніхто насправді ніколи не думав, ніби їх обирають. Прийняти це, зрештою, більш чесно, і це дає нам більше свободи, ніж заперечення. Визнання, наскільки сильно наші переконання і прихильності сформовані чинниками, яких ми не контролюємо, насправді дозволяє нам здобути більший контроль над ними. Це дозволяє нам поставити під питання наше відчуття, що щось є незаперечною правдою, спонукаючи нас спитати себе, чи здавалося б це нам настільки незаперечним, якби наше виховання чи характер були інакшими. Лише розуміючи, що саме не залежить від нас, ми можемо контролювати те, що таки залежить. Можливо, найважливіше, що усвідомлення того, наскільки наші переконання є продуктом минулого, якого ми не обирали, має допомогти нам бути менш догматичними і краще розуміти інших. Звісно, це не означає, що все дозволено, чи що жодна точка зору не є правильною чи хибною. Але це означає, що ніхто не може бути повністю об’єктивним, тож ми маємо скромно прийняти, що, хоча до об’єктивної істини варто прагнути, ніхто з нас не може стверджувати, що цілком осягнув її. * * * Можливо, хтось досі не переконаний, що нам варто так розслабитися щодо того, що ми завдячуємо природі та вихованню. Якщо ми не несемо повної відповідальності, може здатися, що несправедливо звинувачувати людей за їхні дії. Якщо ця теза видається вам переконливою, це лише тому, що вона заснована на хибному засновку, ніби єдина можлива форма справжньої відповідальності — це повна й остаточна відповідальність, за якої все, чим ви є, у що ви вірите і як ви дієте є наслідком виключно вашого вільного вибору. Але наше повсякденне уявлення про відповідальність запевне не передбачає повної відповідальності в цьому сенсі. Найбільш очевидно це у випадках недбалості. Уявіть, що ви відкладаєте ремонт даху, і він провалюється під час особливо лютої бурі і вбиває чи калічить людей під ним. Дах не провалився би, якби не було бурі, а погоду ви точно не контролюєте. Але це не означає, що ви не маєте відповідати за те, що належно не поремонтували будівлю. Якби єдиною справжньою відповідальністю була повна й остаточна відповідальність, тоді ніякої відповідальності взагалі не могло би бути, бо все, що відбувається, включає в себе як чинники, які ми контролюємо, так і ті, які ми не контролюємо. Як стисло і влучно висловив це філософ Джон Мартін Фішер, «Цілковитий контроль є цілковитою фантазією — метафізичною мегаломанією». Багато аргументів, покликаних спростувати існування свободи волі, мають силу, лише якщо прийняти засновок, що відповідальність — це лише повна й остаточна відповідальність. Майже всі, хто заперечує свободу волі, визначають відповідальність так, ніби вона мусить бути повною й абсолютною або не бути взагалі. Голландський нейробіолог Дік Швааб, який називає свободу волі «ілюзією», підтримує визначення свободи волі від Джозефа Л. Прайса (науковця, а не філософа) як «здатності вибирати, як діяти чи утриматися від дії, без зовнішніх чи внутрішніх обмежень». Не дивно, що він змушений прийти до висновку, що «сучасні нейробіологічні знання роблять чітко зрозумілим, що не існує ніякої абсолютної свободи». Аналогічно, він стверджує, що існування несвідомого процесу прийняття рішень у мозку «не залишає місця для цілком свідомої свободи волі». Це правда. Єдине питання в тому, чому хтось вважає, що така абсолютна чи чиста свобода є можливою чи необхідною. Схоже, що відповідь на це питання слід шукати в необхідності виправдати вічні муки. Як сказав Августин у четвертому столітті: «Сам факт того, що кожного, хто використовує свободу волі для гріха, карає Бог, демонструє, що свобода волі була надана людям, щоб вони могли жити правильно, бо таке покарання було би несправедливим, якби свобода волі була надана як для правильного життя, так і для гріха». Якщо не ми є відповідальними, то доводиться йти далі і робити Бога в кінцевому підсумку відповідальним за наші злодіяння. Тож, як писав Еразм, свобода волі є теологічно необхідною, «щоб допустити заслужене прокляття нечестивих, які зумисне відходять від Божої благодаті; щоб очистити Бога від неправдивих звинувачень у жорстокості й несправедливості; щоб звільнити нас від відчаю, захистити нас від самовдоволення і підштовхнути нас до моральних старань». Остаточне покарання вимагає остаточної відповідальності, яка не може існувати. Ось чому нам не слід хвилюватися, коли ми відкриваємо, що фактори поза нашим контролем, на кшталт нашого генетичного коду, є критично важливими для того, щоб ми стали тими, ким ми є. Єдиними формами свободи і відповідальності, які є водночас можливими і бажаними, є часткові, неабсолютні форми. Наука не каже нам нічого такого, що виключає можливості цього типу свободи волі. Ми знаємо, що людей можна в чомусь переконати. Ми знаємо, що у нас різна здатність до самоконтролю, яку можна посилити чи послабити. Ми знаємо, що існує різниця між тим, щоб робити щось під примусом, і тим, щоб самому вирішити, що ви щось хочете зробити. Справжня свобода волі, а не фантазія філософа, потребує не більшого, ніж такої здатності спрямовувати власні дії. Вона не потребує неможливого звершення — написати власний генетичний код до свого народження. Якщо ми звикли вважати свободу абсолютно необмеженою, будь-що хоч трохи обмежене на перший погляд здаватиметься вихолощеною формою свободи. Хтось навіть готовий знехтувати такою свободою, бо це всього лиш можливість робити вибір із обмеженої кількості варіантів у жорстких рамках. Але це було би помилкою. Необмежена свобода — це не просто ілюзія. Вона не має сенсу. Вона не була би бажаною, навіть якби вона у нас була. Простіше кажучи, загальноприйнята ідея про свободу волі, яку нам нібито варто відкинути, завжди була помилковою. Ну і щасливої їй дороги.
English to Ukrainian: Maid to order General field: Social Sciences Detailed field: Social Science, Sociology, Ethics, etc.
Source text - English Maid to order - ProQuest 4/29/13 2:58 PM http://search.proquest.com/docview/233486967 Page 1 of 8 Basic Search Advanced Publications Browse Preferences English Help Full text Abstract (summary) Full text Maid to order Ehrenreich, Barbara. Harper's Magazine 300. 1799 (Apr 2000): 59-70. According to the feminist theories of the 1960s and 1970s housework was supposed to be the great equalizer of women, but the more radical idea that housework was not only a relationship between a woman and a dust bunny but between a husband and a wife soon emerged. Today, housework is increasingly left to paid cleaning professionals who are often paid little and treated as second-class citizens. Headnote The politics of other women's work In line with growing class polarization, the classic posture of submission is making a stealthy comeback. "We scrub your floors the old-fashioned way," boasts the brochure from Merry Maids, the largest of the residential-cleaning services that have sprung up in the last two decades, "on our hands and knees." This is not a posture that independent "cleaning ladies" willingly assume-preferring, like most people who clean their own homes, the sponge mop wielded from a standing position. In her comprehensive 1999 guide to homemaking, Home Comforts, Cheryl Mendelson warns: "Never ask hired housecleaners to clean your floors on their hands and knees; the request is likely to be regarded as degrading." But in a society in which 40 percent of the wealth is owned by 1 percent of households while the bottom 20 percent reports negative assets, the degradation of others is readily purchased. Kneepads entered American political discourse as a tool of the sexually subservient, but employees of Merry Maids, The Maids International, and other corporate cleaning services spend hours every day on these kinky devices, wiping up the drippings of the affluent. I spent three weeks in September 1999 as an employee of The Maids International in Portland, Maine, cleaning, along with my fellow team members, approximately sixty houses containing a total of about 250 scrubbable floors-bathrooms, kitchens, and entryways requiring the hands-and-knees treatment. It's a different world down there below knee level, one that few adults voluntarily enter. Here you find elaborate dust structures held together by a scaffolding of dog hair; dried bits of pasta glued to the floor by their sauce; the congealed remains of gravies, jellies, contraceptive creams, vomit, and urine. Sometimes, too, you encounter some fragment of a human being: a child's legs, stamping by in disgust because the maids are still present when he gets home from school; more commonly, the Joan & David-lad feet and electrolyzed calves of the female homeowner. Look up and you may find this person staring at you, arms folded, in anticipation of an overlooked stain. In rare instances she may try to help in some vague, symbolic way, by moving the cockatoo's cage, for example, or apologizing for the leaves shed by a miniature indoor tree. Mostly, though, she will not see you at all and may even sit down with her mail at a table in the very room you are cleaning, where she would remain completely unaware of your existence unless you were to crawl under that table and start gnawing away at her ankles. Housework, as you may recall from the feminist theories of the Sixties and Seventies, was supposed to be the great equalizer of women. Whatever else women did-jobs, school, child care-we also did housework, and if there were some women who hired others to do it for them, they seemed too privileged and rare to include in the theoretical calculus. All women were workers, and the home was their workplace-unpaid and unsupervised, to be sure, but a workplace no less than the offices and factories men repaired to every morning. If men thought of the home as a site of leisure and recreation-a "haven in a heartless world"-this was to ignore the invisible female proletariat that kept it cozy and humming. We were on the march now, or so we imagined, united against a society that devalued our labor even as it waxed mawkish over "the family" and "the home." Shoulder to shoulder and arm in arm, women were finally getting up off the floor. In the most eye-catching elaboration of the home-as-workplace theme, Marxist feminists Maria Rosa Dallacosta and Selma James proposed in 1972 that the home was in fact an economically productive and significant workplace, an extension of the actual factory, since housework served to "reproduce the labor power" of others, particularly men. The male worker would hardly be in shape to punch in for his shift, after all, if some woman had not fed him, laundered his clothes, and cared for the children who were his contribution to the next generation of workers. If the home was a quasiindustrial workplace staffed by women for the ultimate benefit of the capitalists, then it followed that "wages for housework" was the obvious demand. But when most American feminists, Marxist or otherwise, asked the Marxist question cui bono? they tended to come up with a far simpler answermen. If women were the domestic proletariat, then men made up the class of domestic exploiters, free to lounge while their mates scrubbed. In consciousnessraising groups, we railed against husbands and boyfriends who refused to pick up after themselves, who were unaware of housework at all, unless of course it hadn't been done. The "dropped socks," left by a man for a woman to gather up and launder, joined lipstick and spike heels as emblems of gender Maid to order - ProQuest 4/29/13 2:58 PM http://search.proquest.com/docview/233486967 Page 2 of 8 oppression. And if, somewhere, a man had actually dropped a sock in the calm expectation that his wife would retrieve it, it was a sock heard round the world. Wherever second-wave feminism took root, battles broke out between lovers and spouses over sticky countertops, piled-up laundry, and whose turn it was to do the dishes. The radical new idea was that housework was not only a relationship between a woman and a dust bunny or an unmade bed; it also defined a relationship between human beings, typically husbands and wives. This represented a marked departure from the more conservative Betty Friedan, who, in The Feminine Mystique, had never thought to enter the male sex into the equation, as either part of the housework problem or part of an eventual solution. She raged against a society that consigned its educated women to what she saw as essentially janitorial chores, beneath "the abilities of a woman of average or normal human intelligence," and, according to unidentified studies she cited, "peculiarly suited to the capacities of feeble-minded girls." But men are virtually exempt from housework in The Feminine Mystique-why drag them down too? At one point she even disparages a "Mrs. G.," who "somehow couldn't get her housework done before her husband came home at night and was so tired then that he had to do it." Educated women would just have to become more efficient so that housework could no longer "expand to fill the time available." Or they could hire other women to do it-an option approved by Friedan in The Feminine Mystique as well as by the National Organization for Women, which she had helped launch. At the 1973 congressional hearings on whether to extend the Fair Labor Standards Act to household workers, NOW testified on the affirmative side, arguing that improved wages and working conditions would attract more women to the field, and offering the seemingly self contradictory prediction that "the demand for household help inside the home will continue to increase as more women seek occupations outside the home." One NOW member added, on a personal note: "Like many young women today, I am in school in order to develop a rewarding career for myself. I also have a home to run and can fully conceive of the need for household help as my free time at home becomes more and more restricted. Women know [that] housework is dirty, tedious work, and they are willing to pay to have it done...:' On the aspirations of the women paid to do it, assuming that at least some of them were bright enough to entertain a few, neither Friedan nor these members of NOW had, at the time, a word to say. So the insight that distinguished the more radical, post-Friedan cohort of feminists was that when we talk about housework, we are really talking, yet again, about power. Housework was not degrading because it was manual labor, as Friedan thought, but because it was embedded in degrading relationships and inevitably served to reinforce them. To make a mess that another person will have to deal with-the dropped socks, the toothpaste sprayed on the bathroom mirror, the dirty dishes left from a late-night snack-is to exert domination in one of its more silent and intimate forms. One person's arrogance-or indifference, or hurry-becomes another person's occasion for toil. And when the person who is cleaned up after is consistently male, while the person who cleans up is consistently female, you have a formula for reproducing male domination from one generation to the next. Hence the feminist perception of housework as one more way by which men exploit women or, more neutrally stated, as "a symbolic enactment of gender relations." An early German women's liberation cartoon depicted a woman scrubbing on her hands and knees while her husband, apparently excited by this pose, approaches from behind, unzipping his fly. Hence, too, the second-wave feminists' revulsion at the hiring of maids, especially when they were women of color: At a feminist conference I attended in 1980, poet Audre Lorde chose to insult the alltoo-white audience by accusing them of being present only because they had black housekeepers to look after their children at home. She had the wrong crowd; most of the assembled radical feminists would no sooner have employed a black maid than they would have attached Confederate flag stickers to the rear windows of their cars. But accusations like hers, repeated in countless conferences and meetings, reinforced our rejection of the servant option. There already were at least two able-bodied adults in the average home-a man and a woman-and the hope was that, after a few initial skirmishes, they would learn to share the housework graciously. A couple of decades later, however, the average household still falls far short of that goal. True, women do less housework than they did before the feminist revolution and the rise of the two-income family: down from an average of 30 hours per week in 1965 to 17.5 hours in 1995, according to a July 1999 study by the University of Maryland. Some of that decline reflects a relaxation of standards rather than a redistribution of chores; women still do two thirds of whatever housework-including bill paying, pet care, tidy ing, and lawn care-gets done. The inequity is sharpest for the most despised of household chores, cleaning: in the thirty years between 1965 and 1995, men increased the time they spent scrubbing, vacuuming, and sweeping by 240 percentall the way up to 1.7 hours per week-while women decreased their cleaning time by only 7 percent, to 6.7 hours per week. The averages conceal a variety of arrangements, of course, from minutely negotiated sharing to the most cliched division of labor, as described by one woman to the Washington Post: "I take care of the inside, he takes care of the outside." But perhaps the most disturbing finding is that almost the entire increase in male participation took place between the 1970s and the mid-1980s. Fifteen years after the apparent cessation of hostilities, it is probably not to soon to announce the score: in the "chore wars" of the Seventies and Eighties, women gained a little ground, but overall, and after a few strategic concessions, men won. Enter then, the cleaning lady as dea ex machina, restoring tranquillity as well as order to the home. Marriage counselors recommend her as an alternative to squabbling, as do many within the cleaning industry itself. A Chicago cleaning woman quotes one of her clients as saying that if she gives up the service, "my husband and I will be divorced in six months." When the trend toward hiring out was just beginning to take off, in 1988, the owner of a Merry Maids franchise in Arlington, Massachusetts, told the Christian Science Monitor, "I kid some women. I say, `We even save marriages. In this new eighties period you expect more from the male partner, but very often you don't get the cooperation you would like to have. The alternative is to pay somebody to come in...."' Another Merry Maids franchise owner has learned to capitalize more directly on housework-related spats; he closes between 30 and 35 percent of his sales by making follow-up calls Saturday mornings, which is "prime time for arguing over the fact that the house is a mess." The micro-defeat of feminism in the household opened a new door for women, only this time it was the servants' entrance. In 1999, somewhere between 14 and 18 percent of households employed an outsider to do the cleaning, and the numbers have been rising dramatically. Mediamark Research reports a 53 percent increase, between 1995 and 1999, in the number of households using a hired cleaner or service once a month or more, and Maritz Marketing finds that 30 percent of the people who hired help in 1999 did so for the first time that year. Among my middle-class, professional women friends and acquaintances, including some who made important contributions to the early feminist analysis of housework, the employment of a maid is now nearly universal. This sudden emergence of a servant class is consistent with what some economists have called the Maid to order - ProQuest 4/29/13 2:58 PM http://search.proquest.com/docview/233486967 Page 3 of 8 "Brazilianization" of the American economy: We are dividing along the lines of traditional Latin American societies-into a tiny overclass and a huge underclass, with the latter available to perform intimate household services for the former. Or, to put it another way, the home, or at least the affluent home, is finally becoming what radical feminists in the Seventies only imagined it was-a true "workplace" for women and a tiny, though increasingly visible, part of the capitalist economy. And the question is: As the home becomes a workplace for someone else, is it still a place where you would want to live? Strangely, or perhaps not so strangely at all, no one talks about the "politics of housework" anymore. The demand for "wages for housework" has sunk to the status of a curio, along with the consciousness-raising groups in which women once rallied support in their struggles with messy men. In the academy, according to the feminist sociologists I interviewed, housework has lost much of its former cachet-in part, I suspect, because fewer sociologists actually do it. Most Americans, over 80 percent, still clean their homes, but the minority who do not include a sizable fraction of the nation's opinion-makers and culture-producers-professors, writers, editors, politicians, talking heads, and celebrities of all sorts. In their homes, the politics of housework is becoming a politics not only of gender but of race and class-and these are subjects that the opinion-making elite, if not most Americans, generally prefer to avoid. Even the number of paid houseworkers is hard to pin down. The Census Bureau reports that there were 549,000 domestic workers in 1998, up 9 percent since 1996, but this may be a considerable underestimate, since so much of the servant economy is still underground. In 1995, two years after Zoe Baird lost her chance to be attorney general for paying her undocumented nanny off the books, the Los Angeles Times reported that fewer than 10 percent of those Americans who paid a housecleaner reported those payments to the IRS. Sociologist Mary Romero, one of the few academics who retain an active interest in housework and the women who do it for pay, offers an example of how severe the undercounting can be: the 1980 Census found only 1,063 "private household workers" in El Paso, Texas, though the city estimated their numbers at 13,400 and local bus drivers estimated that half of the 28,300 daily bus trips were taken by maids going to and from work. The honesty of employers has increased since the Baird scandal, but most experts believe that household workers remain, in large part, uncounted and invisible to the larger economy. One thing you can say with certainty about the population of household workers is that they are disproportionately women of color: "lower" kinds of people for a "lower" kind of work. Of the "private household cleaners and servants" it managed to locate in 1998, the Bureau of Labor Statistics reports that 36.8 percent were Hispanic, 15.8 percent black, and 2.7 percent "other." Certainly the association between housecleaning and minority status is well established in the psyches of the white employing class. When my daughter, Rosa, was introduced to the wealthy father of a Harvard classmate, he ventured that she must have been named for a favorite maid. And Audre Lorde can perhaps be forgiven for her intemperate accusation at the feminist conference mentioned above when we consider an experience she had in 1967: "I wheel my two-year-old daughter in a shopping cart through a supermarket . . . and a little white girl riding past in her mother's cart calls out excitedly, `Oh look, Mommy, a baby maid."' But the composition of the household workforce is hardly fixed and has changed with the life chances of the different ethnic groups. In the late nineteenth century, Irish and German immigrants served the northern upper and middle classes, then left for the factories as soon as they could. Black women replaced them, accounting for 60 percent of all domestics in the 1940s, and dominated the field until other occupations began to open up to them. Similarly, West Coast maids were disproportionately Japanese American until that group, too, found more congenial options. Today, the color of the hand that pushes the sponge varies from region to region: Chicanas in the Southwest, Caribbeans in New York, native Hawaiians in Hawaii, whites, many of recent rural extraction, in Maine. The great majority-though again, no one knows exact numbers-of paid housekeepers are freelancers, or "independents," who find their clients through agencies or networks of already employed friends and relatives. To my acquaintances in the employing class, the freelance housekeeper seems to be a fairly privileged and prosperous type of worker, a veritable aristocrat of laborsometimes paid $15 an hour or more and usually said to be viewed as a friend or even treated as "one of the family." But the shifting ethnic composition of the workforce tells another story: this is a kind of work that many have been trapped in-by racism, imperfect English skills, immigration status, or lack of education-but few have happily chosen. Interviews with independent maids collected by Romero and by sociologist Judith Rollins, who herself worked as a maid in the Boston area in the early Eighties, confirm that the work is undesirable to those who perform it. Even when the pay is deemed acceptable, the hours may be long and unpredictable; there are usually no health benefits, no job security, and, if the employer has failed to pay Social Security taxes (in some cases because the maid herself prefers to be paid off the books), no retirement benefits. And the pay is often far from acceptable. The BLS found full-time "private household cleaners and servants" earning a median annual income of $12,220 in 1998, which is $1,092 below the poverty level for a family of three. Recall that in 1993 Zoe Baird paid her undocumented household workers about $5 an hour out of her earnings of $507,000 a year. At the most lurid extreme there is slavery. A few cases of forced labor pop up in the press every year, most recently-in some nightmare version of globalization-of undocumented women held in servitude by high-ranking staff members of the United Nations, the World Bank, and the International Monetary Fund. Consider the suit brought by Elizabeth Senghor, a Senegalese woman who alleged that she was forced to work fourteen-hour days for her employers in Manhattan, without any regular pay, and was given no accommodations beyond a pull-out bed in her employers' living room. Hers is not a particularly startling instance of domestic slavery; no beatings or sexual assaults were charged, and Ms. Senghor was apparently fed. What gives this case a certain rueful poignancy is that her employer, former U.N. employee Marie Angelique Savane, is one of Senegal's leading women's rights advocates and had told The Christian Science Monitor in 1986 about her efforts to get the Senegalese to "realize that being a woman can mean other things than simply having children, taking care of the house." Mostly, though, independent maids-and sometimes the women who employ them--complain about the peculiar intimacy of the employer-employee relationship. Domestic service is an occupation that predates the refreshing impersonality of capitalism by several thousand years, conditions of work being still largely defined by the idiosyncrasies of the employers. Some of them seek friendship and even what their maids describe as "therapy," though they are usually quick to redraw the lines once the maid is perceived as overstepping. Others demand deference bordering on servility, while a growing fraction of the nouveau riche is simply out of control. In August 1999, the New York Times reported on the growing problem of dinner parties being disrupted by hostesses screaming at their help. To the verbal abuse add published Maid to order - ProQuest 4/29/13 2:58 PM http://search.proquest.com/docview/233486967 Page 4 of 8 reports of sexual and physical assaults-a young teenage boy, for example, kicking a live-in nanny for refusing to make sandwiches for him and his friends after school. But for better or worse, capitalist rationality is finally making some headway into this weird preindustrial backwater. Corporate cleaning services now control 25 to 30 percent of the $1.4 billion housecleaning business, and perhaps their greatest innovation has been to abolish the mistress-maid relationship, with all its quirks and dependencies. The customer hires the service, not the maid, who has been replaced anyway by a team of two to four uniformed people, only one of whom-the team leader-is usually authorized to speak to the customer about the work at hand. The maids' wages, their Social Security taxes, their green cards, backaches, and child-care problems-all these are the sole concern of the company, meaning the local franchise owner. If there are complaints on either side, they are addressed to the franchise owner; the customer and the actual workers need never interact. Since the franchise owner is usually a middle-class white person, cleaning services are the ideal solution for anyone still sensitive enough to find the traditional employer-maid relationship morally vexing. In a 1997 article about Merry Maids, Franchise Times reported tersely that the "category is booming, [the] niche is hot, too, as Americans look to outsource work even at home." Not all cleaning services do well, and there is a high rate of failure among informal, mom-and-pop services. The "boom" is concentrated among the national and international chains-outfits like Merry Maids, Molly Maids, Mini Maids, Maid Brigade, and The Maids International-all named, curiously enough, to highlight the more antique aspects of the industry, though the "maid" may occasionally be male. Merry Maids claimed to be growing at 15 to 20 percent a year in 1996, and spokesmen for both Molly Maids and The Maids International told me that their firms' sales are growing by 25 percent a year; local franchisers are equally bullish. Dan Libby, my boss at The Maids, confided to me that he could double his business overnight if only he could find enough reliable employees. To this end, The Maids offers a week's paid vacation, health insurance after ninety days, and a free breakfast every morning consisting-at least where I workedof coffee, doughnuts, bagels, and bananas. Some franchises have dealt with the tight labor market by participating in welfare-to-work projects that not only funnel employees to them but often subsidize their paychecks with public money, at least for the first few months of work (which doesn't mean the newly minted maid earns more, only that the company has to pay her less). The Merry Maids franchise in the city where I worked is conveniently located a block away from the city's welfare office. Among the women I worked with at The Maids, only one said she had previously worked as an independent, and she professed to be pleased with her new status as a cleaning-service employee. She no longer needed a car to get her from house to house and could take a day off-unpaid of course-to stay home with a sick child without risking the loss of a customer. I myself could see the advantage of not having to deal directly with the customers, who were sometimes at home while we worked and eager to make use of their supervisory skills: criticisms of our methods, and demands that we perform unscheduled tasks, could simply be referred to the franchise owner. But there are inevitable losses for the workers as any industry moves from the entrepreneurial to the industrial phase, probably most strikingly, in this case, in the matter of pay. At Merry Maids, I was promised $200 for a forty-hour week, the manager hastening to add that "you can't calculate it in dollars per hour" since the forty hours include all the time spent traveling from house to house-up to five houses a day-which is unpaid. The Maids International, with its straightforward starting rate of $6.63 an hour, seemed preferable, though this rate was conditional on perfect attendance. Miss one day and your wage dropped to $6 an hour for two weeks, a rule that weighed particularly heavily on those who had young children. In addition, I soon learned that management had ways of shaving off nearly an hour's worth of wages a day. We were told to arrive at 7:30 in the morning, but our billable hours began only after we had been teamed up, given our list of houses for the day, and packed off in the company car at about 8:00 A.M. At the end of the day, we were no longer paid from the moment we left the car, though as much as fifteen minutes of work-refilling cleaning-fluid bottles, etc.-remained to be done. So for a standard nine-hour day, the actual pay amounted to about $6.10 an hour, unless you were still being punished for an absence, in which case it came out to $5.50 an hour. Nor are cleaning-service employees likely to receive any of the perks or tips familiar to independents-free lunches and coffee, cast-off clothing, or a Christmas gift of cash. When I asked, only one of my coworkers could recall ever receiving a tip, and that was a voucher for a free meal at a downtown restaurant owned by a customer. The customers of cleaning services are probably no stingier than the employers of independents; they just don't know their cleaning people and probably wouldn't even recognize them on the street. Plus, customers probably assume that the fee they pay the service-$25 per person-hour in the case of The Maids franchise I worked for-goes largely to the workers who do the actual cleaning. But the most interesting feature of the cleaning-service chains, at least from an abstract, historical perspective, is that they are finally transforming the home into a fully capitalist-style workplace, and in ways that the old wagesfor-housework advocates could never have imagined. A house is an innately difficult workplace to control, especially a house with ten or more rooms like so many of those we cleaned; workers may remain out of one another's sight for as much as an hour at a time. For independents, the ungovernable nature of the home-as-workplace means a certain amount of autonomy. They can take breaks (though this is probably ill-advised if the homeowner is on the premises); they can ease the monotony by listening to the radio or TV while they work. But cleaning services lay down rules meant to enforce a factorylike-or even conventlike-discipline on their far-flung employees. At The Maids, there were no breaks except for a daily ten-minute stop at a convenience store for coffee or "lunch"- meaning something like a slice of pizza. Otherwise, the time spent driving between houses was considered our "break" and the only chance to eat, drink, or (although this was also officially forbidden) smoke a cigarette. When the houses were spaced well apart, I could eat my sandwich in one sitting; otherwise it would have to be divided into as many as three separate, hasty snacks. Within a customer's house, nothing was to touch our lips at all, not even water-a rule that, on hot days, I sometimes broke by drinking from a bathroom faucet. TVs and radios were off-limits, and we were never, ever, to curse out loud, even in an ostensibly deserted house. There might be a homeowner secreted in some locked room, we were told, ear pressed to the door, or, more likely, a tape recorder or video camera running. At the time, I dismissed this Maid to order - ProQuest 4/29/13 2:58 PM http://search.proquest.com/docview/233486967 Page 5 of 8 as a scare story, but I have since come across ads for devices like the Tech-7 "incredible coin-sized camera" designed to "get a visual record of your babysitter's actions" and "watch employees to prevent theft." It was the threat or rumor of hidden recording devices that provided the final capitalistindustrial touch-supervision. What makes the work most factorylike, though, is the intense Taylorization imposed by the companies. An independent, or a person cleaning his or her own home, chooses where she will start and, within each room, probably tackles the most egregious dirt first. Or she may plan her work more or less ergonomically, first doing whatever can be done from a standing position and then squatting or crouching to reach the lower levels. But with the special "systems" devised by the cleaning services and imparted to employees via training videos, there are no such decisions to make. In The Maids"healthy touch" system, which is similar to what I saw of the Merry Maids' system on the training tape I was shown during my interview, all cleaning is divided into four task areas--dusting, vacuuming, kitchens, and bathrooms-which are in turn divided among the team members. For each task area other than vacuuming, there is a bucket containing rags and the appropriate cleaning fluids, so the biggest decision an employee has to make is which fluid and scrubbing instrument to deploy on which kind of surface; almost everything else has been choreographed in advance. When vacuuming, you begin with the master bedroom; when dusting, with the first room off of the kitchen; then you move through the rooms going left to right. When entering each room, you proceed from left to right and top to bottom, and the same with each surface-top to bottom, left to right. Deviations are subject to rebuke, as I discovered when a team leader caught me moving my arm from right to left, then left to right, while wiping Windex over a French door. It's not easy for anyone with extensive cleaning experience-and I include myself in this category-to accept this loss of autonomy. But I came to love the system: First, because if you hadn't always been traveling rigorously from left to right it would have been easy to lose your way in some of the larger houses and omit or redo a room. Second, some of the houses were already clean when we started, at least by any normal standards, thanks probably to a housekeeper who kept things up between our visits; but the absence of visible dirt did not mean there was less work to do, for no surface could ever be neglected, so it was important to have "the system" to remind you of where you had been and what you had already "cleaned." No doubt the biggest advantage of the system, though, is that it helps you achieve the speed demanded by the company, which allots only so many minutes per house. After a week or two on the job, I found myself moving robotlike from surface to surface, grateful to have been relieved of the thinking process. The irony, which I was often exhausted enough to derive a certain malicious satisfaction from, is that "the system" is not very sanitary. When I saw the training videos on "Kitchens" and "Bathrooms," I was at first baffled, and it took me several minutes to realize why: There is no water, or almost no water, involved. I had been taught to clean by my mother, a compulsive housekeeper who employed water so hot you needed rubber gloves to get into it and in such Niagaraike quantities that most microbes were probably crushed by the force of it before the soap suds had a chance to rupture their cell walls. But germs are never mentioned in the videos provided by The Maids. Our antagonists existed entirely in the visible world-soap scum, dust, counter crud, dog hair, stains, and smears-and were attacked by damp rag or, in hardcore cases, by a scouring pad. We scrubbed only to remove impurities that might be detectable to a customer by hand or by eye; otherwise our only job was to wipe. Nothing was ever said, in the videos or in person, about the possibility of transporting bacteria, by rag or by hand, from bathroom to kitchen or even from one house to the next. Instead, it is the "cosmetic touches" that the videos emphasize and to which my trainer continually directed my eye. Fluff out all throw pillows and arrange them symmetrically. Brighten up stainless steel sinks with baby oil. Leave all spice jars, shampoos, etc., with their labels facing outward. Comb out the fringes of Persian carpets with a pick. Use the vacuum to create a special, fernlike pattern in the carpets. The loose ends of toilet paper and paper towel rolls have to be given a special fold. Finally, the house is sprayed with the service's signature air freshener-a cloying floral scent in our case, "baby fresh" in the case of the Mini Maids. When I described the "methods" employed to housecleaning expert Cheryl Mendelson, she was incredulous. A rag moistened with disinfectant will not get a countertop clean, she told me, because most disinfectants are inactivated by contact with organic matter-i.e., dirt-so their effectiveness declines with each swipe of the rag. What you need is a detergent and hot water, followed by a rinse. As for floors, she judged the amount of water we used--one half of a small bucket-to be grossly inadequate, and, in fact, the water I wiped around on floors was often an unsavory gray. I also ran The Maids' cleaning methods by Don Aslett, author of numerous books on cleaning techniques and self styled "number one cleaner in America." He was hesitant to criticize The Maids directly, perhaps because he is, or told me he is, a frequent speaker at conventions of cleaning-service franchise holders, but he did tell me how he would clean a countertop: first, spray it thoroughly with an all-purpose cleaner, then let it sit for three to four minutes of "kill time," and finally wipe it dry with a clean cloth. Merely wiping the surface with a damp cloth, he said, just spreads the dirt around. But the point at The Maids, apparently, is not to clean so much as it is to create the appearance of having been cleaned, not to sanitize but to create a kind of stage setting for family life. And the stage setting Americans seem to prefer is sterile only in the metaphorical sense, like a motel room or the fake interiors in which soap operas and sitcoms take place. But even ritual work takes its toll on those assigned to perform it. Turnover is dizzyingly high in the cleaning-service industry, and not only because of the usual challenges that confront the working poor-child-care problems, unreliable transportation, evictions, and prior health problems. As my longwinded interviewer at Merry Maids warned me, and my coworkers at The Maids confirmed, this is a physically punishing occupation, something to tide you over for a few months, not year after year. The hands-and-knees posture damages knees, with or without pads; vacuuming strains the back; constant wiping and scrubbing invite repetitive stress injuries even in the very young. In my three weeks as a maid, I suffered nothing more than a persistent muscle spasm in the right forearm, but the damage would have been far worse if I'd had to go home every day to my own housework and children, as most of my coworkers did, instead of returning to my motel and indulging in a daily after-work regimen of ice packs and stretches. Chores that seem effortless at home, even almost recreational when undertaken at will for twenty minutes or so at a time, quickly turn nasty when performed hour after hour, with few or no breaks and under relentless time pressure. So far, the independent, entrepreneurial housecleaner is holding her own, but there are reasons to think that corporate cleaning services will eventually dominate the industry. New users often prefer the impersonal, standardized service offered by the chains, and, in a fast-growing industry, new users make Maid to order - ProQuest 4/29/13 2:58 PM http://search.proquest.com/docview/233486967 Page 6 of 8 up a sizable chunk of the total clientele. Government regulation also favors the corporate chains, whose spokesmen speak gratefully of the "Zoe Baird effect," referring to customers' worries about being caught paying an independent off the books. But the future of housecleaning may depend on the entry of even bigger players into the industry. Merry Maids, the largest of the chains, has the advantage of being a unit within the $6.4 billion ServiceMaster conglomerate, which includes such related businesses as TruGreen-ChemLawn, Terminix, Rescue Rooter, and Furniture Medic. Swisher International, best known as an industrial toilet-cleaning service, operates Swisher Maids in Georgia and North Carolina, and Sears may be feeling its way into the business. If large multinational firms establish a foothold in the industry, mobile professionals will be able to find the same branded and standardized product wherever they relocate. For the actual workers, the change will, in all likelihood, mean a more standardized and speeded-up approach to the work-less freedom of motion and fewer chances to pause. The trend toward outsourcing the work of the home seems, at the moment, unstoppable. Two hundred years ago women often manufactured soap, candles, cloth, and clothing in their own homes, and the complaints of some women at the turn of the twentieth century that they had been "robbed by the removal of creative work" from the home sound pointlessly reactionary today. Not only have the skilled crafts, like sewing and cooking from scratch, left the home but many of the "white collar" tasks are on their way out, too. For a fee, new firms such as the San Francisco-based Les Concierges and Cross It Off Your List in Manhattan will pick up dry cleaning, baby-sit pets, buy groceries, deliver dinner, even do the Christmas shopping. With other firms and individuals offering to buy your clothes, organize your financial files, straighten out your closets, and wait around in your home for the plumber to show up, why would anyone want to hold on to the toilet cleaning? Absent a major souring of the economy, there is every reason to think that Americans will become increasingly reliant on paid housekeepers and that this reliance will extend ever further down into the middle class. For one thing, the "time bind" on working parents shows no sign of loosening; people are willing to work longer hours at the office to pay for the people-housecleaners and baby-sitters-who are filling in for them at home. Children, once a handy source of household help, are now off at soccer practice or SAT prep classes; grandmother has relocated to a warmer climate or taken up a second career. Furthermore, despite the fact that people spend less time at home than ever, the square footage of new homes swelled by 33 percent between 1975 and 1998, to include "family rooms," home entertainment rooms, home of feces, bedrooms, and often bathrooms for each family member. By the third quarter of 1999, 17 percent of new homes were larger than 3,000 square feet, which is usually considered the size threshold for household help, or the point at which a house becomes unmanageable to the people who live in it. One more trend impels people to hire outside help, according to cleaning experts such as Aslett and Mendelson: fewer Americans know how to clean or even to "straighten up." I hear this from professional women defending their decision to hire a maid: "I'm just not very good at it myself ' or "I wouldn't really know where to begin." Since most of us learn to clean from our parents (usually our mothers), any diminution of cleaning skills is transmitted from one generation to another, like a gene that can, in the appropriate environment, turn out to be disabling or lethal. Upper-middle-class children raised in the servant economy of the Nineties are bound to grow up as domestically incompetent as their parents and no less dependent on people to clean up after them. Mendelson sees this as a metaphysical loss, a "matter of no longer being physically centered in your environment." Having cleaned the rooms of many overly privileged teenagers in my stint with The Maids, I think the problem is a little more urgent than that. The American overclass is raising a generation of young people who will, without constant assistance, suffocate in their own detritus. If there are moral losses, too, as Americans increasingly rely on paid household help, no one has been tactless enough to raise them. Almost everything we buy, after all, is the product of some other person's suffering and miserably underpaid labor. I clean my own house (though-full disclosure-I recently hired someone else to ready it for a short-term tenant), but I can hardly claim purity in any other area of consumption. I buy my jeans at The Gap, which is reputed to subcontract to sweatshops. I tend to favor decorative objects no doubt ripped off, by their purveyors, from scantily paid Third World craftspersons. Like everyone else, I eat salad greens just picked by migrant farm workers, some of them possibly children. And so on. We can try to minimize the pain that goes into feeding, clothing, and otherwise provisioning ourselves-by observing boycotts, checking for a union label, etc.-but there is no way to avoid it altogether without living in the wilderness on berries. Why should housework, among all the goods and services we consume, arouse any special angst? And it does, as I have found in conversations with liberal-minded employers of maids, perhaps because we all sense that there are ways in which housework is different from other products and services. First, in its inevitable proximity to the activities that compose "private" life. The home that becomes a workplace for other people remains a home, even when that workplace has been minutely regulated by the corporate cleaning chains. Someone who has no qualms about purchasing rugs woven by child slaves in India or coffee picked by impoverished peasants in Guatemala might still hesitate to tell dinner guests that, surprisingly enough, his or her lovely home doubles as a sweatshop during the day. You can eschew the chain cleaning services of course, hire an independent cleaner at a generous hourly wage, and even encourage, at least in spirit, the unionization of the housecleaning industry. But this does not change the fact that someone is working in your home at a job she would almost certainly never have chosen for herself-if she'd had a college education, for example, or a little better luck along the way-and the place where she works, however enthusiastically or resentfully, is the same as the place where you sleep. It is also the place where your children are raised, and what they learn pretty quickly is that some people are less worthy than others. Even better wages and working conditions won't erase the hierarchy between an employer and his or her domestic help, because the help is usually there only because the employer has "something better" to do with her time, as one report on the growth of cleaning services puts it, not noticing the obvious implication that the cleaning person herself has nothing better to do with her time. In a merely middle-class home, the message may be reinforced by a warning to the children that that's what they'll end up doing if they don't try harder in school. Housework, as radical feminists once proposed, defines a human relationship and, when unequally divided among social groups, reinforces preexisting inequalities. Dirt, in other words, tends to attach to the people who remove it=`garbagemen" and "cleaning ladies." Or, as cleaning entrepreneur Don Aslett told me with some bitterness-and this is a successful man, chairman of the board of an industrial cleaning service and frequent television guest"The whole mentality out there is that if you clean, you're a scumball." One of the "better" things employers of maids often want to do with their time is, of course, spend it with their children. But an underlying problem with Maid to order - ProQuest 4/29/13 2:58 PM http://search.proquest.com/docview/233486967 Page 7 of 8 Indexing (details) Cite Subject Housework; Social conditions & trends; Women; Domestic service; Social classes Title Maid to order Author Ehrenreich, Barbara Publication title Harper's Magazine Volume 300 Issue 1799 Pages 59-70 Number of pages 12 Publication year 2000 Publication date Apr 2000 Year 2000 Publisher Harper's Magazine Foundation Place of publication New York Country of publication United States Publication subject General Interest Periodicals--United States, Literary And Political Reviews ISSN 0017789X Source type Magazines Language of publication English post-nineteenth-century child-raising, as Deirdre English and I argued in our book For Her Own Good years ago, is precisely that it is unmoored in any kind of purposeful pursuit. Once "parenting" meant instructing the children in necessary chores; today it's more likely to center on one-sided conversations beginning with "So how was school today?" No one wants to put the kids to work again weeding and stitching; but in the void that is the modern home, relationships with children are often strained. A little "low-quality time" spent washing dishes or folding clothes together can provide a comfortable space for confidences-and give a child the dignity of knowing that he or she is a participant in, and not just the product of, the work of the home. There is another lesson the servant economy teaches its beneficiaries and, most troublingly, the children among them. To be cleaned up after is to achieve a certain magical weightlessness and immateriality. Almost everyone complains about violent video games, but paid housecleaning has the same consequence-abolishing effect: you blast the villain into a mist of blood droplets and move right along; you drop the socks knowing they will eventually levitate, laundered and folded, back to their normal dwelling place. The result is a kind of virtual existence, in which the trail of litter that follows you seems to evaporate all by itself. Spill syrup on the floor and the cleaning person will scrub it off when she comes on Wednesday. Leave The Wall Street Journal scattered around your airplane seat and the flight attendants will deal with it after you've deplaned. Spray toxins into the atmosphere from your factory's smokestacks and they will be filtered out eventually by the lungs of the breathing public. A servant economy breeds callousness and solipsism in the served, and it does so all the more effectively when the service is performed close up and routinely in the place where they live and reproduce. Individual situations vary, of course, in ways that elude blanket judgment. Some people-the elderly and disabled, parents of new babies, asthmatics who require an allergen-free environment-may well need help performing what nursing-home staff call the "ADLs," or activities of daily living, and no shame should be attached to their dependency. In a more generous social order, housekeeping services would be subsidized for those who have health-related reasons to need them-a measure that would generate a surfeit of new jobs for the low-skilled people who now clean the homes of the affluent. And in a less gender-divided social order, husbands and boyfriends would more readily do their share of the chores. However we resolve the issue in our individual homes, the moral challenge is, put simply, to make work visible again: not only the scrubbing and vacuuming but all the hoeing, stacking, hammering, drilling, bending, and lifting that goes into creating and maintaining a livable habitat. In an ever more economically unequal culture, where so many of the affluent devote their lives to such ghostly pursuits as stock-trading, image-making, and opinion-polling, real work-in the old-fashioned sense of labor that engages hand as well as eye, that tires the body and directly alters the physical world-tends to vanish from sight. The feminists of my generation tried to bring some of it into the light of day, but, like busy professional women fleeing the house in the morning, they left the project unfinished, the debate broken off in midsentence, the noble intentions unfulfilled. Sooner or later, someone else will have to finish the job. Sidebar Barbara Ehrenreich is a contributing editor of Harper's Magazine. Her last piece, "Nickeland-Dimed: On (Not) Getting By in America," appeared in the January 1999 issue. Copyright Harper's Magazine Foundation Apr 2000 Maid to order - ProQuest 4/29/13 2:58 PM http://search.proquest.com/docview/233486967 Page 8 of 8 Document type Feature ProQuest document ID 233486967 Document URL http://ezproxy.cul.columbia.edu/login? url=http://search.proquest.com/docview/233486967?accountid=10226 Copyright Copyright Harper's Magazine Foundation Apr 2000 Last updated 2010-06-11 Database 2 databases View list Tags Contact Us Privacy Policy Accessibility Sitemap Copyright © 2013 ProQuest LLC. All rights reserved. Terms and Conditions Columbia University Libraries Ask a Librarian About tags \| Go to My Tags Be the first to add a shared tag to this document. Add tags Sign in to My Research to add tags. Back to top	Translation - Ukrainian ДІВЧИНА НА ЗАМОВЛЕННЯ Барбара Еренрайх January 14, 2013 Roks Print Friendly Version of this pagePrint Get a PDF version of this webpagePDF Переклала Роксолана Машкова З поглибленням прірви між класами класична поза підкорення крадькома повертається. «Ми натираємо Вашу підлогу в традиційній позі, — вихваляються у своїй брошурі «Веселі покоївки» (Merry Maids), найбільша служба прибирання з тих, що повиникали протягом останніх двох десятиліть, — колінно-ліктьовій». Жодна самозайнята покоївка не прийме цієї пози добровільно: як і більшість людей, що самі прибирають у себе вдома, покоївки надають перевагу швабрі, якою належить оперувати стоячи. У своєму повному довіднику з домашнього господарства «Домашній затишок» (Home Comforts, 1999) Шеріл Мендельсон попереджає: «Ніколи не просіть найнятих прибиральниць мити підлогу рачки; це прохання можуть сприйняти як приниження». Однак у суспільстві, де 40 відсотками всіх багатств володіють 1 відсоток сімей, а видатки 20 відсотків сімей з найнижчих прошарків перевищують їхні прибутки, на приниження інших є попит. Наколінники стали відомими в американському політичному дискурсі як атрибути сексуальних рабинь. Але робітниці «Веселих покоївок», «Покоївок» (The Maids International) та інших корпорацій, які надають послуги з прибирання помешкань, щодня годинами стоячи на цих чудернацьких пристроях підбирають крихти, які падають із заможних столів. У вересні 1999 я три тижні працювала на «Покоївок» у Портленді, штат Мейн. Разом з іншими членкинями команди ми прибирали приблизно шістдесят будинків, у яких було близько 250 підлог — ванні кімнати, кухні і коридори, — які слід було натирати рачки. Там, нижче рівня колін, зовсім інший світ, до якого більшість дорослих не увійшли б добровільно. Тут можна знайти довершені структури з пилюки, які тримаються докупи завдяки риштуванням із собачої шерсті; сухі шматки макаронів, приклеєні до підлоги соусом; засохлі залишки підливок, желе, кремів для контрацепції, блювотиння і сечі. Іноді також трапляються частини людей: ноги дитини, що тупотить геть, відчуваючи огиду до покоївок, які все ще тут, коли вона повернулася зі школи; частіше — взуті в туфлі від «Джоан і Девіда» (Joan & David) стопи та електроепільовані литки власниці будинку. Якщо ти підведеш очі, може виявитися, що ця особа витріщається на тебе, згорнувши руки на грудях, і очікує, поки ти пропустиш якусь пляму. В рідкісних випадках вона може зробити нерішучу, чисто символічну спробу допомогти: скажімо, пересуне клітку какаду чи попросить пробачення за листя, що нападало з кімнатного карликового дерева. Однак переважно власниця будинку тебе просто не помічає, вона навіть може сидіти в тій самій кімнаті, де ти прибираєш, і спокійно перебирати пошту. При цьому вона й не підозрюватиме про твоє існування, хіба що ти заповзеш під стіл і візьмешся гризти її щиколотки. Домашнє господарство, як ви, мабуть, пригадуєте з феміністичних теорій шістдесятих і сімдесятих, мало би бути великим урівнювачем усіх жінок. Чим би крім цього не займалися жінки — роботою, навчанням, доглядом за дітьми — всі ми займалися домашнім господарством; якщо й були жінки, які могли найняти інших робити це за них, здавалося, що вони такі привілейовані і їх так мало, що можна ними знехтувати. Всі жінки були робітницями, і їхнім робочим місцем був дім — звісно, за цю роботу їм не платили і не контролювали її, але це таки робота, нічим не гірша, ніж праця в офісах і на фабриках, куди щоранку направлялися чоловіки. Якщо чоловіки вважали свої домівки місцями дозвілля й відпочинку — «небесами в безсердечному світі», — вони ігнорували невидимих пролетарок, які підтримували в їхніх притулках живий затишок. Ми вийшли на стежку війни — принаймні, нам так здавалося — разом проти суспільства, що недооцінювало нашу працю, хоч і сентиментально сюсюкало над «сім’єю» і «домом». Плечем до плеча, рука в руці — жінки нарешті піднімалися з підлоги. Найпривабливішу варіацію на тему дому як робочого місця розробили марксистки-феміністки Марія Роза Даллакоста і Сельма Джеймс у 1972 році. Вони висунули тезу, що дім насправді є економічно продуктивним та значимим робочим місцем, продовженням власне фабрики, адже домашнє господарство слугує для «відтворення робочої сили» інших — зокрема, чоловіків. Робітник, врешті-решт, навряд чи був би у стані гарувати протягом своєї зміни, якби якась жінка не годувала його, не прала його речі й не піклувалася про дітей — його вклад у наступне покоління робітників. Якщо дім — це квазііндустріальне робоче місце, де працюють жінки і приносять цим прибуток капіталістам, то «заробітна плата за ведення домогосподарства» — цілком слушна вимога. Однак коли більшість американських феміністок, марксистських чи ні, ставлять марксистське питання cui bono?, вони зазвичай дають значно простішу відповідь: чоловікам. Якщо жінки — домашній пролетаріат, то чоловіки утворюють клас домашніх експлуататорів, які можуть відпочивати, коли їхні партнерки прибирають. У групах підвищення самосвідомості ми лаємо наших чоловіків і хлопців, які відмовляються викидати за собою сміття, які взагалі не підозрюють про існування домашнього господарства і помічають його, тільки якщо покинути його не доглянутим. «Розкидані шкарпетки», залишені для жінок, які мають їх зібрати і випрати, приєдналися до помади і підборів-шпильок як символи гендерного гноблення. І якщо якийсь чоловік справді кине шкарпетку зі спокійною певністю, що його дружина підбере її, про цю шкарпетку почує весь світ. Усюди, де пускав коріння фемінізм другої хвилі, починалися бої між коханцями і подружжями через липкі стільниці, купи немитої білизни і черги на миття посуду. Радикально нова ідея полягала в тому, що домашнє господарство — це не лише стосунки жінки з комками пилюки чи неприбраним ліжком; воно також визначає стосунки між людьми, зазвичай між чоловіками і дружинами. Це було важливим відступом від більш консервативної Бетті Фрідан, яка у своїй «Таємниці жіночності» (The Feminine Mystique) не додумалася ввести до рівняння чоловічу стать — або як частину задачі про домашнє господарство, або як частину її можливого розв’язку. Вона гнівно викривала суспільство, що, на її думку, зводило освічених жінок до функції прибиральниць, яка не дозволяє повністю використовувати «вміння середньої жінки чи нормальний людський розум» і, згідно з неідентифікованими дослідженнями, що їх вона цитує, «дивовижно пристосована до здібностей недоумкуватих дівчаток». Однак у «Таємниці жіночності» чоловіки повністю звільнені від роботи по дому — навіщо принижувати і їх? В одному пасажі вона навіть лає таку собі «місіс Г.», якій «чомусь не вдалося завершити роботу по дому до того, як прийшов з роботи її чоловік, і, до того ж, вона так втомилася, що йому довелося самому зайнятися господарством». Освічені жінки просто мають стати більш ефективними, щоб домашня робота не «займала весь їхній час». Або вони можуть наймати інших жінок працювати по дому замість них — цю можливість схвалювали і сама Фрідан у «Таємниці жіночності», і Національна організація жінок (National Organization for Women), яку вона допомогла створити. Під час обговорення в Конгресі питання про те, чи поширювати Закон про справедливі умови праці (Fair Labor Standards Act) на працівниць домашнього господарства, представниці НОЖ (NOW) виступали на боці цього поширення, стверджували, що збільшення зарплат та покращення умов на робочому місці привабить більше жінок у цю сферу, і зробили на перший погляд самосуперечливе передбачення: «Попит на допомогу в роботі по дому дедалі зростатиме, бо більше жінок шукатимуть роботи поза домом». Одна зі членкинь НОЖ додала в особистому ключі: «Як багато молодих жінок сьогодні, я навчаюся, щоб розпочати гідну кар’єру. Однак у мене є дім, який треба доглядати, тож я добре розумію потребу в допомозі по господарству, адже вільного часу, який можна проводити вдома, у мене стає дедалі менше. Жінки знають, що домашнє господарство — це брудна, виснажлива праця, і вони охоче платили би, щоб цю роботу хтось виконував». Що ж до прагнень жінок, яким платитимуть за виконання цієї роботи — звісно, якщо бодай деякі з них достатньо кмітливі, щоб чогось прагнути, — ні Фрідан, ні членкині НОЖ тоді не мали що сказати на цю тему. Отже, більш радикальних феміністок відрізняло від покоління Фрідан розуміння, що коли йдеться про домашнє господарство, то йдеться, як завжди, про владу. Домашнє господарство принизливе не тому, що це фізична праця, як думала Фрідан, а тому, що воно вбудоване у принизливі стосунки і необхідно служить їм підкріпленням. Влаштовувати безлад, який муситиме прибирати інша людина — розкидати шкарпетки, розмазувати зубну пасту по дзеркалу у ванній, залишати посуд не помитим після нічного перекусу — означає здійснювати домінування в одному з його німих, інтимних проявів. Зверхність — чи байдужість, чи поспіх — однієї людини стає для іншої людини причиною трудної праці. І коли той, за ким прибирають, увесь час виявляється чоловіком, а та, хто прибирає, систематично виявляється жінкою, отримуємо формулу відтворення чоловічого домінування з покоління в покоління. Тому феміністки сприймають домашнє господарство як іще однин спосіб, у який чоловіки експлуатують жінок, чи, якщо висловити це більш нейтрально, як «символічне узаконення стосунків між статями». Комікс часів зародження руху за звільнення жінок в Німеччині зображав жінку, яка натирає підлогу рачки, а тим часом її чоловік — вочевидь, збуджений цією позою, —підбирається до неї ззаду, розстібаючи ширінку. Звідси також відраза феміністок другої хвилі до наймання покоївок, особливо якщо вони не білі: на феміністичній конференції, яку я відвідала 1980 року, поетка Одрі Лорд вирішила прикро вразити надто білу аудиторію, звинувативши їх у тому, що вони мали змогу прийти на конференцію лише завдяки тому, що їхні чорні домогосподарки наглядають за їхніми дітьми у них вдома. Вона не на тих напала: більшість присутніх радикальних феміністок радше приклеїли би наліпку з прапором конфедератів до заднього скла свого авто, ніж найняли б темношкіру покоївку. Але такі звинувачення, повторені на численних конференціях і зборах, зміцнювали наше обурене відкидання можливості найняти служницю. У більшості помешкань і так уже були двоє дорослих здорових людей — чоловік і жінка — і можна було сподіватися, що після кількох сварок вони таки навчаться люб’язно допомагати одне одному в роботі по дому. Однак через кілька десятиліть у більшості помешкань цього ще не досягнули. Звісно, жінки виконують менше роботи по дому, ніж до феміністичної революції і поширення сімей, де працюють обидва члени подружжя: у 1965 домашнє господарство в середньому відбирало 30 годин на тиждень, а в 1995 — 17.5, згідно з дослідженням у Мерілендському університеті в 1999. Частина цього скорочення відбиває радше послаблення стандартів, ніж перерозподіл обов’язків: жінки все ще виконують дві треті всієї роботи по дому, включно з оплатою рахунків, доглядом за домашніми тваринами, прибиранням і доглядом газонів. Несправедливість найгостріша в найменш шанованому з домашніх обов’язків — прибиранні: протягом тридцяти років, з 1965 до 1995, чоловіки витрачають на прибирання на 240 відсотків більше часу — аж до 1.7 годин на тиждень, в той час як жінки витрачають усього на 7 відсотків менше — до 6.7 годин на тиждень. Звісно, середні значення приховують найрізноманітніші порядки: від ретельно обговореного поділу обов’язків до найбанальнішого розподілу праці, як у розповіді однієї жінки в «Вошинґтон пост»: «Я доглядаю дім всередині, а він — зовні». Однак, мабуть, найбільше занепокоєння викликає той факт, що майже все зростання участі чоловіків відбулося між 70-ми і серединою 80-х. Через п’ятнадцять років після позірного припинення військових дій, мабуть, саме час оголосити рахунок: у «домогосподарських війнах» сімдесятих і вісімдесятих жінки захопили трохи земель, та загалом після кількох стратегічних поступок перемогли чоловіки. Тут входить покоївка, як dea ex machina, і відновлює спокій та порядок в домі. Шлюбні консультанти та менеджери зі сфери прибирання радять її як альтернативу сімейним чварам. Чиказька прибиральниця цитує одну зі своїх клієнток, яка нібито говорила, що якщо покоївка припинить у них працювати, «мій чоловік і я розлучимося через півроку». Коли мода на найманих покоївок лише починалася, в 1998, власник відділення «Веселих покоївок» у Арлінгтоні, Массачусеттс, сказав «Крістіан саєнс монітор»: «Я жартую над жінками. Я кажу їм: “Ми навіть рятуємо шлюби. В цей новий період, у вісімдесятих, ви очікуєте більшого від партнера, але часто спрівпраці, якої ви хотіли б досягнути, не виходить. Альтернатива — платити комусь за роботу по дому…”» Інший власник відділення «Веселих покоївок» навчився більш безпосередньо наживатися на сварках з приводу домашнього господарства. Від 30 до 35 відсотків прибутків він отримує завдяки контрольним дзвінкам суботніми ранками — в «найгарячіший час сварок через безлад у домі». Мікропоразка фемінізму в домашньому господарстві відчинила жінкам нові двері, але цього разу це були двері чорного ходу для прислуги. У 1999 від 14 до 18 відсотків сімей наймали когось прибирати будинок, і кількість таких сімей драматично зростала. За даними дослідницького центру «Медіамарк» (Mediamark Research), з 1995 до 1999 року кількість домашніх господарств, де наймані працівниці прибирали раз на місяць чи частіше, зросла на 53 відсотки. А опитування маркетингового центру «Маріц» (Maritz Marketing) показує, що 30 відсотків тих, хто наймав помічниць по дому в 1999, зробили це вперше лише в цьому році. Серед моїх подруг, представниць середнього класу й професіоналок, — включно з тими, що зробили важливий внесок у ранній феміністичний аналіз домашнього господарства, — наймати покоївок уже стало загальною нормою. Ця раптова поява класу служниць співпадає з тим, що деякі економісти назвали «бразилізацією» американської економіки: ми ділимося на ті самі групи, як і традиційні суспільства Латинської Америки — на малюсінький панівний клас і гігантський пригноблений клас, при цьому представники першого можуть наймати представниць другого виконувати приватні послуги по господарству. Іншими словами, дім, чи бодай багатий дім, нарешті стає тим, чим його уявляли радикальні феміністки в сімдесятих — справжнім «робочим місцем» для жінок і маленькою, хоч і дедалі помітнішою, частиною капіталістичної економіки. Питання ось у чому: коли дім стає робочим місцем для когось, чи залишається він місцем, де ви хотіли б жити? Як не дивно — чи таки зовсім не дивно, — більше ніхто не говорить про «політику домашнього господарства». Вимога «заробітної плати за роботу по дому» понизилася до статусу цікавої риси давнини разом із групами підвищення самосвідомості, де жінки набували підтримки в боротьбі з неохайними чоловіками. В академічній сфері, згідно з феміністками-соціологинями, яких я опитувала, робота по дому втратила колишню важливість — підозрюю, що частково це тому, що дедалі менше соціологинь власне нею займаються. Більшість американців, понад 80 відсотків, усе ще прибирають у себе вдома, але до них не належить велика частка інтелектуальних авторитетів та культурних діячів країни: професори, письменники, редактори, політики, телеексперти і всілякі знаменитості. У їхніх помешканнях політика домашнього господарства стає політикою не лише гендеру, а й раси та класу — а цих предметів розмови культурна еліта, якщо не взагалі всі американці, зазвичай воліють уникати. Важко навіть вловити кількість найманих домогосподарок. Бюро перепису населення звітує про 549 000 домашніх працівників у 1998, на 9 відсотків більше, ніж у 1996, однак ця кількість може бути значно применшеною, адже велика частка галузі служництва все ще в тіні. У 1995, через два роки після того, як Зої Берд втратила шанс стати генеральним прокурором через те, що платила своїй незареєстрованій няньці неофіційно, «Лос-Анджелес таймз» написали, що менш ніж 10 відсотків американців, які платять прибиральницям, звітують про це податковій. Соціологиня Мері Ромеро, одна з небагатьох науковців, що зберігають активне зацікавлення домашнім господарством і жінками, які займаються ним за гроші, наводить приклад того, наскільки применшеною може бути кількість цих жінок: перепис 1980 року зареєстрував лише 1063 «працівників приватних господарств» у Ель Пасо, Техас, хоча мешканці міста приблизно оцінюють їхню кількість у 13 400 людей, а місцеві водії автобусів вважають, що половину з усіх 28 300 поїздок автобусами щодня здійснюють покоївки дорогою на роботу та з роботи. Чесність наймачів зросла після скандалу з Берд, однак більшість експертів вірять, що більшість домашніх працівниць усе ще не зареєстровані і невидимі для великої економіки. Одне можна з упевненістю сказати про склад робітниць по дому: непропорційна кількість їх — не білі жінки. «Нижчі» люди виконують «нижчу» роботу. Серед тих «прибиральниць і служниць у приватних господарствах», яких вдалося зареєструвати в 1998 Бюро статистики праці, 36.8 відсотків — латиноамериканки, 15.8 відсотків — темношкірі і 2.7 відсотки — «інші». Звісно, зв’язок між прибиранням і належністю до етнічної меншини міцно закріпився в головах класу білих наймачів. Коли мою доньку, Розу, представили багатому батькові її гарвардського одногрупника, він ризикнув припустити, що її назвали в честь улюбленої покоївки. А Одрі Лорд можна пробачити її нерозсудливість у звинуваченнях на згаданій вище феміністичній конференції, якщо взяти до уваги її досвід у 1967: «Я везу свою дворічну доньку по супермаркету в візочку для покупок … і маленька біла дівчинка, яку саме теж везла у візочку її мати, схвильовано вигукує: “Дивися, мамцю, покоївка-немовля!”» Однак склад робочої сили на домашніх господарствах не фіксований і змінюється разом зі змінами в життєвих перспективах представниць різних етнічних груп. Наприкінці дев’ятнадцятого століття іммігрантки з Ірландії та Німеччини служили в домах північного вищого й середнього класу, але пішли працювати на фабрики, щойно з’явилася така можливість. Їх замінили чорні жінки, які складали 60 відсотків усіх робітниць по дому в 1940-х і переважали в цій сфері, поки для них не відкрилися можливості іншого працевлаштування. Схожим чином серед покоївок на Західному узбережжі США було непропорційно багато американок японського походження, поки для цієї групи так само не знайшлося більш сприятливих можливостей. Сьогодні колір шкіри на руці, яка водить губкою, змінюється залежно від регіону: на південному заході покоївками служать чікано, у Нью-Йорку — карибки, на Гаваях — гавайські аборигенки, у Мейні — білі, переважно сільського походження. Найтрагічніша крайність — це рабство. Щороку у пресі з’являються повідомлення про кілька випадків примусової праці, а останнім часом — у кошмарній версії глобалізації — про жінок без документів, яких тримають у рабстві високопоставлені співробітники ООН, Світового банку і Міжнародного валютного фонду. Наприклад, позов Елізабет Сеньйор, сенегалки, проти її господарів у Манхеттені, які змушували її працювати чотирнадцять годин на день без регулярної оплати і навіть не надали їй помешкання — лише розкладне ліжко у вітальні. Цей випадок рабства не є якимсь особливо разючим: не було звинувачень у побоях чи сексуальних домаганнях, і міс Сеньйор, вочевидь, бодай годували. Цей випадок прикро загострює те, що наймачка, колишня співробітниця ООН Марі Анґеліка Савана — одна з найвідоміших захисниць прав сенегальських жінок, яка розповідала «Крістіан саєнс монітор» у 1986 про свої спроби змусити сенегальців «усвідомити, що бути жінкою може означати щось більше, ніж мати дітей і займатися домашнім господарством». Однак переважно незалежні (ті, що не працюють на корпорації) покоївки — а іноді й жінки, що їх наймають — скаржаться на особливу близькість стосунків між робітницею й роботодавицею. Праця по дому — заняття, що виникло на тисячі років раніше, ніж освіжаюча безособовість капіталізму, і умови цієї праці все ще переважно визначені примхами роботодавиць. Деякі з них прагнуть дружби чи навіть того, що їхні покоївки визначили як «терапію», хоч зазвичай вони швидко вказують покоївкам на їхнє місце, щойно їм здається, що ті заходять задалеко. Інші вимагають пошани, що межує з рабською покірливістю, а дедалі більше нуворишів просто виходять з-під контролю. У серпні 1999 «Нью-Йорк таймз» писали про зростання кількості випадків, коли домашні вечірки зривають крики служниць про допомогу. До словесних образ додаються розповіді про сексуальне і фізичне насильство — наприклад, про підлітка, який копнув няню за те, що вона відмовилася зробити для нього і його друзів бутерброди, коли ті повернулися зі школи. Однак, на щастя чи на біду, капіталістична раціональність нарешті здобуває певні успіхи в цьому чудернацькому доіндустріальному болоті. Корпорації, що надають послуги з прибирання, тепер контролюють від 25 до 30 відсотків сфери домашнього господарства, що приносить 1.4 мільярди доларів прибутку, і, мабуть, найбільша їхня інновація — усунення стосунків між господинею і покоївкою, з усією їхньою примхливістю і взаємозалежностями. Клієнт наймає службу, а не покоївку, яку однаково замінила команда з двох-чотирьох людей в уніформі, з яких зазвичай лише одна — керівниця команди — вповноважена говорити з клієнтом про завдання для команди. Зарплати покоївок, їхні податки на соціальне страхування, їхні зелені карти, болі в спині і проблеми з доглядом за дітьми — за все це відповідає компанія, точніше, власник місцевого відділення. Скарги з обох боків адресують власнику відділення; у клієнта нема потреби взаємодіяти з працівниками. Оскільки власник відділення — зазвичай білий представник середнього класу, служби прибирання — ідеальне рішення для будь-кого, хто все ще достатньо чутливий, щоб вважати традиційні стосунки між роботодавцем і покоївкою дражливими. У статті 1997 року про «Веселих покоївок» «Франчайз таймз» лаконічно зазначили, що «галузь у розквіті, і цю нішу слід займати, бо американці шукають способів передоручити комусь навіть пошук робітників для власного дому». Не всі служби послуг з прибирання досягають успіху, а найчастіше прогорають неформальні служби, сімейний бізнес. «Процвітання» зосереджено навколо національних та міжнародних мереж — компаній на кшталт «Веселих покоївок», «Покоївок Моллі» (Molly Maids), «Бригади покоївок» (Maid Brigade), «Покоївок». Цікаво, що назви всіх цих компаній підкреслюють старомодні риси галузі, хоч «покоївками» іноді бувають і чоловіки. «Веселі покоївки» в 1996 заявили про своє зростання на від 15 до 20 відсотків щороку, а представник водночас і «Покоївок Моллі», і «Покоївок» розповів мені, що кількість наданих цими фірмами послуг зростає на 25 відсотків щороку; власники місцевих відділень мають такі самі перспективи. Ден Ліббі, мій бос у «Покоївках», зізнався мені, що міг би збільшити свій бізнес удвічі, якби знайшов достатню кількість надійних працівниць. З цією метою в «Покоївках» пропонують тиждень оплачуваної відпустки, медичну страховку після дев’яноста днів роботи і безкоштовний сніданок щоранку, який складається (принаймні там, де я працювала) з кави, пончиків, рогаликів і бананів. Деякі відділення намагаються справитися з напруженням на ринку праці шляхом участі в програмах субсидування (welfare-to-work projects), які не лише постачають їм працівників, а часто ще й субсидують їхні витрати за рахунок державного бюджету, — принаймні, протягом перших кількох місяців роботи (це не означає, що новоспечена покоївка отримує більше, а лише що компанія може платити менше). Відділення «Веселих покоївок» у тому місті, де я працювала, вигідно розташоване за квартал від офісу міського центру соціального забезпечення. Серед жінок, з якими я працювала в «Покоївках», лише одна зізналася, що раніше працювала покоївкою незалежно, однак вона задоволена своїм новим статусом працівниці служби послуг з прибирання. Їй більше не потрібно добиратися від будинку до будинку на авто, вона може взяти вихідний — звісно, неоплачуваний — щоб посидіти вдома з хворою дитиною, не ризикуючи втратити клієнта. Я сама розуміла переваги того, що нам не доводиться безпосередньо взаємодіяти з клієнтками, які часом бували вдома, коли ми працювали, і охоче використовували свої навички керування: критику наших методів та вимоги виконувати незаплановані завдання можна було просто перенаправити власникові відділення. Однак працівники неодмінно втрачають, коли галузь переходить від ремісницької до індустріальної стадії розвитку, — мабуть, у цьому випадку найвідчутніші втрати стосувалися оплати праці. У «Веселих покоївках» мені пообіцяли 200 доларів за сорокагодинний робочий тиждень; при цьому менеджер поспішив додати, що «це неможливо перевести в долари за годину», адже сорокагодинний робочий тиждень включає й час переїздів від будинку до будинку — до п’яти будинків за день — який не оплачують. «Покоївки», де чесно запропонували початкову плату 6 доларів 63 центи за годину, здалися мені більш привабливими, хоч ця оплата й залежала від ідеальної присутності на роботі. Пропустиш один день — і твою працю оплачуватимуть лише 6 доларами за годину протягом двох тижнів. Це правило було найбільшим тягарем для жінок з малими дітьми. До того ж, я скоро виявила, що керівництво має способи збивати зарплату на ціну майже цілої години праці щодня. Нас змушували приходити на роботу о 7:30 ранку, але оплачувані години починалися, лише коли нас розподіляли по командах, давали список будинків і випроваджували в автомобілях компанії близько 8 ранку. Наприкінці дня нам платили тільки до моменту, коли ми виходили з автомобіля, хоча залишалося ще щонайменше п’ятнадцять хвилин роботи — наповнити пляшечки з миючими засобами тощо. Тож за звичайний дев’ятигодинний робочий день реальна оплата становила близько 6 доларів 10 центів за годину, а якщо хтось усе ще відбував покарання за відсутність на роботі, виходило 5 доларів 50 центів за годину. Крім того, працівниці служб прибирання навряд чи можуть отримати надбавки чи чайові, звичні для самостійних покоївок — безкоштовні обіди й каву, поношений одяг чи різдвяний подарунок готівкою. Лише одна зі співробітниць відповіла на моє питання, що одного разу отримала в якості чайових купон на безкоштовний обід у дорогому ресторані, власником якого був клієнт. Клієнти служб прибирання навряд чи скупіші, ніж роботодавці незалежних покоївок; вони просто не знайомі з людьми, які в них прибирають, і, ймовірно, навіть не впізнали б їх на вулиці. До того ж, клієнти, мабуть, вважають, що більша частина того, що вони платять за послуги — 25 доларів за людиногодину у випадку того відділення «Покоївок», де я працювала, — йде самим працівницям, які займаються прибиранням. Однак найцікавіша — принаймні, з абстрактної, історичної точки зору — властивість мереж служб прибирання в тому, що вони нарешті перетворюють дім на цілком капіталістичне робоче місце, та ще й у спосіб, якого давні поборниці плати за роботу по дому не могли й уявити. Будинки за самою їхньою природою складно контролювати як робоче місце, особливо будинки з десятьма чи більше кімнатами, до яких належали дуже багато з тих, що їх нам доводилося прибирати; працівниці можуть перебувати поза полем зору одна одної протягом цілої години поспіль. Для самозайнятих неконтрольована природа дому-як-робочого-місця означає певну автономію. Вони можуть робити перерви (хоча це, мабуть, необачно, якщо власник перебуває в будинку); вони можуть розбавити монотонність, увімкнувши радіо чи телевізор під час роботи. Однак служби прибирання встановлюють правила, покликані примусити розкиданих по різних кутках працівниць дотримуватися майже заводської — чи навіть монастирської — дисципліни. В «Покоївках» не було перерв, за винятком щоденної десятихвилинної зупинки біля магазину, щоб випити кави чи «пообідати» — точніше, з’їсти щось на кшталт шматка піци. В інших випадках «перервами» вважали час переїзду між будинками, і це була наша єдина можливість поїсти, попити чи (хоча це також було офіційно заборонено) викурити сигарету. Якщо будинки були розташовані досить далеко, я могла з’їсти свій бутерброд за один прийом; якщо ж ні, то доводилося споживати його протягом двох-трьох окремих поспішних перекусів. У будинку клієнта ніщо не мало торкатися наших вуст, навіть вода — хоча це правило я в спекотні дні іноді порушувала, п’ючи з крану в туалеті. Телевізори й радіо були за межами дозволеного, і нам було категорично заборонено лаятися вголос, навіть у вочевидь безлюдному будинку. Нам казали, що десь у замкненій кімнаті може ховатися, притуливши вухо до дверей, власниця, чи, більш імовірно, десь може бути увімкнена камера чи магнітофон. Тоді я відмахнулася від цієї можливості як від страшилки, але від того часу я натрапляла на рекламу пристроїв на кшталт Tech-7, «неймовірної камери розміром з монету», розробленої для того, щоб «отримувати візуальний образ дій вашої няні» чи «спостерігати за працівниками з метою запобігти крадіжці». Саме загроза записувальних пристроїв чи плітки про них призвели до завершального штриху капіталістичної індустрії — нагляду. Однак найбільше цю працю робить схожою на заводську посилена тейлоризація, яку активно нав’язують компанії. Самозайнята покоївка чи хтось, хто сам прибирає у себе вдома, обирає, з чого почати, і в кожній кімнаті, ймовірно, спочатку заходиться біля того бруду, який найбільше впадає у вічі. Або ж людина може розпланувати свою працю якомога ергономічніше: спершу зробить усе, з чим можна справитися стоячи, а тоді вже присідатиме чи повзатиме, щоб дістатися до нижчих рівнів. Але у вигаданих службами прибирання спеціальних «системах», які працівниці засвоюють через навчальні відео, таких рішень не треба приймати. У системі «здорового дотику», розробленій «Покоївками» і схожій на систему «Веселих покоївок», дещо з якої мені показали в навчальному записі під час співбесіди, прибирання ділиться на чотири області завдань — витирання пилу, пилосос, кухні та ванні кімнати — які, в свою чергу, ділять між собою члени команди. Для кожного завдання, за винятком пилососіння, є окреме відро з ганчірками та відповідними миючими засобами, тож найбільше рішення, яке має зробити працівниця, — це яку хімію чи ганчірку застосувати до тієї чи іншої поверхні; майже все інше розплановано заздалегідь. Пилососити слід починати з головної спальні; витирати пил — з першої кімнати від кухні; далі слід рухатися по кімнатах зліва направо. Кожну кімнату слід обробляти зліва направо і згори вниз; те саме стосується кожної поверхні: згори вниз, зліва направо. Відхилення від інструкції призводить до догани, у чому я сама переконалася, коли лідерка команди спіймала мене на тому, що я водила рукою спершу справа наліво, а тоді зліва направо, витираючи «Віндексом» (Windex) французькі двері. Для будь-кого, в кого є великий досвід прибирання — а я включаю себе до цієї групи — непросто прийняти цю втрату автономності. Але врешті мені почала подобатися система. По-перше, тому, що, якщо не рухатися строго зліва направо, легко заблукати в одному з великих будинків і пропустити чи двічі обробити якусь кімнату. По-друге, деякі будинки були вже чисті, коли ми бралися за них, — принаймні, за нормальними стандартами, — мабуть, завдяки домогосподарці, яка слідкувала за всім між нашими відвідинами; однак брак видимого бруду не означав, що роботи буде менше, бо жодною поверхнею не можна було знехтувати, тож було важливо мати «систему», що нагадувала б, де ти вже була і що ти вже «прибрала». Однак, без сумніву, найбільша перевага системи — це те, що вона допомагає тобі досягти швидкості, якої вимагає компанія, що відводить лише певну кількість хвилин на будинок. Після тижня чи двох на цій роботі я відчула, що рухаюся як робот від поверхні до поверхні, вдячна, що мене звільнили від необхідності думати. Іронія, від якої я часто, коли достатньо виснажувалася, отримувала певне злісне задоволення, полягає в тому, що «система» не надто сприяє гігієні. Коли я вперше побачила навчальні відео про «Кухні» і «Ванни», вони збили мене з пантелику, і мені знадобилося кілька хвилин, щоб зрозуміти, чому: в них не використовують — чи майже не використовують — воду. Мене вчила прибирати моя мати, запекла домогосподарка, що використовувала таку гарячу воду, що треба було вдягати гумові рукавички, і в таких ніагарських кількостях, що більшість мікробів, мабуть, трощило силою потоку, перш ніж мильна піна могла прорвати їхні клітинні оболонки. Але про мікробів у відео «Покоївок» жодного разу не згадано. Ми боролися лише з видимим світом мильних наростів, пилюки, відходів під кухонним столом, собачого волосся, плям і бруду — і лише за допомогою вологої ганчірки чи, у серйозних випадках, губки. Ми чистили, лише щоб усунути забруднення, які міг би виявити клієнт рукою чи очима; окрім цього, наша робота — лише протирати. Жодного разу не було згадано — ні у відео, ні в особистих розмовах, — про небезпеку перенести бактерії ганчіркою чи руками з ванни до кухні, чи навіть з одного будинку до іншого. Натомість відео наголошують на «косметичних штрихах», і на них постійно звертав увагу мій інструктор. Підбийте всі диванні подушки і розташуйте їх симетрично. Додайте блиску стальним умивальникам дитячою олійкою. Розкладіть усі баночки зі спеціями, шампуні тощо етикетками назовні. Розчешіть китиці персидського килима паличкою. За допомогою пилососа залиште спеціальні візерунки у вигляді папороті на килимах. Вільні кінці рулонів туалетного паперу і паперових рушників слід особливим чином підігнути. Врешті-решт, будинок сприскують освіжувачем повітря, характерним для компанії, — у нашому випадку це докучливий квітковий запах, а у випадку «Маленьких покоївок» (Mini Maids) — «свіжість немовляти». Коли я описувала «методи», які ми використовували, експертці з прибирання Шеріл Мендельсон, вона мені не повірила. Ганчірка з дезинфікуючим засобом не зробить стільницю чистою, сказала вона мені, бо більшість дезинфікуючих засобів активізуються при контакті з органічними речовинами — простіше кажучи, з брудом — тож їхня ефективність зменшується з кожним рухом ганчірки. Вам слід скористатися миючим засобом, розчиненим у гарячій воді, після чого треба промити поверхню. Щодо підлог, вона вважала ту кількість води, яку ми використовували — пів невеликого відра — жахливо недостатньою, до того ж, правду кажучи, вода, яку я розтирала по підлогах, часто була огидно сірою. Я також розповіла про методи прибирання «Покоївок» Дону Аслетту, автору численних книжок про техніки прибирання та самопроголошеному «головному прибиральнику Америки». Він не хотів критикувати «Покоївок» безпосередньо, мабуть, тому, що він — принаймні, так він мені сказав — часто виступає на конференціях власників відділень служб прибирання, але він розповів мені, як він би мив стільницю: спершу ретельно покрив би її універсальним миючим засобом, почекав би три-чотири хвилини, щоб «убити час», і витер би досуха чистим шматком тканини. Якщо просто витирати стільницю вологою ганчіркою, сказав він, ви лише розітрете бруд. Однак мета «Покоївок», вочевидь, не так прибирати, як створювати враження чистоти, не дезинфікувати, а створювати такі собі декорації для сімейного життя. А декорації, яким надають перевагу американці, стерильні лише в метафоричному сенсі, як кімната в готелі чи фальшиві інтер’єри, в яких відбувається дія мильних опер і комедій. Однак навіть ритуальна праця бере своє від тих, кому доручають її виконувати. Текучка кадрів у галузі прибирання запаморочливо швидка, і не лише через традиційні випробування бідних робітниць — проблеми з доглядом за дитиною, ненадійний транспорт, виселення та задавнені проблеми зі здоров’ям. Як попередив мене велеречивий пан, що проводив зі мною співбесіду в «Веселих покоївках», — і як підтвердили мої співробітниці в «Покоївках», — це фізично важке заняття, на якому можна протриматися кілька місяців, але не роками. Постава рачки пошкоджує коліна — однаково, з наколінниками чи без; пилососіння надриває спину; постійне протирання і чищення спричиняє навіть у дуже молодих травми від повторюваного напруження. Протягом трьох тижнів, поки я працювала покоївкою, я всього лиш відчувала постійний спазм у м’язах правого передпліччя, однак шкода була би значно більшою, якби мені доводилося щодня їхати додому і займат
English to Ukrainian: Stafford Beer, 1973. 2. The Disregarded Tools of Modern Man. In: Designing Freedom. General field: Social Sciences Detailed field: Social Science, Sociology, Ethics, etc.
Source text - English 2 The Disregarded Tools of Modern Man I F YOU WERE sitting under an apple tree, and sud- denly an apple fell on your head, to what force would you ascribe the event? Is there an apple-throwing mon- key in the tree? Certainly not: the force involved is called gravity. Because we understand this force to be quite general on the planet, we do not propose to experiment when asked what would happen if we dropped the glass of water we are holding, or what would happen to an air- craft whose engines suddenly stopped. We reckon we know what would happen. And yet the concept of a force which affects every- thing on the planet, regardless of what that thing is, and affects it to the same extent (so that a pound of feath- ers behaves just like a pound of lead, for equal air re- sistence), is a very difficult concept indeed. How can there be a force which affects everything, that you cannot directly experience, that finds expression only in mathe- matical terms, and that (counter to all intuition) treats feathers and lead the same? Come, come, you will say: this is to talk like an ig- norant savage. Even a child can answer those questions; and besides you can experience the force of gravity di- rectly, because it is this force that your body measures when it senses weight. To this I reply: do you think you would have answered thus if you had lived around the corner from Isaac Newton in the year 1687? Our culture has had nearly 300 years to understand the problems of Newtonian physics. It has had more than half a century to get its grip on relativity theory and the second law of thermodynamics, knowing that it is at any rate possible to make general statements about the physics of the universe. Not all of us, I dare say, would care to answer basic questions about these two, although one might have supposed that the culture would have im- bibed them by now. The observed fact is that the culture takes a long, long time to learn. The observed fact also is that individuals are highly resistant to changing the pic- ture of the world that their culture projects to them. I am trying to display the problem that we face in thinking about institutions. The culture does not accept that it is possible to make general scientific statements about them. Therefore it is extremely difficult for indi- viduals, however well intentioned, to admit that there are laws (let’s call them) that govern institutional behaviour, regardless of the institution. People know that there is a science of physics; you will not be burnt at the stake for saying that the earth moves round the sun, or even be disbarred by physicists for proposing a theory in which it is mathematically convenient to display the earth as the centre of the universe after all. That is because peo- Designing Freedom ple in general, and physicists in particular, can handle such propositions with ease. But people do not know that there is a science of effective organization, and you are likely to be disbarred by those who run institutions for proposing any theory at all. For what these people say is that their own institution is unique; and that there- fore an apple-growing company bears no resemblance to a company manufacturing water glasses or to an airline flying aeroplanes. The consequences are bizarre. Our institutions are failing because they are disobeying laws of effective or- ganization which their administrators do not know about, to which indeed their cultural mind is closed, because they contend that there exists and can exist no science competent to discover those laws. Therefore they remain satisfied with a bunch of organizational precepts which are equivalent to the precept in physics that base metal can be transmuted into gold by incantation—and with much the same effect. Therefore they also look at the tools which might well be used to make the institutions work properly in a completely wrong light. The main tools I have in mind are the electronic computer, telecom- munications, and the techniques of cybernetics. . . Now, if we seriously want to think about the trans- mutation of elements in physics, we will recognize that we have atom-crackers, that they will be required, and that they must be mobilized. We shall not use the atom- crackers to crack walnuts, and go on with the incanta- tions. But in running institutions we disregard our tools because we do not recognize what they really are. So we use computers to process data, as if data had a right to be processed, and as if processed data were necessarily digestible and nutritious to the institution, and carry on with the incantations like so many latter-day alchemists. The invitation to face up to these realities is a nec- essary one if there is to be any real chance of perceiv- ing the proper role of currently available tools. For it is not something scintillatingly clever that I am propos- ing, not a complicated new extension of mind-blowing techniques that are already beyond most people’s under- standing, not a “big brother” that will alienate us still further from the monstrous electronic machinery that by now seems to govern our lives. I am proposing simply that society should use its tools to redesign its institutions, and to operate those in- stitutions quite differently. You can imagine all the prob- lems. But the first and gravest problem is in the mind, screwed down by all those cultural constraints. You will not need a lot of learning to understand what I am say- ing; what you will need is intellectual freedom. It is a 7 2. The Disregarded Tools of Modern Manfree gift for all who have the courage to accept it. Re- member: our culture teaches us not intellectual courage, but intellectual conformity. Let’s get down to work, and recall where we were. A social institution is not an entity, but a dynamic sys- tem. The measure we need to discuss it is the measure of variety. Variety is the number of possible states of the system, and that number grows daily, for every institu- tion, because of an ever-increasing range of possibilities afforded by education, by technology , by communica- tions, by prosperity, and by the way these possibilities interact to generate yet more variety. In order to regu- late a system, we have to absorb its variety. If we fail in this, the system becomes unstable. Then, at the best, we cannot control it—as happened with the bobbing ball on our elaborated tennis trainer; at the worst, there is a catastrophic collapse—as happened with the wave. So next to something new. What is it that controls variety? The answer is dead simple: variety. Variety ab- sorbs variety, and nothing else can. Examine first of all the truth of that statement. Con- sider for example all the customers who are inside a de- partmental store. From the store’s point of view, this rep- resents an awful lot of variety that has to be controlled. You will notice how I use the word “control”. It isn’t that these ladies and gentlemen have to be told what to do, and made to do it. It is that when one of them wants to buy something, the variety of the customer/store system goes up: a possible state has been made actual. The lady has chosen a pair of shoes, but she might have chosen a fruit cake. The store has to absorb this variety: there had better be someone on hand rather quickly to take the money, and wrap up the shoes. Moreover, there will also need to be someone on hand to do the same for the fruit cake. But not for nothing is that store called departmen- tal. There is a shoe salesman, and a cake salesman; that is what organizational structure is for—to carve up the total system variety into subsystems of more reasonably sized variety. The customer who is not clear what com- modity, if any, will meet her need, represents variety that cannot be trapped by this departmental arrangement; her variety will be left over, not absorbed, if the store is not careful—and we can see how this means that the situa- tion is out of control. But if the store is careful, it will have an information bureau—which exists precisely to absorb this excess variety. Let us return to the shoe purchaser; we observe that she is becoming angry .This is because she cannot get any attention. The shoe salesman is dealing with some- one else, and four more people are waiting. The other shoe salesmen are similarly occupied. Temporarily, at Designing Freedom any rate, the situation is out of control, because at this moment the store has miscalculated the number of shoe salesmen needed to absorb the variety generated by the customer. Well, maybe you remember the concept we need to describe this affair, and its name. The name is relaxation time. Variety is cropping up faster in this sys- tem than the system can absorb it, and this is bad from the customer’s point of view. If it happens all the time, it will be bad from the store’s point of view as well: the cus- tomer will desert the store, looking for somewhere with a shorter relaxation time. So the temporary instability of service in the store will become permanent, and—at that very moment—incipiently catastrophic. The trou- ble with our societary institutions, of course, is that the citizen has no alternative but to use them. Only variety can absorb variety. It sounds ridiculous, but the perfect, undefeatable way to run this store is to attach a salesman to each customer on arrival. Then we could forget about those departments, where the shoe salesmen are run off their feet, while the girls in lin- gerie are manicuring their fingernails, and absorb the customers’ variety as we go along. For, you see, not only do we need variety to absorb variety, but we need exactly the same amount of variety to do it. We were speaking just now of the law of gravity in physics: it is perhaps the dominant law of the physical universe. What we have ar- rived at in the departmental store is the dominant law of societary systems, the Law of Requisite Variety—named Ashby’s Law after its discoverer. The example is ridiculous, because we cannot afford to supply requisite variety by this obvious expedient. We cannot give every departmental store customer a sales- man, because we cannot afford it; but you may already have noticed that in very superior (and therefore very ex- pensive) special-purpose stores, such as those selling au- tomobiles or hand-made suits, this is exactly what hap- pens. In fact you cannot shake the fellow off. Nor would you be able to shake off your personal policeman, if half the population were enrolled as detectives to spy on the other half. It is just because this is impracticable that we have crime. We cannot meet the demands of Ashby’s Law. But we must come somewhere near it, somehow, or we are in for catastrophic collapse. How is this done? When varieties are disbalanced, as they usually are, we structure our organizations to cope. Fundamentally there are two ways, and only two ways, of doing this. Remember: you cannot repeal the laws of nature, and Ashby’s Law will exert itself. We met the first way in the last lecture. It is to reduce the variety generated by the system so that it matches the available supply of regula- tory variety. You may recall the men we had sitting on the tall poles: this was their job. And I made a crack at the fi- 8 2. The Disregarded Tools of Modern Mannancial institutions for doing the same thing. I said they “shot the cat” that was generating variety by swinging the tennis ball. In other words, there is no way in which an insurance company can provide requisite variety for you—the unique human being: your variety must be at- tenuated, cut down so that your case fits a more general case. In theory, you can get the entirely personal quota- tion that corresponds to having your personal salesman or your personal policeman. Just try it (I have) and see what the insurance is going to cost. Now that is perfectly reasonable, because the claim to be able to handle every citizen’s variety is as ridiculous as I admitted my exam- ple to be. One trouble with our institutions is that they do not admit that the only full solution would be ridiculous and that therefore it is not done. They should acknowledge, at least to themselves, that they are satisfying Ashby’s Law by variety attenuation. And the reason they do not admit it is that it sounds bad in the ear of our culture. Our culture insists on the uniqueness of the individual, but our society cannot live up to that. This is no criti- cism, it is a scientific fact. Our culture also insists on the absolute freedom of the individual, but our society cannot live up to that either. That too is a scientific fact. Then look at the mess we get into by our pretences. In- stead of understanding the situation, and using science to do the best possible job of variety attenuation under the guidance of the consumer and of the electorate, we spend vast sums of the nation’s wealth—our wealth—on phoney claims. On the consumer side, we put on the advertising pressure to pretend that full account is taken of the customer’s variety—which is impossible. On the electoral side, we lose the freedoms we have, when our variety is attenuated, because we are not asked how the attenuation should be done. No politician would dare to ask his electorate that question, because he is too busy standing for the inalienable rights which it is perfectly obvious we have not in any case got. Nor can we have them: let’s look the facts in the face. The second method of satisfying Ashby’s Law is the one used by the departmental store. It would be mad- ness to attenuate the customers’ variety—by stocking only one kind and one size of shoe, for example, or by locking her in until she was served. The alternative is to amplify the variety of the regulatory part of the to- tal system. You do not appoint a single salesman, but many, and you do this by departments; in each of them you try to calculate the statistical relationship between salesmen and customers, so that the relaxation time is held steady. There are scientific ways of doing this, but they are not often used. The amplification of regulatory variety comes in where one salesman handles many cus- Designing Freedom tomers effectively. In societary systems, this is the prefer- able way to proceed, because it helps to preserve individ- ual freedom. We do not do it, for several reasons—but only one is real. The others are subservient to this; Think of the outstandingly spurious reason first. This is the most obvious reason, the cost; and there are two things I want to say about that. First: the cost of a societary system is taken as its primary measure in our society, whereas the valid measure to use is variety. The cost is not what it claims to be, namely the money that must necessarily be spent to achieve certain aims. In fact, the cost is whatever is provided in the way of funds, and this total available sum operates to constrain what we shall do—within the framework we already have. If this framework is merely a joke played on us by history , so that its structure is outmoded and its relaxation time is too long, then the system will not work: period. The thing is unstable. We pour in money to head off catas- trophic collapse. But that is a silly thing to do. Be- cause the money will—naturally enough—be spent on buttressing the framework, feeding in expensive variety to stop the relaxation time growing longer still, and mak- ing the instability actually worse (think of all those poles on the tennis trainer). Second: the constraint of cost is entirely relative to the aims of society. The aims of society are of course a set of variety attenuators. We cannot do everything we conceive as socially desirable, and our aims—our programs—cut down the proliferating variety of soci- etary choice. In so doing, the attenuator allocates the revenue that the taxpayer will bear. Once again, our cul- ture prefers us not to look on the matter this way round. There is a total plausible revenue: come, then, attenuate variety—choose between developing a vertical take-off aircraft, fighting a small economic war with the United States for the ownership of Canadian industry, and dou- bling the price paid for bureaucracy by having everything done in two languages.. . . In the deathly silence I seem to hear following that solecism, I also seem to hear a faint voice (it must be a madwoman) crying: “I would sooner have a twenty- four hour child care service.” But that would cost money, and there is none remaining. Don’t be ridiculous madam, it’s my prerogative! The point is that our variety atten- uators are built into the system. Freedom of choice has gone down this particular drain. So what about the anti- thetical variety amplifiers? If the spurious reason for not using them is cost, the real reason is that it would mean redesigning everything—so as to get rid of the built-in attenuators, and install instead the amplifiers that could really work to achieve requisite variety, viable relaxation time, and hence some sort of social stability. 9 2. The Disregarded Tools of Modern ManI have already suggested a list of three basic tools that are available for variety amplification: the computer, teleprocessing, and the techniques of the science of effec- tive organization, which is what I call cybernetics. Now I am saying that we don’t really use them, whereas ev- eryone can assuredly say: “Oh yes we do.” The trouble is that we are using them on the wrong side of the vari- ety equation. We use them without regard to the prolif- eration of variety within the system, thereby effectively increasing it, and not, as they should be used, to amplify regulative variety. As a result, we do not even like the wretched things. If one of those unworkable institutions we were dis- cussing buys a computer, what happens? It uses the thing, please note at enormous “cost”, to do more elabo- rately exactly what was done before. And, as we know, that didn’t work. One famous computer manufacturer ran an entire sales campaign for its new series of machines on the slogan that you needed simply to transfer the ex- isting system whatever it was, lock, stock, and barrel, to the new miracle machine. Well, that sounded good to the financial director, who had learned the hard way that immense costs are involved (yes, those same costs again) in implementing new hard- ware in software terms, but had not learned that the ma- chine to do miracles is not yet invented. The effect on the institution was inevitable: to make the existing insta- bility more unstable. It’s obvious really, once the con- cept of variety and the law of requisite variety are clear. The computer can generate untold variety; and all of this is pumped into a system originally designed to handle the output of a hundred quill pens. The institution’s pro- cesses overfill, just as the crest of the wave overfills, and there is a catastrophic collapse. So what do we hear? On no account do we hear: “Sorry, we did not really under- stand the role of the computer, so we have spent a ter- rible lot of money to turn mere instability into catastro- phe.” What we hear is: “Sorry , but it’s not our fault—the computer made a mistake.” Forgive my audacity, please, but I have been “in” computers right from the start. I can tell you flatly that they do not make mistakes. People make mistakes. Peo- ple who program computers make mistakes; systems an- alysts who organize the programming make mistakes; but these men and women are professionals, and they soon clear up their mistakes. We need to look for the people hiding behind all this mess; the people who are responsible for the system itself being the way it is, the people who don’t understand what the computer is re- ally for, and the people who have turned computers into one of the biggest businesses of our age, regardless of the societary consequences. These are the people who Designing Freedom make the mistakes, and they do not even know it. As to the ordinary citizen, he is in a fix—and this is why I wax so furious. It is bad enough that folk should be mis- led into blaming their undoubted troubles onto machines that cannot answer back while the real culprits go scot free. Where the wickedness lies—and wickedness is not too strong a word—is that ordinary folk are led to think that the computer is an expensive and dangerous failure, a threat to their freedom and their individuality, whereas it is really their only hope. There is no time left in this lecture to analyse the false roles of the other two variety amplifiers I mentioned— but we shall get to them later in the series. For the mo- ment, you may find it tough enough to hear that just as the computer is used on the wrong side of the variety equation to make instability more unstable, and possi- bly catastrophic, so are telecommunications used to raise expectations but not to satisfy them, and so are the tech- niques of cybernetics used to make lousy plans more ef- ficiently lousy. But enough is enough. I expect that you would be more interested to hear what can be done about all this, than to hear more dreadful news. Then: may I tell you that the next three lectures will consider constructive policies for handling variety. We shall start with the state itself. This is rather bold, but you will understand by now that I believe we are all captives of gigantic systems be- yond our individual control, and we need to understand them. Because, as long as we have any semblance of democracy, they are not beyond our collective control. Next we shall turn to the only thing that matters: the in- dividual. He and she—not to mention their son and their daughter—are enmeshed in all this machinery, and they have to get out. If science cannot join with politics and management to do that, I might as well be giving the Massey Lectures in that ominous year of 1984, instead of in the year of 1973. On that reckoning we have eleven years; and frankly that is about the limit. The third of these three next sessions will return to the central topic of the institution. And so, before I come to my last point, I would ask you—if you do me the courtesy of staying with these talks—to think over a crucial question before we meet again. It is the central importance of the law of requisite variety. Please think it through. Think of any complex, dynamic system. How is it regulated? It will certainly be proliferating variety. Is it not true that only variety can absorb variety? How is it done? Do you not indeed find that in successful systems systemic variety is attenuated, while regulative variety is amplified? It is usually a mix- ture of the two. I promised you that this stuff is easy, once you break with the expositions and explanations dished 10 2. The Disregarded Tools of Modern Manout by the culture. The thinking I ask of you does not have to be done on some remote level of abstraction, or at the highest level of state affairs. Cybernetic laws are universal. For instance, you might think over how these con- cepts of variety, relaxation time, stability, and potential catastrophe, work for and against you on the journey to work. You can do exactly the same exercise in the course of putting those high-variety young children to bed. Then think through how these concepts work in the big institu- tions of society that govern our lives. Ask yourselves how telecommunications—the telephone, television— affect those problems. Contemplate what you surely know about the role that computers play, and see if they are working on the right side of the variety equation. Fi- nally, if it is all so easy, talk over the problem as to how we managed to get it all so wrong. Then maybe, you will see why I contend that there have to be some big changes, and that they have to come fast—before it is too late. Then I come to the last point, which I hope will help in these deliberations. If the law of requisite variety is to be handled intelligently, and not just by leaving nature to find the variety balance (which of course can be nasty for us humans), then it follows that the regulative forces must not only dispose requisite variety—which is a num- ber of possible states; they must also know the pattern by which variety in the system is deployed. On the journey to work we need to have enough options open; we also need to know the pattern of the highways—where they run, what the control points are like, what other drivers habitually do. In the process of putting the children to bed we need several variety amplifiers at our command; but we also need to know (as we do, but let’s make it ex- plicit) the likely behaviour pattern of the children. With- out these known patterns, proliferating variety looks even more threatening than it really is, which is bad enough. What I have been calling a pattern is what a scientist calls a model. A model is not a load of mathematics, as some people think; nor is it some unrealizable ideal, as others believe. It is simply an account—expressed as you will—of the actual organization of a real system. With- out a model of the system to be regulated, you cannot have a regulator. That’s the point. And you can test that too. NOTES IN SUPPORT OF THE SECOND LECTURE 1687 was the year of the completion of Newton’s Philosophiae Naturalis Principia Mathematica containing the laws of force. Examination of institutional systems often reveals that the attenuators and the amplifiers have been installed in the wrong loops—on the wrong side of the equation. The Law of Requisite Variety (Ashby’s Law) only variety can absorb variety. If varieties in a regulatory system are disbalanced, the system cannot attain stability. Assuming that the reg- ulator has the smaller variety, there are only two ways of meeting the demand of Ashby’s Law. One is to attenuate variety in the system, the other is to amplify variety in the regulator. These strategies can be mixed. Designing Freedom 11 2. The Disregarded Tools of Modern ManAshby’s Law Operating in a Departmental Store Unstable: variety of store less than that of custom = inadequate service Unstable: variety of store more that that of custom = un- profitability Stable: variety matched on a one-to-one basis Stable: variety matched on a many-to-one times occu- pancy basis Designing Freedom 12 2. The Disregarded Tools of Modern ManHow the Abused Computer Replaced the Quill Pen Year 1873 The public supplies minimal information to the institu- tion and recieves minimal information in return. The management receicves minimal information too. Year 1953 A larger public is asked for much more information, and receives much more in return. Quill pen administration continues, although the systems are mechanized. The management is threatened with an excess of information. Year 1973 Inordinate demands for information are made on the pub- lic, which receives much less useful information than be- fore. Quill pen administration continues, although the systems are computerized. The management is inun- dated with indigestible data. Designing Freedom 13 2. The Disregarded Tools of Modern ManHow To Use the Computer According to Cybernetic Principles The Public is conceived as a system, a model of which is containe in the computer. The public supplies minimal information, which the computer then synthesizes in the model. This amplifies variety as required to help the pub- lic, and attenuates variety to help the manager—thereby meeting the requirement of the law of requisite variety for each of them. There is an evident risk in installing a model of the public in the computer, since the return loop might be misused by a despotic government or an unscrupulous management. In considering this however we need to bear in mind the cybernetic fact that no regulator can actually work unless it contains a model of whatever is to be regulated. Much of our institutional failure is due to the inadequacy of the contained models. It is perhaps more alarming that private concerns are able to build systems of this type, without anyone’s even knowing about their existence, than that democratically elected governments should build them in open view and with legal safeguards.	Translation - Ukrainian КОНСТРУЮВАННЯ СВОБОДИ: Якими інструментами нехтує сучасна людина Ентоні Стаффорд Бір May 08, 2014 Roks Print Friendly Version of this pagePrint Get a PDF version of this webpagePDF Пропонуємо вашій увазі серію радіопередач «Конструювання свободи». Ці лекції прочитав у 1973 році Ентоні Стаффорд Бір — знаменитий кібернетик, який займався розробкою проекту «Кіберсін» у Чилі за часів правління Сальвадора Альєнде. Це був утопічний проект управління економікою як динамічною системою за допомогою сучасних технологій — тобто технологій початку сімдесятих. Проект не вдалося втілити через військовий переворот 1973 року. Однак теоретичні і практичні розробки, про які розповідає Стаффорд Бір у цій серії лекцій, наочно показують, яким може бути демократичне управління великими системами — і доводять, що насправді комуністичний проект не такий уже й утопічний, а навпаки, цілком здійсненний. Переклала Роксолана Машкова Уявіть, що ви сидите під яблунею, і тут вам на голову падає яблуко. Яка сила, на вашу думку, спричинила цю подію? Може, на яблуні сидить мавпа і жбурляється яблуками? Звісно, ні: задіяна тут сила — це сила тяжіння. Ми розуміємо, що ця сила всюдисуща на планеті — тому нам не треба щоразу проводити експеримент, щоб дізнатися, що станеться, якщо випустити з рук склянку води, чи що трапиться з літаком, у якого раптово відмовлять двигуни. Ми вважаємо, ніби знаємо, що станеться. Однак поняття сили, що діє на кожен об’єкт на планеті — і діє однаковою мірою (тобто кілограм пір’я поводиться так само, як кілограм свинцю, за умови рівного опору повітря) — є безумовно дуже складним поняттям. Як може існувати сила, що діє на все, але яку при цьому не можна безпосередньо відчути, а лише виразити мовою математики, і яка (цілком контрінтуїтивно) однаково діє на пір’я і на свинець? Та годі, скажете ви, досить вдавати дикуна й неука. Навіть дитина може відповісти на ці питання. До того ж, силу тяжіння можна безпосередньо відчути, адже саме цю силу заміряє ваше тіло, коли відчуває вагу. На це я спитаю: як гадаєте, чи відповіли би ви так само, якби були сусідом Ісаака Ньютона і жили в 1687 році 1? У нашої культури було майже триста років, щоб зрозуміти проблеми ньютонівської фізики. У неї було більш ніж півстоліття, щоб осягнути теорію відносності та другий закон термодинаміки, — знаючи, що принаймні можливо висувати загальні твердження про фізику всесвіту. Не всі ми, наважуся припустити, змогли би відповісти на елементарні питання про ці дві речі, хоча, здавалося б, культура вже мала би всотати це знання. На цьому прикладі ми наочно переконуємося, що потрібно багато, дуже багато часу, щоб культура чогось навчилася. Ми також переконуємося, що люди з усієї сили опираються змінам у картині світу, наданій їм через культуру. Я намагаюся продемонструвати проблему, з якою ми стикаємося, коли міркуємо про інституції. Культура не визнає, що про інституції можна висувати загальні наукові твердження. Тому людям, навіть із найкращими намірами, вкрай складно визнати, що існують закони (давайте назвемо це так), які керують інституційною поведінкою незалежно від того, про яку інституцію йдеться. Люди знають, що існує наука фізика: вас не спалять на вогнищі за твердження, що земля обертається довкола сонця; вас навіть не засміють фізики, якщо ви запропонуєте теорію, в рамках якої буде математично доцільно зображати землю усе ж як центр всесвіту. Це тому, що люди загалом і фізики зокрема добре вміють обходитися з такими тезами. Але люди не знають, що існує наука ефективної організації, і якщо ви запропонуєте теорію про це, вас скоріше за все не сприймуть серйозно ті, хто керує інституціями. Адже ці люди наполягають, що їхня інституція особлива, тобто підприємство, що вирощує яблука, не має нічого спільного з підприємством, що виготовляє склянки для води, чи, скажімо, з авіалінією. Це призводить до дивних наслідків. Наші інституції розвалюються, бо не дотримуються законів ефективної організації, про які їхні адміністратори навіть не знають. Культурна свідомість навіть не допускає існування таких законів, бо стверджує, що нема й не може бути науки, яка була би спроможна відкрити їх. Тому інституції задовольняються набором організаційних рецептів, які працюють приблизно так само ефективно, як у фізиці працюють рецепти на кшталт перетворення звичайних металів на золото за допомогою заклинань. Тож управлінці мають цілком хибне уявлення про інструменти, які можна застосувати, щоб інституції належно запрацювали. Перш за все мені йдеться про такий інструмент як електронний комп’ютер, телекомунікації та кібернетичні технології. Якщо ми всерйоз надумаємо зайнятися перетворенням елементів у фізиці, то дізнаємося, що існують розщеплювачі атомів — і саме вони знадобляться для перетворення, і саме їх треба застосувати. Не слід використовувати розщеплювачі атомів, щоб колоти горіхи, — і далі собі промовляти заклинання. Але в управлінні інституціями ми нехтуємо доступними інструментами, бо не розпізнаємо їх. Наприклад, ми використовуємо комп’ютери для обробки даних, так наче дані мають право бути обробленими, так наче оброблені дані неодмінно стравні та поживні для інституції, — і далі собі промовляємо заклинання, як усі сучасні алхіміки. Визнати таку реальність необхідно, якщо ми прагнемо створити реальні умови для усвідомлення належної ролі наявних інструментів. Адже я не пропоную нічого блискучого чи дотепного, не пропоную нового заплутаного відгалуження і так уже неосяжних для більшості людей методик, не пропоную покликати «старшого брата», який би ще більше відчужив нас від монструозної машинерії, яка, схоже, вже керує нашим життям. Я лише пропоную, щоб суспільство використало доступні йому інструменти, щоб сконструювати свої інституції цілком по-новому. Можете уявити, з якими перешкодами доведеться стикнутися. Однак найбільша й найсерйозніша перешкода — у свідомості, стиснутій усіма цими культурними обмеженнями. Вам не доведеться довго вчитися, щоб зрозуміти те, про що я говоритиму. Вам знадобиться лише інтелектуальна свобода. Я дарую свої слова всім, хто готовий їх сприйняти. Пам’ятайте: наша культура вчить нас не інтелектуальної свободи, а інтелектуального конформізму. Тепер до справи. Спершу пригадаємо, що ми вже знаємо. Суспільна інституція — це не якась сутність, а динамічна система. Вимір, який можна застосовувати для вивчення цієї системи — це міра різноманітності. Різноманітність — це кількість можливих станів системи, і ця кількість зростає з кожним днем у кожній інституції через дедалі ширший діапазон можливостей, які надає освіта, технології, комунікації, достаток, а також через взаємодію між усіма цими можливостями, що призводить до ще більшої різноманітності. Щоб регулювати певну систему, треба поглинути її різноманітність. Якщо цього зробити не вдається, система стає нестабільною. Тоді, в кращому разі, її стає неможливо контролювати, а в гіршому разі трапляється катастрофа і колапс системи. Тепер щось новеньке. Що саме здатне контролювати різноманітність? Відповідь убивчо проста: різноманітність. Різноманітність поглинає різноманітність, і більше ніщо не здатне цього зробити. Давайте перш за все дослідимо істинність цього твердження. Наприклад, уявіть усіх покупців у торговому центрі. З точки зору торгового центру, вони представляють величезну різноманітність, яку необхідно контролювати. Зараз ви зрозумієте, в якому сенсі я вживаю слово «контроль». Я не маю на увазі, що цим пані та панам треба вказувати, що робити, і змушувати виконувати ці накази. Я маю на увазі, що коли хтось із них хоче щось купити, різноманітність у системі покупець/магазин зростає: можливий стан став реальністю. Скажімо, якась пані обрала пару черевиків, але могла обрати і фруктовий пиріг. Торговий центр мусить поглинути цю різноманітність: не завадило би, щоб під рукою був хтось, хто може взяти гроші та запакувати черевики. Більше того, потрібен іще хтось, хто може виконувати ті самі процедури з фруктовими пирогами. Але не дарма торговий центр поділений на відділи. Там є продавці черевиків і продавчині пирогів. Для цього й потрібна організаційна структура — щоб розкраяти різноманітність у загальній системі на підсистеми з різноманітністю більш притомних обсягів. Покупчиня, яка не може з’ясувати, який товар може їй знадобитися і чи знадобиться щось узагалі, представляє різноманітність, яку не може охопити поділ на відділи у магазиині. Ця різноманітність стане непоглинутим надлишком, якщо магазин не буде уважним — і легко зрозуміти, чому це означає, що ситуація вийшла з-під контролю. Але якщо магазин буде влаштований достатньо ретельно, то в ньому буде довідка, яка саме й існує для поглинання цієї надмірної різноманітності. Давайте повернемося до покупчині черевиків: ми бачимо, що вона починає сердитися. Це тому, що їй не приділяють належної уваги. Продавець взуття зайнятий кимось іншим, і ще чотири людини чекають своєї черги. Інші продавчині взуття так само зайняті. Принаймні тимчасово ситуація виходить з-під контролю, бо в цей момент магазин допустив помилку в обрахунках кількості продавців взуття, необхідних для поглинання різноманітності, яку виробляють покупці. Поняття, необхідне для пояснення всієї цієї справи — це час розслаблення. У цій системі різноманітність накопичується швидше, ніж система може її поглинути, і це погано з точки зору покупця. Якщо так буде постійно, то це буде погано і з точки зору магазину: покупці залишать його і знайдуть інший, у якого коротший час розслаблення. Так тимчасова нестабільність обслуговування в торговому центрі стане постійною і — тої ж миті — стане зародком катастрофи. Втім, проблема наших суспільних інституцій у тому, що у громадян немає вибору: вони мусять користуватися цими інституціями. Лише різноманітність поглинає різноманітність. Це звучить безглуздо, але досконалим, незламним способом організації магазину було би рішення прикріпляти до кожного новоприбулого покупця по продавцеві. Тоді можна було би забути про торгові центри, де продавці взуття падають із ніг, а дівчата на відділі жіночої білизни тим часом лакують нігті з нудьги. Можна було би поглинати різноманітність покупців мірою її виникнення. Адже, розумієте, щоб поглинути різноманітність, потрібна не просто інша різноманітність, а точнісінько така сама кількість різномантності. Щойно ми говорили про закон тяжіння у фізиці — це, мабуть, головний закон фізичного всесвіту. За допомогою прикладу про торговий центр ми дійшли до головного закону суспільних систем — Закону необхідної різноманітності, який ще називають Законом Ешбі на честь його відкривача. Наш приклад сміховинний, бо ми не можемо собі дозволити забезпечити необхідну різноманітність у такий очевидний спосіб. Ми не можемо надати по продавцеві у розпорядження кожного покупця в торговому центрі, бо не маємо коштів на це. Але ви, мабуть, помічали, що спеціалізовані крамниці найвищого класу (а тому дуже дорогі), на кшталт автомагазинів чи ательє, де шиють одяг на замовлення, організовані саме так. Від цього особистого продавця там просто неможливо відкараскатися. Так само неможливо було би відкараскатися від особистого поліціянта, якби половину населення найняли стежити за другою половиною. Злочинність існує лише тому, що таке неможливо організувати. Вимоги Закону Ешбі неможливо задовольнити. Але ми мусимо якомога наблизитися до їх задоволення, у будь-який спосіб, інакше ми на вірному шляху до катастрофічного колапсу. Як цього досягти? Коли різноманітності неврівноважені, як зазвичай буває, ми структуруємо наші організації так, щоб вони справлялися з цією нерівновагою. На найбільш базовому рівні є два — і лише два — способи цього досягти. Пам’ятайте: неможливо скасувати закони природи, тому Закон Ешбі завжди спрацьовує. Перший спосіб — зменшити різноманітність, яку виробляє система, щоб кількість цієї різноманітності відповідала доступній регуляторній різноманітності… Наприклад, страхова компанія ніяк не може забезпечити необхідну різноманітність для вас — унікальної особистості: вашу різноманітність треба применшити, звузити, щоб підвести її під якусь більш загальну схему. Теоретично ви могли би укласти цілком персоналізований договір, так само як могли би мати особистого продавця чи особисту поліціянтку. Спробуйте це зробити (у мене самого такий договір) — побачите, скільки коштуватиме така страховка. І це цілком слушно, бо спроби приділяти увагу різноманітності кожної громадянки і кожного громадянина так само сміховинні, як і попередній приклад із продавцями. Проблема наших інституцій у тому, що вони не визнають, що єдиний спосіб остаточно вирішити всі проблеми — абсурдний, і тому його досі не застосовано. Інституції мали би визнати, принаймні перед самими собою, що вони задовольняють вимоги Закону Ешбі шляхом применшення різноманітості. Причина, чому вони не хочуть цього визнавати, в тому, що вихованцям нашої культури неприємно чути про це. Наша культура наполягає на унікальності кожної особистості, але суспільство не може до цього пристосуватися. Це не критика, а науковий факт. Наша культура, крім того, наполягає на цілковитій свободі особистості, але суспільство не може забезпечити і цього. Це також науковий факт. Тепер погляньте, в який безлад ми вляпуємося через те, що не хочемо визнавати правди. Замість зрозуміти ситуацію і застосувати науку, щоб якомога оптимальніше применшити різноманітність під керівництвом самих споживачів та виборців, ми витрачаємо величезні суми з національного багатства — нашого багатства — на гучні заяви. У випадку споживання ми використовуємо натиск реклами, щоб створити враження, ніби ми повністю враховуємо різноманітність покупців — а це ж неможливо. У випадку з виборами ми втрачаємо свої свободи, коли нашу різноманітність зменшують, бо нас не питають, як саме її слід проводити це зменшення. Жоден політик не наважиться спитати це у своїх виборців, бо кожен надто зайнятий захистом невідчужуваних прав, яких ми — це ж цілком очевидно — насправді зовсім не маємо. Та ми й не можемо їх мати — давайте поглянемо правді у вічі. Другий спосіб задовольнити Закон Ешбі — це той, який застосовують у торгових центрах. Було би божевіллям намагатися зменшувати різноманітність покупців — наприклад, продавати лише один фасон і один розмір взуття, або не випускати клієнтку з магазину, поки її не обслужать. Натомість можна посилити різноманітність на боці регуляторних механізмів загальної системи. Замість одного продавця призначають багатьох, поділивши магазин на відділи. У кожному відділі намагаються обрахувати статистичне відношення між продавчинями і покупцями, так щоб час розслаблення був сталим. Існують наукові способи це зробити, але їх нечасто використовують. Посилення регуляторної різноманітності відбувається, коли один продавець справно обслуговує багатьох покупців. У суспільних системах це найбільш бажаний спосіб організації, бо він дозволяє не зачіпати індивідуальної свободи. Ми не використовуємо його з кількох причин — але лише одна з них справді має вплив. Решта причин підпорядковані цій. Поміркуймо спершу про цю разюче хибну причину. Це найбільш очевидна причина — вартість. Я хочу сказати дві речі про це. По-перше, вартість у нашому суспільстві вважають головним мірилом суспільної системи, тоді як належним мірилом тут була би різноманітність. Вартість — це не те, чим її прийнято вважати, тобто кошти, які необхідно витратити для досягнення певної мети. Насправді вартість — це надане фінансування, і ця загальна доступна сума окреслює те, що ми зробимо — в рамках уже наявної структури. Якщо ця структура більше схожа на невдалий жарт історії, якщо вона застаріла і час її розслаблення надто довгий — тоді система не працюватиме, і крапка. Вона нестабільна. Ми вкачуємо в неї гроші, щоб запобігти катастрофічному колапсу. Але насправді це дуже тупо. Адже ці гроші будуть — цілком природно — витрачені на підпорки для структури, постачання для неї дорогої різноманітності, щоб час розслаблення не подовжувався ще більше. Все це насправді лише поглибить нестабільність. По-друге, обмеження через вартість повністю залежать від цілей суспільства. Цілі суспільства, звісно, полягають у віднайденні набору засобів зменшення різноманітності. Ми не можемо здійснити все, що ми вважаємо суспільно бажаним, і наші цілі — наші програми — применшують буйну різноманітність суспільного вибору. Таким чином, з метою зменшення різноманітності на плечі кожного лягає сплата певної суми податків. Знову-таки, у нашій культурі не прийнято розглядати це питання під таким кутом. Є ймовірна загальна сума надходжень до бюджету — долучайтеся, зменшуйте різноманітність: обирайте між розробкою літака з вертикальним зльотом, дрібною економічною війною зі Сполученими Штатами за володіння канадською промисловістю і подвоєнням вартості бюрократії шляхом оформлення всіх документів двома мовами. У мертвій тиші, яка запала у відповідь на цей солецизм, мені вчувається слабкий голос (мабуть, то місцева божевільна), що ледь не плачучи молить: «Я би воліла натомість установу для цілодобового догляду за дітьми». Але це коштує грошей, а вони вже скінчилися. Не будьте смішною, пані, лише я тут маю право бути смішним! Суть у тому, що наші применшувачі різноманітності вбудовані в систему. Свободу вибору здуло в ці дірки. Тому як щодо протилежного рішення — посилювачів різноманітності? Хоча приводом для невикористання їх є вартість, насправді причина в тому, що застосування посилювачів різноманітності потребує перебудови всієї системи, щоб позбутися вбудованих применшувачів різноманітності та встановити натомість її посилювачі, які справді могли би спрацювати для досягнення необхідної різноманітності та життєздатного часу розслаблення — а отже, бодай якоїсь соціальної стабільності. Я вже згадував три основні інструменти, доступні нам для підсилення різноманітності: комп’ютер, віддалена обробка даних і технології науки про ефективну організацію, яку я називаю кібернетикою. Тепер я спробую довести, що насправді ми їх не використовуємо, хоча більшість із вас із впевненістю заперечить: «Та ні, звісно використовуємо». Проблема в тому, що ми застосовуємо їх не на тому боці рівняння різноманітності. Ми залучаємо їх без уваги до розростання різноманітності в системі, і таким чином ми врешті лише збільшуємо цю різноманітність, тоді як ці інструменти слід було би використовувати для підсилення регуляторної різноманітності. У результаті у нас з’являється відраза до цих клятих інструментів. Якщо одна з тих недієздатних інституцій, про які ми говоримо, придбає комп’ютер, то що станеться? Вона використовуватиме цю машину — витрачаючи гігантські кошти, прошу помітити — щоб дещо ретельніше виконувати те, чим вона займалася й раніше. І, як ми знаємо, це ніколи не спрацьовує. Один із відомих виробників комп’ютерів провів цілу рекламну кампанію для своєї нової лінії продуктів під гаслом, що достатньо просто внести наявну систему, яка б вона не була, усю скопом до нової чудесної машини. Ну, це звучало привабливо для фінансового директора, який на власній шкурі переконався, що вартість (так, знову ця вартість) застосування нового заліза просто захмарна, коли йдеться про програмне забезпечення, — але так і не засвоїв, що чудодійної машини досі не винайдено. Наслідки для інституції були прогнозовані й неминучі: наявна в ній нестабільність стала ще нестабільнішою. Це стане для вас само собою зрозумілим, щойно ви засвоїте поняття різноманітності та закон необхідної різноманітності. Комп’ютер може виробляти несказанну різноманітність; і все це закачується в систему, початково створену для обробки продуктів діяльності сотні чорнильних ручок. Обробна здатність інституції перенасичується, так само як переливається через край гребінь хвилі, і відбувається катастрофічний колапс. І що ми чуємо після цього? Ніхто й не подумає сказати: «Вибачте, ми не зовсім зрозуміли призначення комп’ютера, тому змарнували страшну купу грошей на доведення звичайної нестабільності до катастрофи». Натомість ми чуємо: «Вибачте, але ми не винні — це комп’ютер помилився». Даруйте, будь ласка, можливу зверхність, але я займаюся комп’ютерами з часу їхнього виникнення. Я можу вам із певністю сказати, що вони не помиляються. Помиляються люди. Помиляються ті, хто програмує ці комп’ютери. Помиляються системні аналітики, які організують програмування. Але ці жінки й чоловіки — професіонали, тому вони швидко виправляють свої помилки. Нам треба шукати тих, хто стоїть за всім цим безладом — тих, хто відповідає за існування системи як вона є; тих, хто не розуміє, навіщо насправді існують комп’ютери; тих, хто перетворив комп’ютери на одну з найбільших сфер бізнесу, не зважаючи на наслідки для суспільства. Саме ці люди помиляються і навіть не підозрюють про це. Простого громадянина тим часом збивають з пантелику — і саме тому я так розлютився. І так уже погано, що людей обманом змушують звинувачувати у своїх безсумнівних бідах машини, які не можуть за себе постояти, тоді як справжні винуватці виходять сухими з води. Найбільше же зло в тому (і «зло» — це ще м’яко сказано), що простих людей змушують думати, ніби комп’ютери — це дорога і небезпечна невдала вигадка, загроза їхній свободі та особистості, тоді як насправді комп’ютери — це їхня єдина надія. У нас залишилося вже надто мало часу, щоб проаналізувати неправильне застосування решти двох підсилювачів різноманітності, про які я згадував — але ми ще повернемося до них у наступних лекціях. На разі ж мені лише доведеться вас засмутити: як комп’ютер використовують не на тому боці рівняння різноманітності і це призводить до поглиблення нестабільності і, ймовірно, до катастрофи — так само і телекомунікації вселяють великі надії, але не здійснюють їх, а кібернетичні технології роблять паршиві плани більш ефективно паршивими. Але досить уже. Мені здається, що вам цікавіше було би послухати, що з цим усім можна зробити, замість почути ще кілька поганих новин. Тому дозвольте повідомити, що в наступних трьох лекціях будуть розглянуті конструктивні методи управління різноманітністю. Ми почнемо з самої держави. Це доволі сміливо, але ви вже зрозуміли: я вважаю, що всі ми — заручники гігантських систем, які неможливо контролювати індивідуально, і нам треба зрозуміти ці системи. Бо поки в нас є бодай якийсь натяк на демократію, ці системи можна контролювати колективно. Далі ми звернемося до єдиного, що має значення, — до індивіда. Він чи вона — не кажучи вже про їхнього сина чи їхню доньку — обплутані всією цією машинерією, і їм треба вивільнитися. Якщо наука не може у співпраці з політикою та управлінством цього досягти, то я з таким самим успіхом міг би читати ці лекції у зловісному 1984, а не в 1973. За таким розрахунком у нас є одинадцять років — і, чесно кажучи, у нас і справді часу ледве чи більше. В останній із наступних трьох лекцій ми повернемося до центральної теми інституцій. Отже, перш ніж перейти до останнього пункту, я хочу вас попросити — якщо ви будете такі люб’язні залишатися зі мною протягом цього курсу передач — подумати над одним дуже важливим питанням перед наступною нашою зустріччю. Йдеться про ключову роль закону необхідної різноманітності. Будь ласка, обміркуйте це. Уявіть будь-яку складну, динамічну систему. Як вона регулюється? У ній напевно буяє різноманітність. Хіба не правда, що лише різноманітність поглинає різноманітність? Як це відбувається? Хіба ми не спостерігаємо, що і справді в успішних системах системна різноманітність применшується, а регуляторна різноманітність підсилюється? Зазвичай обидва процеси поєднані. Я пообіцяв вам, що все це стане простіше простого, щойно ви позбудетеся тлумачень та пояснень, якими годує вас культура. Я не прошу вас мислити на якомусь високому рівні абстракції чи на найвищому державному рівні. Закони кібернетики універсальні. Наприклад, можете поміркувати, як ці поняття різноманітності, часу розслаблення, стабільності та потенційної катастрофи працюють проти вас дорогою на роботу. Можете повправлятися в кібернетичному мисленні в процесі укладання своїх високорізноманітних дітей спати. Потім подумайте, як ці поняття працюють у великих суспільних інституціях, які керують нашим життям. Спитайте себе, як телекомунікації — телефон, телевізор — впливають на ці проблеми. Обміркуйте, що ви напевно знаєте про роль комп’ютерів, і задумайтеся, чи вони діють на правильному боці рівняння різноманітності. Зрештою, коли все це виявиться так просто, обговоріть питання: як же ми умудрилися скласти таке хибне уявлення про це? Тоді ви, може, зрозумієте, чому я наполягаю, що мають статися деякі дуже суттєві зміни, і що вони мають статися швидко — поки ще не пізно. Тепер перейду до останнього пункту, який, сподіваюся, допоможе вам у цих міркуваннях. Якщо з законом необхідної різноманітності поводитися розумно, а не просто залишати природі шукати рівновагу різноманітності (а ця рівновага, між тим, може виявитися небезпечною для нас, людей), то з цього випливає, що регуляторні сили мають не лише розпоряджатися необхідною різноманітністю, а й знати схеми, за якими розгортається різноманітність у системі. Дорогою на роботу нам треба мати достатньо варіантів шляху. Нам також треба знати схему доріг: де вони пролягають, які на них є контрольні пункти, як зазвичай поводяться інші водії. У процесі вкладання дітей спати нам потрібно мати в розпорядженні кілька підсилювачів різноманітності, але також треба знати (і в нас є це знання, лише треба його сформулювати) ймовірну схему поведінки дітей. Без знання цих схем розростання різноманітності виглядає ще більш загрозливо, ніж воно насправді є, — хоч ця різноманітність і справді доволі небезпечна. Те, що я тут називаю схемою, науковці називають моделлю. Модель — це не купа математики, як думає дехто. Це також не якийсь нейздійсненний ідеал, як думають інші. Це просто-напросто опис — у будь-яких зручних для вас виразах — властивої організації реальної системи. Без моделі системи, якою належить управляти, ви не зможете організувати регулювання. У цьому суть. Можете це перевірити. ДОДАТКИ ДО ДРУГОЇ ЛЕКЦІЇ Закон необхідної різноманітності (Закон Ешбі) Лише різноманітність може поглинути різноманітність. Якщо різноманітність у регуляторній системі робалансована, система не може досягти стабільності. За умови, що різноманітність у регуляторі менша, є лише два способи задовольнити вимоги Закону Ешбі. Перший спосіб — зменшити різноманітність у системі, другий — підсилити різноманітність у регуляторі. Ці стратегії можна поєднувати. Вивчення інституційних систем часто виявляє, що применшувачі та підсилювачі були встановлені не в тих циклах — не на тому боці рівняння. Дія Закону Ешбі в торговому центрі store1нестабільність: різноманітність магазину менша, ніж покупців = неналежне обслуговування store2нестабільність: різноманітність у магазині більша, ніж серед покупців = неприбутковість store3стабільність: різноманітність збігається в режимі один до одного store4стабільність: різноманітність збігається в режимі багато до багатьох Як зневажений комп’ютер замінив ручку year11873 рік Громадськість надає інституції мінімум інформації й отримує від неї мінімум інормації у відповідь. Управлінці також отримують мінімум інформації. year21953 рік Широку громадськість просять надавати значно більше інформації, натомість вона також отримує набагато більше. Адміністрація чорнильних ручок триває, хоча системи вже механізовано. Управлінню загрожує перенасичення інформацією. year31973 рік Від громадян вимагають надмірної кількості інформації, натомість їм надають набагато менше корисної інформації, ніж раніше. Адміністрація чорнильних ручок триває, хоча системи вже комп’ютеризовано. Управлінці тонуть у настравній кількості даних. Як користуватися комп’ютером за кібернетичними принципами computerГромадськість слід представити як систему, модель якої міститься в комп’ютері. Громадськість надає мінімум інформації, яку комп’ютер ситезує в модель. Це підсилює різномаінітність, необхідну для допомоги громадськості, і применшує різноманітність, щоб допомогти управлінцям. Таким чином задовольняється вимога закону необхідної різноманітності і для тих, і для тих. Очевидний ризик встановлення моделі громадськості в комп’ютер: результати може використати деспотичний уряд чи недобросовісні управлінці. Обмірковуючи цей ризик, утім, слід мати на увазі кібернетичний факт: жоден регулятор не працює, якщо він не містить моделі того, що належить регулювати. Більшість невдач наших інституцій спричинена невідповідністю їхніх моделей. Мабуть, іще більш насторожує, що особисті інтереси також можуть будувати системи такого типу, і ніхто навіть не здогадуватиметься про їхнє існування. Демократично обрані уряди мають будувати їх у всіх на очах і з законодавчими запобіжниками. Перекладено за: Stafford Beer, 1973. 2. The Disregarded Tools of Modern Man. In: Designing Freedom. Третю та четверту лекціі ми опублікуємо згодом. Notes: 1687 — це рік, коли Ньютон дописав свою Philosophiae Naturalis Principia Mathematica, у якій були описані закони сили. ↩
English to Ukrainian: Urban grassroots mobilization in central-east European cities General field: Social Sciences Detailed field: Social Science, Sociology, Ethics, etc.
Source text - English Urban grassroots mobilization in central-east European cities KERSTIN JACOBSSON 19 May 2015 In expecting social movements in the post-socialist countries to follow the same repertoire of action as, for instance, in western Europe or North America, we risk missing out on important forms of collective action. open Movements The openMovements series invites leading social scientists to share their research results and perspectives on contemporary social struggles. Metelkova, an autonomous social centre in Ljubljana. Demotix/ Ferdinando Piezzi. All rights reserved. Metelkova, an autonomous social centre in Ljubljana. Demotix/ Ferdinando Piezzi. All rights reserved. In recent years, we have seen the rise of mass protests in central and eastern Europe and most notably in south eastern Europe. In Bulgaria, Romania, Slovenia, Bosnia-Herzegovina, for instance, people have taken to the streets to manifest their disappointments with corrupt and unresponsive political elites and a societal development benefiting the few rather than the many. The protests have contained a mix of transnationally inspired anti-neoliberal and anti-austerity critiques and disillusion with domestic political leaders and parties. Other forms of grassroots mobilization, however, tend to go unnoticed. An equally important sign of the transformation of post-socialist civil societies as the street protests is the rise and development of urban grassroots activism in the cities across the eastern European region. This type of local, often small-scale and low-key form of activism, related mostly to everyday life problem-solving, easily escapes the attention of the media as well as the lens of social movement researchers who tend to focus either on NGOs and advocacy-organizations capable of the effective lobbying of policy-makers or on more traditional protest events, such as mass demonstrations. Even so, the protest-event analysis carried out in the Czech Republic and Slovakia suggest that local ‘self-organized’ civic activism, i.e. collective action mobilized without the involvement of an organization, is the most frequent kind of civic activism in these countries. This form of activism is based on ‘many events, no organizations, and few participants’. The prevalence of small-scale and informal forms of activism occurs also in Poland, but is likely to be equally true of many other countries in post-socialist Europe and Russia. Indeed, many mobilizations with regard to the ‘urban question’ in this region would be of this kind. Global inspirations and local actions Decades of neoliberal restructuring of cities, and the free reign of private investors and developers in shaping urban space in central and eastern Europe (as in many other parts of the world) have resulted in eroded service-provision and life-quality for large parts of the populations. Unsurprisingly, this development has spurred numerous protests across the region and among residents demanding changes to urban policy with safe living conditions and affordable housing, and it has generated a mobilization against the privatization and commodification of public space. Mobilizations against illegal exploitation of city space or to protect green areas and defend other interests in the local living environment, take place all over the region, Russia included. Mobilizations in protection of cultural heritage as well as architects or artist-led urban activism are also common. The urban grassroots activism in central and eastern Europe has developed in response to local problems and needs, while often being inspired by urban movements across the world. Several countries of the region have seen local versions of Occupy Wall Street and the Right to the City-kind of activism, and urban gardening is appearing in increasing numbers of cities. In Warsaw, tenants’ organizations and squatters have somewhat unconventionally joined forces in defending tenants’ rights and in generating demands for voice and participation on urban matters on local authorities. They have here borrowed from each other’s protest repertoire, as tenants have begun to use direct action methods (e.g. eviction blockades) while squatters have become engaged in dialogue with policy-makers. Community organizations exist in Russia and other post-Soviet countries. Lithuania, for instance, has seen a dramatic rise in the number of community organizations established in urban and rural areas, developed in response to the disinvestment in public infrastructure in many neighborhoods. They have been formed by local residents in order to more effectively make demands on local authorities. But in Lithuania, the availability of funding from the European Union’s structural funds has provided an additional incentive for the formation of community organizations. Understanding urban activism in central and eastern Europe Social movements are shaped by the context in which they appear. The post-socialist context illustrates well the limitations of having a single focus on protest, mass or street, in the study of social movements: with such a focus, researchers and other observers run the risk of missing other relevant forms of protest action and thus of underestimating or misunderstanding the collective action actually taking place on the ground. Moreover, in expecting social movements in the post-socialist countries to follow the same repertoire of action as, for instance, in western Europe or North America, we risk missing out on important forms of collective action. For instance, the ‘either-or view’ of social movements – either they are engaged in protests or they risk becoming service organizations or self-help groups – is not helpful in understanding collective action in this social context (if indeed anywhere); in many cases, groups are engaged in both and in parallel. An ‘either-or view’ is particularly ill-suited for the understanding of urban movements, as they typically transgress such dichotomies. Instead of ‘either or’, urban movements are typically ‘both and’, being multifunctional in nature, at once oriented to practical problem-solving and opposition. Protest can take many forms. When faced with non-responsive or repressive authorities, symbolic resistance, court litigation, collection of petition signatures and even letter writing to authorities constitute protest action. Taking issues to courts and trying to attract media attention for the court cases are strategies used by urban activists to try to compensate for the fact that lobbying may not be a viable option when faced with unresponsive policy-makers. Admittedly, many of the mobilizations are of the reactive kind, sparked by threats in the immediate environment of people. However, this does not mean that such mobilizations could or should be written off as simply NIMBY (Not in My Backyard)-type reactions. First, issues relating to one’s everyday life are not only highly legitimate – they are also conducive to a wider politicization of issues. Shared experiences in everyday life provide the basis for solidarity and collective action among citizens with little experience of political claim making. Transcending the borders between the domestic sphere, the civic sphere and the political sphere to achieve collective action represents a significant challenge in post-socialist societies, as does the overcoming of political disillusionment, general mistrust of the motivations of collective action and the preference for individualist problem-solving strategies. What local urban activism promotes is a sense of togetherness, providing a first step towards the building of the more generalised (social) trust needed to overcome the low-trust traps of post-socialist civil societies. Additionally, in contexts where the ‘political’ is associated with ‘dirty’ politics, risky or outright dangerous, strong commitments to common places are factors that enable political subjectivity-formation. With a collectively shared and highly valued cultural and spatial relationship with one’s city or one’s neighbourhood, ordinary people can move into activism. Secondly, to qualify the picture frequently presented of local mobilizations as simply NIMBY reactions, it is useful to follow protesters over time to capture the social processes that unfold. Mobilizations that may initially appear as not much more than reactive responses to external threats, like protests against development projects unwanted in one’s own neighbourhood, can in fact trigger wider processes, with far-reaching consequences. For instance, they may lead to the generalisation of claims, the building of new social relationships or the overcoming of mistrust among neighbours and citizens, all laying a basis for future collective action. In a repressive context where public space is severely confined, such as in contemporary Russia, the ‘backyard’ in fact serves as a semi-public space conducive to processes of politicization of everyday realities and claim-making. Thus, citizens taking action and defending their interests in relation to their immediate environment carry an importance, which goes beyond the tangible successes or defeats of these urban struggles. These struggles represent a process of reconstruction of the civic significance of urban space in the region, through the fostering of civic outlooks and identities and claiming the right to influence public policy, thus serving as a renewed basis for active citizenship in this social context. Urban grassroots and the development of post-socialist civil societies I would go even further and argue that urban grassroots activism represents an important new phase of post-socialist civil society making. Firstly, the growth of urban grassroots activism forces us to update and re-think the conventional images of post-socialist civil societies as ‘weak’, ’passive’, ’NGO-ized’ and sponsor-dependent in nature. In contrast to the NGO-ized civil society that developed during the first decades of political and economic transformation with support from abroad, this urban activism is almost exclusively domestically funded - if funded at all - and grassroots-driven (the EU funding of some projects run by community organizations in Lithuania is one of the few exceptions, but even there the lion’s share of the work is based on voluntary work and local funding.) Secondly, civic activism in the urban context provides evidence of important developments within post-socialist civil societies, both in terms of strengthening the internal structures of civil society and its relationships to public authorities. In several countries of central and eastern Europe, we see the development of increased collaboration and the development of deliberative structures within civil society. Poland in particular stands out in terms of its participatory and deliberative governance arrangements that have been developed both within civil society and between civil society and the public authorities. This includes local and central public consultation structures, a Public Debate Forum in the President’s Office, the institutionalization of citizen’s initiative where civic law proposals may be submitted with the support of 100,000 signatures, participatory budgeting processes in a large number of Polish cities, citizen panels/juries, not forgetting all the dialogue processes ongoing on social media. Urban activist groups joined in the Congress of Urban Movements, held for the first time in 2011, as an informal coalition of diverse urban activist groups formed, inter alia, in order to gain leverage in relation to local authorities. The Congress of Women in Poland, held for the first time in 2009, is another example of the formation of a deliberative forum by civil society organizations and groups. The forming of umbrella organizations of community organizations in Lithuania, at city as well as national level, represents yet another example of the strengthening of civil institutional structures and thus the voice of civil society in relation to policy-makers. In other countries too, structures for dialogue between civil society actors and local authorities are in place and are gradually beginning to function. Moreover, a loose ‘Urban Movement Coalition’ was formed to support urban activists to run as candidates in the November local election in 2014 in various Polish cities all over the country. Eventually candidates representing urban movements got seats in six city councils as well as the Central District Council in Warsaw. Having said this, many other urban activist groups in Central and Eastern Europe have chosen to follow the legacy of ’anti-politics’, i.e. opting for civic self-organization on more than arms-length’s distance to ‘dirty politics’. This is especially true in relation to institutional politics on the national level. However, action may also take the form of being expressly non-political, so far as the self-understanding of the activists involved in them goes. Take for example, the popular Critical Mass biking events in the region, frequently offering ways of articulating social critique and negotiating urban rights. Contestation can take many forms and the actual practices depend on the context in which contestants find themselves. So what is the state of post-socialist civil societies? Well, they are not as bleak as accounts of the ‘NGO-ized’ and ‘weak civil society’ typically has led us to believe. The mobilization of urban grassroots challenges the image of the overly professionalized and advocacy-oriented NGOs as the main civil society actors in a post-socialist context. It remains to be seen, however, what the new type of grassroots activism may actually achieve in political terms.	Translation - Ukrainian Мобілізація міських суспільних рухів у Центрально-Східній Європі СПІЛЬНОТИ Twitter icon Fb icon Gp icon Vk icon 29 липня 2015 Керстін Якобссон Фото: Гостинна Республіка Очікуючи, що суспільні рухи в постсоціалістичних країнах використовуватимуть той самий репертуар дій, що й, скажімо, рухи в Західній Європі чи Північній Америці, ми ризикуємо прогледіти важливі форми колективної дії. В останні роки ми спостерігаємо підйом масових протестів у Центральній та Східній Європі й, зокрема, в Південно-Східній Європі. Наприклад, у Болгарії, Румунії, Словенії, Боснії та Герцеговині люди виходять на вулиці, щоб виразити своє розчарування корумпованими елітами, які не дослухаються до них, і розвитком суспільства у напрямі, вигідному лише кільком людям, а не більшості. Ці протести озвучують натхненну міжнародними рухами критику неолібералізму і заходів жорсткої економії у поєднанні з розчаруванням політичними лідерами та партіями у своїй країні. Інші форми низової мобілізації, однак, зазвичай проходять непомітно. Не менш важливими знаком трансформації постсоціалістичних громадянських суспільств та вуличної політики є підйом і розвиток міського низового активізму в містах по всьому східноєвропейському регіону. Цей тип локального, часто маломасштабного та неяскравого активізму, пов’язаного переважно з вирішенням повсякденних проблем, легко уникає уваги медіа, так само як і об’єктива дослідників суспільних рухів, що схильні зосереджуватися або на громадських та правозахисних організаціях, здатних ефективно лобіювати щось перед політиками, або на більш традиційних протестних подіях на кшталт масових демонстрацій. Утім, аналіз протестних подій у Чехії та Словаччині наштовхує на думку, що місцевий «самоорганізований» громадський активізм — тобто колективні дії, учасники яких мобілізувалися без залучення організацій — є найпоширенішим видом громадського активізму в цих країнах. Ця форма активізму передбачає «багато подій без організацій та з невеликою кількістю учасників». Маломасштабні та неформальні види активізму переважають також і в Польщі, але ймовірно, що така сама ситуація і в багатьох інших країнах у постсоціалістичній Європі, а також у Росії. Справді, багато мобілізацій у зв’язку з «міським питанням» у цьому регіоні — саме такого типу. Глобальні джерела натхнення та локальні дії Десятиліття неоліберальної реструктуризації міст і вільне панування приватних інвесторів та девелоперів у формуванні міського простору в Центральній та Східній Європі (так само як і в багатьох інших частинах світу) призвели до руйнування системи надання послуг та забезпечення певного рівня життя для великих частин населення. Не дивно, що такий розвиток міст спровокував численні протести серед містян по всьому регіону, які вимагали змін у міській політиці, безпечних умов праці та доступного житла. Це також призвело до мобілізації проти приватизації та комерціалізації публічного простору. Мобілізації проти нелегальної експлуатації міського простору чи на захист зелених зон або інших інтересів, пов’язаних із місцевим життєвим середовищем, відбувалися по всьому регіону, в тому числі і в Росії. Мобілізації на захист культурної спадщини, а також активізм під проводом архітекторів чи митців також досить поширені. Міський низовий активізм у Центральній та Східній Європі розвинувся як реакція на місцеві проблеми та потреби, хоч і часто черпає натхнення в міських рухах по всьому світу. У кількох країнах регіону були місцеві версії активізму у стилі «Окупуй Волл-стріт» та «Права на місто», і в дедалі більшій кількості міст виникає міське садівництво. Свято музики у сквері на площі Святого Юра у Львові, який активісти захищають від вирубки заради прокладання дороги. Фото з фейсбук-сторінки Врятуй Сквер Святого Юра У Варшаві організації орендаторів житла та сквотери у дещо нетрадиційний спосіб об’єднали зусилля для захисту прав орендаторів та вироблення вимог до місцевої влади щодо голосу та участі в міських справах. Вони позичали протестний арсенал одне в одного: орендатори почали використовувати методи прямої дії (такі як блокування проти виселень), а сквотери вступили в діалог із політиками. Громадські організації існують в Росії та інших пострадянських країнах. У Литві, наприклад, відбулося різке зростання кількості громадських організації у міських та сільських областях у відповідь на скорочення фінансування публічної інфраструктури в багатьох районах. Місцеві жителі формують такі організації, щоб ефективніше висувати вимоги місцевій владі. Однак у Литві доступність фінансування від структурних фондів Європейського Союзу стала додатковим стимулом для формування громадських організацій. Зрозуміти міський активізм у Центральній та Східній Європі Суспільні рухи формує контекст, у якому вони з’являються. Постсоціалістичний контекст добре ілюструє обмеженість зосередження лише на протестах, масових чи вуличних, у вивченні суспільних рухів: із таким підходом дослідники та інші спостерігачі ризикують прогледіти інші важливі форми протестних дій, і таким чином недооцінити чи хибно зрозуміти колективні дії, як власне відбуваються на місцях. Більше того, очікуючи, що суспільні рухи в постсоціалістичних країнах використовуватимуть той самий репертуар дій, що й, скажімо, у Західній Європі чи Північній Америці, ми ризикуємо недогледіти важливі форми колективної дії. Скажімо, думка, що суспільні рухи або беруть участь у протестах, або ризикують стати сервісними організаціями чи групами самодопомоги — і третього не дано — не допомагає зрозуміти колективні дії в цьому суспільному контексті (якщо взагалі десь допомагає): у багатьох випадках групи паралельно беруть участь в обох видах діяльності. Перспектива «третього не дано» особливо погано підходить для розуміння міських рухів, адже вони зазвичай долають такі дихотомії. Замість «або одного, або іншого» суспільні рухи — це зазвичай «і те, і інше», вони багатофункціональні за своєю природою, водночас спрямовані і на вирішення практичних проблем, і на протистояння. Протест може набувати багатьох форм. Коли влада не реагує чи застосовує репресії, символічний опір, судові позови, збір підписів чи навіть написання листів до влади є протестними діями. Вирішення проблем у суді та спроби привернути увагу медіа до судових справ — це стратегії, що їх міські активісти використовують у спробах компенсувати неспроможність лобіювання в умовах, коли політики не реагують на протести. Слід визнати, що багато мобілізацій є реактивними і спалахують у відповідь на загрозу безпосередньому життєвому середовищу людей. Однак це не означає, що такі мобілізації можна списувати як прояви реакцій у стилі «лиш би не на моєму подвір’ї» (not in my backyard). По-перше, проблеми повсякденного життя не лише цілком легітимні, вони ще й сприяють ширшій політизації питань. Спільний досвід повсякденного життя забезпечує основу солідарності та колективних дій серед громадян, у яких мало досвіду в висуванні політичних вимог. Долання меж між домашньою сферою, громадською сферою та політичною сферою з метою колективної дії — це складне завдання в постсоціалістичних суспільствах, так само як і долання політичного розчарування, загальної недовіри до мотивацій колективної дії та віддавання переваги індивідуалістичним стратегіям вирішення проблем. Сквер Небесної Сотні, створений локальною ініціативою Місто-Сад в закинутому дворі в центрі Києва після Революції 2014 року. Фото з фейсбук-сторінки ініціативи Локальний міський активізм сприяє почуттям спільності, стає першим кроком до розбудови більш загальної (суспільної) довіри, необхідної для подолання пастки низької довіри в постсоціалістичних громадянських суспільствах. Крім того, в контексті, де «політичне» асоціюється з «брудною» політикою, ризикованою чи просто небезпечною, сильна прив’язаність до спільного місця — це чинник, що уможливлює формування політичної суб’єктності. За допомогою колективних високо оцінюваних культурних та просторових стосунків зі своїм містом чи районом звичайні люди можуть прийти в активізм. По-друге, щоб пом’якшити поширене зображення місцевих мобілізацій як реакцій у стилі «лиш би не на моєму подвір’ї», корисно стежити за протестувальниками протягом тривалого часу, щоб вловити розвиток суспільних процесів. Мобілізації, які спершу здаються не більш ніж реакціями на зовнішні загрози — на кшталт протестів проти девелопменталістських проектів, які мешканці не хочуть бачити у своєму районі, — насправді можуть стати поштовхом до ширших процесів із далекосяжними наслідками. Наприклад, вони можуть призвести до узагальнення вимог, розбудови нових суспільних відносин чи подолання недовіри між сусідами та городянами — усе це закладає основи для майбутніх колективних дій. У репресивному контексті, коли публічний простір суворо обмежений, як-от у сучасній Росії, «своє подвір’я» насправді слугує напівпублічним простором, що сприяє процесам політизації повсякденних реалій та вимог. Таким чином, активний захист своїх інтересів у зв’язку з безпосереднім середовищем городян важливий не лише у зв’язку осяжним успіхом чи поразкою конкретної міської боротьби. Така боротьба є процесом реконструкції громадянського значення міського простору в цьому регіоні шляхом виховання громадянського світогляду та ідентичностей і відстоювання права впливати на публічну політику, і таким чином вона слугує оновленою основою для активної громадянської позиції в цьому суспільному контексті. Міські низові рухи та розвиток постсоціалістичного громадянського суспільства Я піду ще далі та стверджуватиму, що міський низовий активізм є важливою новою стадією створення постсоціалістичного громадянського суспільства. По-перше, ріст міського низового активізму змушує нас оновити та переосмислити загальноприйняте зображення постсоціалістичних громадянських суспільств як «слабких», «пасивних», залежних від неурядових організацій та спонсорів. На противагу залежному від неурядових організацій громадянському суспільству, що розвинулося протягом перших десятиліть політичної та економічної трансформації завдяки допомозі з-за кордону, такий міський активізм фінансується майже винятково з внутрішніх коштів — якщо взагалі має фінансування — і керується знизу (фінансування від ЄС для кількох проектів громадських організацій у Литві — лише один із небагатьох винятків, однак навіть там левову частку роботи роблять волонтери й велика частка фінансування йде з місцевих джерел). Майстерня міста у Львові — щорічний майданчик для діалогу міських активістів між собою та з муніципальною владою, фінансований Німецьким товариством міжнародного співробітництва (GIZ) По-друге, громадський активізм у міському контексті свідчить про важливі зміни в постсоціалістичних громадянських суспільствах як у сенсі посилення внутрішніх структур громадянського суспільства, так і у сенсі його відносин із владою. У кількох країнах Центральної та Східної Європи можна спостерігати виникнення посиленої співпраці та розвиток дорадчих структур всередині громадянського суспільства. Зокрема, Польща виділяється своїми інституціями учасницького та дорадчого урядування, що утворилися як усередині громадянського суспільства, так і між громадянським суспільством та державною владою. До таких інституцій належать місцеві та центральні структури громадського радництва, Форум публічних дебатів при адміністрації президента, інституціалізація громадянської ініціативи щодо того, що законопроекти в цивільному законодавстві можуть бути подані за підтримки 100 000 підписів, процеси учасницького бюджетування в багатьох польських містах, громадянські панелі/присяжні, і не забуваймо також про численні процеси діалогу в соціальних медіа. Групи міських активістів об’єдналися в Конгрес міських рухів, який вперше зібрався в 2011 як неформальна коаліція різноманітних груп міських активістів, сформована, крім усього іншого, з метою отримати важелі впливу на місцеву владу. Конгрес жінок Польщі, який уперше зібрався в 2009, — ще один приклад формування дорадчого форуму з організацій та груп громадянського суспільства. Формування парасолькових організацій із громадських організацій в Литві — як на рівні міст, так і на національному рівні — є ще одним прикладом посилення громадянських інституційних структур і голосу громадянського суспільства у формуванні політики. В інших країнах так само наявні та поступово починають працювати структури для діалогу між діячами громадянського суспільства та місцевою владою. Критична маса на Приморському бульварі в Одесі у червні 2015 року. Фото з фейсбук-сторінки Критичної маси. Одеса Більше того, була сформована широка «Коаліція міських рухів» з метою підтримки балотування міських активістів як кандидатів у місцевих виборах у листопаді 2014 у різних містах по всій Польщі. В результаті кандидати, що представляли міські рухи, отримали крісла в шістьох міських радах, а також у раді Центрального району Варшави. Окрім усього сказаного, багато інших груп міських активістів у Центральній та Східній Європі вирішили слідувати традиції «антиполітики», тобто обрали громадянську самоорганізацію на відстані більш ніж простягнутої руки від «брудної політики». Це особливо стосується інституціалізованої політики на національному рівні. Однак діяльність також може набувати виразно неполітичних форм, принаймні в свмосвідомості залучених активістів. Візьмімо, наприклад, популярні велосипедні події «Критична маса» (Critical Mass), які часто пропонують способи артикуляції суспільної критики та відстоювання міських прав. Боротьба може набувати різних форм, і конкретні практики залежать від контексту, в якому опиняються борці. Тож у якому стані перебувають постсоціалістичні громадянські суспільства? Ну, не в такому сумному, як зазвичай нас змушують повірити описи залежного від неурядових організацій та слабкого громадянського суспільства. Міська низова мобілізація кидає виклик образу надмірно професіоналізованих та орієнтованих на лобіювання неурядових організацій як основних діячів громадянського суспільства в постсоціалістичному контексті. Втім, буде видно, чого новий тип низового активізму справді зможе досягти в політичному сенсі. Авторка є професоркою соціології в Університеті Гетеборга, де очолює кілька дослідницьких проектів на тему суспільних рухів у Центрально-Східній Європі Статтю openDemocracy переклала Роксолана Машкова
English to Ukrainian: The truth about smart cities: ‘In the end, they will destroy democracy' General field: Social Sciences Detailed field: Social Science, Sociology, Ethics, etc.
Source text - English The truth about smart cities: ‘In the end, they will destroy democracy' The smart city is, to many urban thinkers, just a buzzphrase that has outlived its usefulness: ‘the wrong idea pitched in the wrong way to the wrong people’. So why did that happen – and what’s coming in its place? The smart city of Songdo, South Korea. Songdo in South Korea: a ‘smart city’ whose roads and water, waste and electricity systems are dense with electronic sensors. Photograph: Hotaik Sung/Alamy Cities is supported by: Rockefeller Foundation Steven Poole Wednesday 17 December 2014 14.39 GMT Last modified on Thursday 8 January 2015 12.36 GMT Share on Pinterest Share on LinkedIn Share on Google+ Shares 6,780 Comments 65 Save for later A woman drives to the outskirts of the city and steps directly on to a train; her electric car then drives itself off to park and recharge. A man has a heart attack in the street; the emergency services send a drone equipped with a defibrillator to arrive crucial minutes before an ambulance can. A family of flying maintenance robots lives atop an apartment block – able to autonomously repair cracks or leaks and clear leaves from the gutters. Such utopian, urban visions help drive the “smart city” rhetoric that has, for the past decade or so, been promulgated most energetically by big technology, engineering and consulting companies. The movement is predicated on ubiquitous wireless broadband and the embedding of computerised sensors into the urban fabric, so that bike racks and lamp posts, CCTV and traffic lights, as well as geeky home appliances such as internet fridges and remote-controlled heating systems, become part of the so-called “internet of things” (the global market for which is now estimated at $1.7tn). Better living through biochemistry gives way to a dream of better living through data. You can even take an MSc in Smart Cities at University College, London. Yet there are dystopian critiques, too, of what this smart city vision might mean for the ordinary citizen. The phrase itself has sparked a rhetorical battle between techno-utopianists and postmodern flâneurs: should the city be an optimised panopticon, or a melting pot of cultures and ideas? And what role will the citizen play? That of unpaid data-clerk, voluntarily contributing information to an urban database that is monetised by private companies? Is the city-dweller best visualised as a smoothly moving pixel, travelling to work, shops and home again, on a colourful 3D graphic display? Or is the citizen rightfully an unpredictable source of obstreperous demands and assertions of rights? “Why do smart cities offer only improvement?” asks the architect Rem Koolhaas. “Where is the possibility of transgression?” A crowd watches as new, automated traffic lights are erected at Ludgate Circus, London, in 1931. Facebook Twitter Pinterest Smart beginnings: a crowd watches as new, automated traffic lights are erected at Ludgate Circus, London, in 1931. Photograph: Fox Photos/Getty Images The smart city concept arguably dates back at least as far as the invention of automated traffic lights, which were first deployed in 1922 in Houston, Texas. Leo Hollis, author of Cities Are Good For You, says the one unarguably positive achievement of smart city-style thinking in modern times is the train indicator boards on the London Underground. But in the last decade, thanks to the rise of ubiquitous internet connectivity and the miniaturisation of electronics in such now-common devices as RFID tags, the concept seems to have crystallised into an image of the city as a vast, efficient robot – a vision that originated, according to Adam Greenfield at LSE Cities, with giant technology companies such as IBM, Cisco and Software AG, all of whom hoped to profit from big municipal contracts. “The notion of the smart city in its full contemporary form appears to have originated within these businesses,” Greenfield notes in his 2013 book Against the Smart City, “rather than with any party, group or individual recognised for their contributions to the theory or practice of urban planning.” Promotional illustrations for a proposed new smart city in Dholera, India. Facebook Twitter Pinterest Promotional illustrations for a proposed new smart city in Dholera, India. Whole new cities, such as Songdo in South Korea, have already been constructed according to this template. Its buildings have automatic climate control and computerised access; its roads and water, waste and electricity systems are dense with electronic sensors to enable the city’s brain to track and respond to the movement of residents. But such places retain an eerie and half-finished feel to visitors – which perhaps shouldn’t be surprising. According to Antony M Townsend, in his 2013 book Smart Cities, Songdo was originally conceived as “a weapon for fighting trade wars”; the idea was “to entice multinationals to set up Asian operations at Songdo … with lower taxes and less regulation”. In India, meanwhile, prime minister Narendra Modi has promised to build no fewer than 100 smart cities – a competitive response, in part, to China’s inclusion of smart cities as a central tenet of its grand urban plan. Yet for the near-term at least, the sites of true “smart city creativity” arguably remain the planet’s established metropolises such as London, New York, Barcelona and San Francisco. Indeed, many people think London is the smartest city of them all just now — Duncan Wilson of Intel calls it a “living lab” for tech experiments. So what challenges face technologists hoping to weave cutting-edge networks and gadgets into centuries-old streets and deeply ingrained social habits and patterns of movement? This was the central theme of the recent “Re.Work Future Cities Summit” in London’s Docklands – for which two-day public tickets ran to an eye-watering £600. The event was structured like a fast-cutting series of TED talks, with 15-minute investor-friendly presentations on everything from “emotional cartography” to biologically inspired buildings. Not one non-Apple-branded laptop could be spotted among the audience, and at least one attendee was seen confidently sporting the telltale fat cyan arm of Google Glass on his head. “Instead of a smart phone, I want you all to have a smart drone in your pocket,” said one entertaining robotics researcher, before tossing up into the auditorium a camera-equipped drone that buzzed around like a fist-sized mosquito. Speakers enthused about the transport app Citymapper, and how the city of Zurich is both futuristic and remarkably civilised. People spoke about the “huge opportunity” represented by expanding city budgets for technological “solutions”. Screengrab from Usman Haque's project Thingful. Facebook Twitter Pinterest Usman Haque’s project Thingful is billed as a ‘search engine for the internet of things’ Strikingly, though, many of the speakers took care to denigrate the idea of the smart city itself, as though it was a once-fashionable buzzphrase that had outlived its usefulness. This was done most entertainingly by Usman Haque, of the urban consultancy Umbrellium. The corporate smart-city rhetoric, he pointed out, was all about efficiency, optimisation, predictability, convenience and security. “You’ll be able to get to work on time; there’ll be a seamless shopping experience, safety through cameras, et cetera. Well, all these things make a city bearable, but they don’t make a city valuable.” As the tech companies bid for contracts, Haque observed, the real target of their advertising is clear: “The people it really speaks to are the city managers who can say, ‘It wasn’t me who made the decision, it was the data.’” Of course, these speakers who rejected the corporate, top-down idea of the smart city were themselves demonstrating their own technological initiatives to make the city, well, smarter. Haque’s project Thingful, for example, is billed as a search engine for the internet of things. It could be used in the morning by a cycle commuter: glancing at a personalised dashboard of local data, she could check local pollution levels and traffic, and whether there are bikes in the nearby cycle-hire rack. “The smart city was the wrong idea pitched in the wrong way to the wrong people,” suggested Dan Hill, of urban innovators the Future Cities Catapult. “It never answered the question: ‘How is it tangibly, materially going to affect the way people live, work, and play?’” (His own work includes Cities Unlocked, an innovative smartphone audio interface that can help visually impaired people navigate the streets.) Hill is involved with Manchester’s current smart city initiative, which includes apparently unglamorous things like overhauling the Oxford Road corridor – a bit of “horrible urban fabric”. This “smart stuff”, Hill tells me, “is no longer just IT – or rather IT is too important to be called IT any more. It’s so important you can’t really ghettoise it in an IT city. A smart city might be a low-carbon city, or a city that’s easy to move around, or a city with jobs and housing. Manchester has recognised that.” One take-home message of the conference seemed to be that whatever the smart city might be, it will be acceptable as long as it emerges from the ground up: what Hill calls “the bottom-up or citizen-led approach”. But of course, the things that enable that approach – a vast network of sensors amounting to millions of electronic ears, eyes and noses – also potentially enable the future city to be a vast arena of perfect and permanent surveillance by whomever has access to the data feeds. Rio de Janeiro’s centre of operations: ‘a high-precision control panel for the entire city'. Facebook Twitter Pinterest Inside Rio de Janeiro’s centre of operations: ‘a high-precision control panel for the entire city’. Photograph: David Levene One only has to look at the hi-tech nerve centre that IBM built for Rio de Janeiro to see this Nineteen Eighty-Four-style vision already alarmingly realised. It is festooned with screens like a Nasa Mission Control for the city. As Townsend writes: “What began as a tool to predict rain and manage flood response morphed into a high-precision control panel for the entire city.” He quotes Rio’s mayor, Eduardo Paes, as boasting: “The operations centre allows us to have people looking into every corner of the city, 24 hours a day, seven days a week.” What’s more, if an entire city has an “operating system”, what happens when it goes wrong? The one thing that is certain about software is that it crashes. The smart city, according to Hollis, is really just a “perpetual beta city”. We can be sure that accidents will happen – driverless cars will crash; bugs will take down whole transport subsystems or the electricity grid; drones could hit passenger aircraft. How smart will the architects of the smart city look then? A less intrusive way to make a city smarter might be to give those who govern it a way to try out their decisions in virtual reality before inflicting them on live humans. This is the idea behind city-simulation company Simudyne, whose projects include detailed computerised models for planning earthquake response or hospital evacuation. It’s like the strategy game SimCity – for real cities. And indeed Simudyne now draws a lot of its talent from the world of videogames. “When we started, we were just mathematicians,” explains Justin Lyon, Simudyne’s CEO. “People would look at our simulations and joke that they were inscrutable. So five or six years ago we developed a new system which allows you to make visualisations – pretty pictures.” The simulation can now be run as an immersive first-person gameworld, or as a top-down SimCity-style view, where “you can literally drop policy on to the playing area”. Another serious use of “pretty pictures” is exemplified by the work of ScanLAB Projects, which uses Lidar and ground-penetrating radar to make 3D visualisations of real places. They can be used for art installations and entertainment: for example, mapping underground ancient Rome for the BBC. But the way an area has been used over time, both above and below ground, can also be presented as a layered historical palimpsest, which can serve the purposes of archaeological justice and memory – as with ScanLAB’s Living Death Camps project with Forensic Architecture, on two concentration-camp sites in the former Yugoslavia. Scanlab image. Facebook Twitter Pinterest The former German pavilion at Staro Sajmište, Belgrade – produced from terrestrial laser scanning and ground-penetrating radar as part of the Living Death Camps project. Photograph: ScanLAB Projects For Simudyne’s simulations, meanwhile, the visualisations work to “gamify” the underlying algorithms and data, so that anyone can play with the initial conditions and watch the consequences unfold. Will there one day be convergence between this kind of thing and the elaborately realistic modelled cities that are built for commercial videogames? “There’s absolutely convergence,” Lyon says. A state-of-the art urban virtual reality such as the recreation of Chicago in this year’s game Watch Dogs requires a budget that runs to scores of millions of dollars. But, Lyon foresees, “Ten years from now, what we see in Watch Dogs today will be very inexpensive.” What if you could travel through a visually convincing city simulation wearing the VR headset, Oculus Rift? When Lyon first tried one, he says, “Everything changed for me.” Which prompts the uncomfortable thought that when such simulations are indistinguishable from the real thing (apart from the zero possibility of being mugged), some people might prefer to spend their days in them. The smartest city of the future could exist only in our heads, as we spend all our time plugged into a virtual metropolitan reality that is so much better than anything physically built, and fail to notice as the world around us crumbles. In the meantime, when you hear that cities are being modelled down to individual people – or what in the model are called “agents” – you might still feel a jolt of the uncanny, and insist that free-will makes your actions in the city unpredictable. To which Lyon replies: “They’re absolutely right as individuals, but collectively they’re wrong. While I can’t predict what you are going to do tomorrow, I can have, with some degree of confidence, a sense of what the crowd is going to do, what a group of people is going to do. Plus, if you’re pulling in data all the time, you use that to inform the data of the virtual humans. “Let’s say there are 30 million people in London: you can have a simulation of all 30 million people that very closely mirrors but is not an exact replica of London. You have the 30 million agents, and then let’s have a business-as-usual normal commute, let’s have a snowstorm, let’s shut down a couple of train lines, or have a terrorist incident, an earthquake, and so on.” Lyons says you will get a highly accurate sense of how people, en masse, will respond to these scenarios. “While I’m not interested in a specific individual, I’m interested in the emergent behaviour of the crowd.” City-simulation company Simudyne creates computerised models to aid disaster-response planning. Facebook Twitter Pinterest City-simulation company Simudyne creates computerised models ‘with pretty pictures’ to aid disaster-response planning But what about more nefarious bodies who are interested in specific individuals? As citizens stumble into a future where they will be walking around a city dense with sensors, cameras and drones tracking their every movement – even whether they are smiling (as has already been tested at the Cheltenham Jazz Festival) or feeling gloomy – there is a ticking time-bomb of arguments about surveillance and privacy that will dwarf any previous conversations about Facebook or even, perhaps, government intelligence agencies scanning our email. Unavoidable advertising spam everywhere you go, as in Minority Report, is just the most obvious potential annoyance. (There have already been “smart billboards” that recognised Minis driving past and said hello to them.) The smart city might be a place like Rio on steroids, where you can never disappear. “If you have a mobile phone, and the right sensors are deployed across the city, people have demonstrated the ability to track those individual phones,” Lyon points out. “And there’s nothing that would prevent you from visualising that movement in a SimCity-like landscape, like in Watch Dogs where you see an avatar moving through the city and you can call up their social-media profile. If you’re trying to search a very large dataset about how someone’s moving, it’s very hard to get your head around it, but as soon as you fire up a game-style visualisation, it’s very easy to see, ‘Oh, that’s where they live, that’s where they work, that’s where their mistress must be, that’s where they go to drink a lot.’” This is potentially an issue with open-data initiatives such as those currently under way in Bristol and Manchester, which is making publicly available the data it holds about city parking, procurement and planning, public toilets and the fire service. The democratic motivation of this strand of smart-city thinking seems unimpugnable: the creation of municipal datasets is funded by taxes on citizens, so citizens ought to have the right to use them. When presented in the right way – “curated”, if you will, by the city itself, with a sense of local character – such information can help to bring “place back into the digital world”, says Mike Rawlinson of consultancy City ID, which is working with Bristol on such plans. But how safe is open data? It has already been demonstrated, for instance, that the openly accessible data of London’s cycle-hire scheme can be used to track individual cyclists. “There is the potential to see it all as Big Brother,” Rawlinson says. “If you’re releasing data and people are reusing it, under what purpose and authorship are they doing so?” There needs, Hill says, to be a “reframed social contract”. The interface of Simudyne’s City Hospital EvacSim. Facebook Twitter Pinterest The interface of Simudyne’s City Hospital EvacSim Sometimes, at least, there are good reasons to track particular individuals. Simudyne’s hospital-evacuation model, for example, needs to be tied in to real data. “Those little people that you see [on screen], those are real people, that’s linking to the patient database,” Lyon explains – because, for example, “we need to be able to track this poor child that’s been burned.” But tracking everyone is a different matter: “There could well be a backlash of people wanting literally to go off-grid,” Rawlinson says. Disgruntled smart citizens, unite: you have nothing to lose but your phones. In truth, competing visions of the smart city are proxies for competing visions of society, and in particular about who holds power in society. “In the end, the smart city will destroy democracy,” Hollis warns. “Like Google, they’ll have enough data not to have to ask you what you want.” You sometimes see in the smart city’s prophets a kind of casual assumption that politics as we know it is over. One enthusiastic presenter at the Future Cities Summit went so far as to say, with a shrug: “Internet eats everything, and internet will eat government.” In another presentation, about a new kind of “autocatalytic paint” for street furniture that “eats” noxious pollutants such as nitrous oxide, an engineer in a video clip complained: “No one really owns pollution as a problem.” Except that national and local governments do already own pollution as a problem, and have the power to tax and regulate it. Replacing them with smart paint ain’t necessarily the smartest thing to do. And while some tech-boosters celebrate the power of companies such as Über – the smartphone-based unlicensed-taxi service now banned in Spain and New Delhi, and being sued in several US states – to “disrupt” existing transport infrastructure, Hill asks reasonably: “That Californian ideology that underlies that user experience, should it really be copy-pasted all over the world? Let’s not throw away the idea of universal service that Transport for London adheres to.” Perhaps the smartest of smart city projects needn’t depend exclusively – or even at all – on sensors and computers. At Future Cities, Julia Alexander of Siemens nominated as one of the “smartest” cities in the world the once-notorious Medellin in Colombia, site of innumerable gang murders a few decades ago. Its problem favelas were reintegrated into the city not with smartphones but with publicly funded sports facilities and a cable car connecting them to the city. “All of a sudden,” Alexander said, “you’ve got communities interacting” in a way they never had before. Last year, Medellin – now the oft-cited poster child for “social urbanism” – was named the most innovative city in the world by the Urban Land Institute. One sceptical observer of many presentations at the Future Cities Summit, Jonathan Rez of the University of New South Wales, suggests that “a smarter way” to build cities “might be for architects and urban planners to have psychologists and ethnographers on the team.” That would certainly be one way to acquire a better understanding of what technologists call the “end user” – in this case, the citizen. After all, as one of the tribunes asks the crowd in Shakespeare’s Coriolanus: “What is the city but the people?”	Translation - Ukrainian Правда про розумні міста: «Зрештою вони знищать демократію» УПРАВЛІННЯ Twitter icon Fb icon Gp icon Vk icon 17 квітня 2015 Стівен Пул Фото: Hotaik Sung/Alamy На фото згори: Сонгдо в Південній Кореї — "розумне місто", в якому системи доріг, водо- та електропостачання й утилізації відходів насичені електронними сенсорами. Жінка їде на автомобілі на околиці міста, і прямо зі свого авто ступає у вагон поїзда; її електромобіль сам від’їжджає на автостоянку для підзарядки. У чоловіка стався серцевий напад посеред вулиці; служба невідкладної допомоги надсилає дрон, обладнаний дефібрилятором, що встигає прибути на життєво важливі хвилини раніше, ніж машина швидкої допомоги. На даху багатоквартирного будинку мешкає сімейка летючих роботів-ремонтників, здатна автономно лагодити тріщини чи протікання й очищати стоки від листя. Такі утопічні міські візії підживлюють риторику "розумного міста", яку протягом останнього десятиліття найбільш енергійно пропагують великі технологічні, інженерні та консалтингові компанії. Рух за "розумне місто" спирається на всюдисущий швидкісний бездротовий інтернет та вбудовані у тканину міста комп’ютеризовані сенсори — таким чином, велостоянки, ліхтарні стовпи, камери спостереження, світлофори, а також хитромудрі господарські прилади на кшталт підключених до інтернету холодильників та систем опалення з дистанційним керуванням стають частинами так званого "інтернету речей" (світовий ринок у цій сфері зараз оцінюють приблизно в 1,7 трильйонів доларів). Покращення життя за допомогою біохімії поступається мрії про покращення життя за допомогою даних. Можна навіть отримати магістерський ступінь у галузі "розумних міст" в Університетському коледжі Лондона. Однак існує й антиутопічна критика того, що ця візія розумного міста може означати для звичайного городянина. Сама фраза спровокувала риторичну битву між техноутопістами та фланерами-посмодерністами: чи має місто бути оптимізованим паноптикумом, чи радше "плавильним казаном" культур та ідей? І яку роль відіграватиме городянин? Роль неоплачуваного клерка, що добровільно постачатиме до міської бази даних інформацію, яку монетизуватимуть приватні компанії? Чи мешканця міста найкраще візуалізувати як піксель, що плавно рухається на шляху на роботу, за покупками та назад додому, — чи як кольорову 3D-графіку? Чи радше городянин — це непередбачуване й метушиливе джерело потреб та відстоювання власних прав? "Чому розумні міста пропонують лише покращення, — запитує архітектор Рем Коолгаас, — тоді як існує й можливість порушення?" Розумний початок: натовп спостерігає за встановленням нових автоматизованих світлофорів на Людгейт-сіркус у Лондоні в 1931 році. Фото: Fox Photos/Getty Images Стверджують, що поняття розумного міста сягає принаймні часів винаходу автоматичного світлофора, який уперше використали в 1922 році в Х’юстоні, Техас. Лео Голліс автор книги "Міста — це корисно" (Cities Are Good For You), стверджує, що одним із позитивних досягнень мислення у дусі розумного міста є дошки з розкладом руху поїздів у лондонському метро. Але протягом останнього десятиліття завдяки поширенню повсюдного доступу до інтернету та мініатюризації електроніки, з такими розповсюдженими зараз пристроями як радіочастотні ідентифікатори (RFID) поняття "розумне місто", схоже, утвердилося в значенні уявлення про місто як про неосяжного високоефективного робота. Це уявлення, як стверджувавАдам Грінфілд на LSE Cities, виникло в гігантських технологічних корпораціях на кшталт IBM, Cisco та Software AG, що сподіваються на прибуток від великих муніципальних контрактів. "Поняття розумного міста в його повній сучасній формі, схоже, походить скоріше від цих компаній, — зазначає Грінфілд у своїй книжці «Проти розумного міста» (Against the Smart City, 2013), — ніж від будь-якої партії, групи чи особи, відомої своїм внеском до теорії чи практики містобудування". Рекламні ілюстрації до проекту нового розумного міста в Долері, Індія Тим часом в Індії прем’єр-міністр Нарендра Моді пообіцяв побудувати не менш ніж 100 розумних міст — у якійсь мірі це конкурентна реакція на те, що Китай включив розумні міста до засад свого великого міського плану. Втім, принаймні у найближчій перспективі місцями справжнього "творення розумних міст", імовірно, залишаються такі визнані метрополії планети як Лондон, Нью-Йорк, Барселона й Сан-Франциско. Справді, багато людей вважають, що Лондон на цю мить є найрозумнішим містом з усіх — Дункан Вілсон з Intel назвав його "живою лабораторією" для технологічних експериментів.Цілі нові міста, на кшталт Сонгдо в Південній Кореї, вже побудовані за цією схемою. Будинки цього міста мають автоматичний клімат-контроль та комп’ютеризований доступ. Його системи доріг, водо- та електропостачання й утилізації відходів насичені електронними сенсорами, щоб мозок міста міг стежити за рухом мешканців і реагувати на нього. Але відвідувачі таких місць усе ще відчувають моторошну незавершеність — що, мабуть, не має нас дивувати. У своїй книзі "Розумні міста" (Smart Cities, 2013) Ентоні М. Товнсенд пише, що Сонгдо було задумане як "зброя для ведення торгових воєн". Ідея була в тому, щоб "приваблювати транснаціональні корпорації, аби ті налагоджували свою азійську діяльність у Сонгдо… з нижчими податками та слабшим регулюванням". Тож із якими викликами стикаються технологи в своїх сподіваннях вплести найсучасніші мережі та ґаджети в кількасотлітні вулиці та глибоко вкорінені суспільні звички та маршрути? Це стало центральною темою недавнього Самміту міст майбутнього Re.Work (Re.Work Future Cities Summit), що відбувся в районі лондонських доків. Вартість дводенних квитків на цей захід для простих відвідувачів зволожувала очі, сягаючи 600 фунтів стерлінгів. Ця подія була організована як низка коротких промов на кшталт виступів TED, розбавлених п’ятнадцятихвилинними спрямованими на інвесторів презентаціями всього на світі — від "емоційної картографії" до натхненних біологією будівель. В залі не можна було помітити жодного ноутбука не марки Apple, і щонайменше один відвідувач впевнено хизувався характерною блакитною смужкою Google Glass у себе на голові. "Замість смартфона, раджу вам усім мати в кишені розумного дрона", — сказав один дотепний дослідник робототехніки, перш ніж жбурнути в зал обладнаного камерою дрона, що дзижчав туди-сюди, схожий на комара розміром із кулак. Промовці з ентузіазмом розповідали про транспортний додаток Citymapper і про місто Цюріх — водночас футуристичне та дивовижно культурне. Люди говорили про "величезні можливості", представлені збільшенням видатків міських бюджетів на технологічні "рішення". Проект Усмана Гака Thingful проголошений "пошуковиком для інтернету речей" Коли технологічні компанії подають заявки на контракти, зазначив Гак, справжня мета їхньої реклами зрозуміла: «Ті, до кого вони насправді звертаються, — це міські управлінці, які зможуть потім сказати: “Це не я прийняв рішення, це все дані”».Втім, мене вразило, що багато промовців завдавали собі клопоту очорнити саму ідею розумного міста, так наче це було лише колись модне слівце, що віджило своє й більше не приносить користі. Найбільш кмітливо це зробив Усман Гак із урбаністичної консультаційної компанії Umbrellium. Він зазначив, що корпоративна риторика розумного міста обертається довкола ефективності, оптимізації, передбачуваності, зручності та безпеки: "Ви зможете вчасно дістатися до роботи; ваші походи за покупками будуть бездоганні; ви будете в безпеці завдяки камерам тощо. Ну, так, усі ці штуки роблять місто стерпним, але не роблять його цінним". Звісно, ті промовці, що відкидали корпоративну, спущену згори ідею розумного міста, і самі демонстрували власні технологічні ініціативи, покликані зробити місто, гм, розумнішим. Проект Гака Thingful, наприклад, був проголошений пошуковиком для інтернету речей. Його могла би використовувати велосипедистка, збираючись уранці на роботу: кинувши погляд на персоналізоване табло з локальними даними, вона могла б дізнатися про рівень забруднення та стан дорожнього руху, а також про наявність велосипедів на найближчому пункті оренди. "Розумне місто — це хибна ідея, яку в неправильний спосіб підкинули не тим людям, — вважає Ден Гілл, один із міських новаторів у Future Cities Catapult. — Ніхто так і не відповів на питання: як втілення цієї ідеї відчутно, матеріально вплине на спосіб життя, роботи та розваг людей?” (До робіт самого Гілла належить Cities Unlocked — новаторський аудіоінтерфейс для смартфонів, що допоможе людям із вадами зору орієнтуватися на вулицях.) Гілл бере участь у теперішній манчестерській ініціативі за розумне місто, яка займається, серед іншого, й такими на перший погляд непоказними речами як капітальний ремонт коридору Оксфордського шосе — цього фрагменту "жахливої тканини міста". Ці "розумні штуки, — каже мені Гілл, — пов’язані вже не тільки з інформаційними технологіями — чи, точніше, інформаційні технології стали надто важливими, щоб далі називати їх інформаційними технологіями. Вони такі важливі, що їх не можна геттоїзувати в інформатизованому місті. Розумне місто може бути містом із низьким рівнем викиду вуглецю, чи містом зі зручною системою пересування, чи містом із робочими місцями та житлом. У Манчестері усвідомлюють це". Одна з тез, яку можна було винести з цієї конференції, схоже, полягала в тому, що чим би не було розумне місто, воно буде прийнятним, тільки якщо постане з низової ініціативи — того, що Гілл називає "підходом знизу вгору чи на чолі з городянами". Але, звісно, те, що уможливлює такий підхід — неосяжна мережа сенсорів, що зводиться до мільйонів електронних вух, очей і носів — потенційно створює й іншу можливість: що майбутнє місто перетвориться на величезну арену всеохопного та неперервного стеження з боку тих, хто має доступ до цих потоків даних. В операційному центрі Ріо-де-Жанейро: "високоточна панель управління цілим містом". Фото: David Levene Більше того, якщо ціле місто має "операційну систему", то що трапиться, коли вона зламається? Єдине, в чому можна бути впевненим із програмним забезпеченням, — це те, що воно рано чи пізно дасть збій. Розумне місто, згідно з Голлісом, насправді є просто "перманентною бета-версією міста". Можете бути певними, що траплятимуться аварії: автомобілі без водіїв будуть розбиватися; помилки в програмах будуть виводити з ладу цілі транспортні підсистеми чи електромережі; дрони можуть врізатися в пасажирські літаки. Наскільки розумними в таких випадках виглядатимуть архітектори розумних міст?Достатньо поглянути на високотехнологічний нервовий центр, який IBM збудували для Ріо-де-Жанейро, щоб переконатися на власні очі, що ця фантазія у стилі антиутопії «Тисяча дев’ятсот вісімдесят чотири» вже втілена в життя. Центр обвішаний екранами, наче кімната управління місією НАСА, тільки для міста. Товнсенд щодо цього пише: "Те, що почалося як засіб для передбачення дощів та організації реагування на повені, перетворилося на високоточну панель керування цілим містом". Він цитує мера Ріо Едуардо Паеса, який нібито хвалився, що "операційний центр дає нашим людям можливість зазирнути в будь-який куточок міста двадцять чотири години на добу, сім днів на тиждень". Більш обережним способом зробити місто розумнішим було б випробовувати рішення міських управлінців у віртуальній реальності, перш ніж їх буде застосовано до живих людей. Ця ідея лежить в основі діяльності компанії Simudyne, що займається симуляціями міста у своїх проектах, серед яких детальні комп’ютеризовані моделі організації реагування на землетруси чи евакуації лікарень. Це схоже на стратегію SimCity — тільки для справжніх міст. І справді, Simudyne завдячує світу відеоігор багатьма своїми талантами. "Коли ми починали, ми всі були лише математиками, — пояснює Джастін Ліон, виконавчий директор Simudyne. — Коли люди бачили наші симуляції, вони жартували, що їх неможливо збагнути. Тому п’ять чи шість років тому ми виробили нову систему, що дозволяла робити візуалізації — гарні картинки". Зараз симуляцію можна запустити як захопливий віртуальний світ для гри від першої особи чи як панорамний огляд у стилі SimCity, в якому гравець може "буквально спустити управлінське рішення згори на територію гри". Іншим прикладом використання "гарних картинок" для серйозної мети є робота ScanLAB Projects, які використовують Lidar та радари, що проникають крізь ґрунт, щоб створювати 3D-візуалізації реальних місць. Ці візуалізації можна застосовувати для мистецьких інсталяцій та розваг — скажімо, картографування підземного стародавнього Риму для BBC. Але використання певної території протягом тривалого часу (як під, так і над землею) також можна представити у вигляді багатошарового історичного палімпсесту, який може слугувати цілям археологічної справедливості та пам’яті — як у спільному проекті ScanLAB та Forensic Architecture "Живі табори смерті" (Living Death Camps), виконаному на двох місцях розташування концтаборів у колишній Югославії. Колишній німецький павільйон у районі Старо Сайміште в Белграді, виконаний у рамках проекту "Живі табори смерті" на основі лазерного сканування землі та даних радарів, що проникають крізь ґрунт. Фото: ScanLAB Projects Що якби ви могли мандрувати візуально переконливою симуляцією міста за допомогою шолому для віртуальної реальності Oculus Rift? Ліон каже, що після першого такого досвіду для нього "все змінилося". Це породжує тривожні думки: коли такі симуляції буде неможливо відрізнити від реальності (за винятком нульових шансів бути пограбованим), дехто може воліти проводити весь свій час у них. Найрозумніше місто майбутнього може існувати лише в наших головах, коли ми проводитимемо весь свій час підключеними до віртуального мегаполісу, який в усіх сенсах кращий, ніж будь-що коли-небудь фізично побудоване, і не помічатимемо, як розпадається наш світ.Тим часом у симуляціях Simudyne візуалізації слугують для "обігрування" алгоритмів та даних, що лежать в їхній основі, так щоб будь-хто міг гратися з початковими умовами та спостерігати, як розгортатимуться наслідки його маніпуляцій. Чи одного дня такі симуляції накладуться на ретельно продумані реалістичні моделі міст, розроблені для комерційних відеоігор? "Звісно, вони накладаються одна на одну", — каже Ліон. Новітня міська віртуальна реальність на кшталт відтворення міста Чикаго в цьогорічній грі "Сторожові пси" (Watch Dogs) потребує бюджету, що сягає десятків мільйонів доларів. Але Ліон передбачає, що "через десять років те, що ми зараз бачимо в “Сторожових псах”, буде зовсім не дорого". Тим часом, коли вам скажуть, що міста моделюються аж до кожної окремої людини — чи до того, що в моделях називають "агентами" — вам усе ж може стати дещо не по собі, й ви наполягатимете, що свобода волі робить ваші дії у місті непередбачуваними. На це Ліон відповідає: "Ви абсолютно праві як особа, але помиляєтеся колективно. Хоч я й не можу передбачити, що ви робитимете завтра, я можу з достатнім рівнем певності скласти уявлення про те, що робитиме натовп, що робитиме група людей. До того ж, якщо ви весь час отримуєте нові дані, ви можете використовувати їх для покращення інформації про віртуальних людей. Скажімо, у Лондоні мешкають 30 мільйонів людей: можна зробити симуляцію всіх 30 мільйонів, яка дуже близько відображає Лондон, але не є його точною копією. У вас буде 30 мільйонів агентів, і їм усім можна дозволити займатися повсякденними справами — наприклад, добиратися до роботи. А тоді давайте влаштуємо снігову бурю, скасуємо кілька маршрутів поїздів або організуємо теракт, землетрус тощо". Ліон стверджує, що в результаті ми отримаємо дуже точне уявлення про те, як людські маси реагуватимуть у таких ситуаціях: "Хоч мене й не цікавить конкретна особа, але мене цікавить розвиток поведінки натовпу". Компанія Simudyne, що займається симуляціями міста, створює комп’ютеризовані моделі «з гарними картинками», щоб посприяти плануванню рішень на випадок катастрофи "Якщо у вас є мобільний, а по місту розташовані потрібні сенсори, — вже було продемонстровано можливість стежити за конкретними телефонами, — зазначає Ліон. — І ніщо не заважає візуалізувати рух кожного телефона на ландшафті на зразок SimCity, як у «Сторожових псах», де ви спостерігаєте, як аватари рухаються містом, і можете переглянути їхні профілі в соцмережах. Зробити якісь висновки з величезної сукупності даних про чийсь рух дуже важко, але якщо запустити візуалізацію в ігровому стилі, то дуже легко збагнути: “О, ось де ця людина живе, а ось де вона працює, а тут, мабуть, мешкає її кохана, а ось сюди вона ходить напиватися". Але як щодо більш ницих установ, яких цікавлять саме конкретні особи? Поки городяни, спотикаючись, вступають у майбутнє, де вони ходитимуть по місту, насиченому сенсорами, камерами та дронами, що стежитимуть за кожним їхнім рухом — навіть відзначатимуть, чи вони усміхнені (цю функцію вже протестували на джазовому фестивалі в Челтенгемі), чи насуплені — цокає годинниковий механізм бомби дискусії про стеження та приватність, порівняно з якою будь-які попередні розмови про Facebook чи, може, навіть про сканування нашої електронної пошти з боку урядових розвідструктур здадуться дрібницями. Неуникний рекламний спам усюди, куди б ви не пішли — як у фільмі "Особлива думка" (Minority Report) — це лише найочевидніша потенційна прикрість. (Вже існували "розумні білборди", які впізнавали автомобілі Mini та віталися з ними, коли ті проїжджали повз.) Розумне місто може стати чимось на кшталт Ріо на стероїдах, де ви не зможете зникнути ні на мить. Ця проблема може постати у зв’язку з ініціативами за відкриті дані, на кшталт тих, що їх зараз розробляють у Брістолі та Манчестері, — ці проекти покликані зробити доступними для широкої громадськості дані про міські стоянки, закупівлі та планування, громадські вбиральні та пожежну службу. Демократичні мотивації цієї течії думки в руслі розумного міста здаються незаперечними: створення муніципальних баз даних фінансується з податків городян, тож городяни мусять мати право використовувати їх. Якщо таку інформацію правильно подавати — якщо хочете, під "кураторством" самого міста, з чуттям до місцевих особливостей, — то вона може допомогти "повернути місцевість до цифрового світу", — каже Майк Роулінсон з консалтингової компанії City ID, що працює над такими планами разом із муніципалітетом Брістоля. Але наскільки безпечними є відкриті дані? Наприклад, уже було продемонстровано, що відкриті дані про лондонську схему пунктів оренди велосипедів можуть бути використані для стеження за окремими велосипедистами. "Потенційно можна розглядати все це як щось на зразок Старшого Брата, — говорить Роулінсон. — Якщо ви публікуєте дані, а люди їх використовують, то з якою метою вони це роблять і кому належить авторство"? Гілл стверджує, що існує потреба в "переформулюванні суспільної угоди" Інтерфейс симуляції евакуювання міських лікарень від Simudyne Насправді, за конкурентними баченнями розумного міста стоять конкурентні бачення суспільства, зокрема уявлення про те, кому має належати влада у суспільстві. "Зрештою розумні міста знищать демократію, — застерігає Голліс. — Так само як у Google, у них буде достатньо даних, щоб не було потреби питати вас про ваші бажання".Принаймні іноді існують вагомі підстави стежити за конкретними особами. Модель евакуації лікарень від Simudyne, наприклад, потребує підключення до справжніх даних. "Ці чоловічки, яких ви бачите [на екрані] — це реальні люди, система підключена до бази даних пацієнтів", — пояснює Ліон. Бо, скажімо, "потрібно мати змогу стежити за цією бідною дитиною з опіками". Але стежити за всіма — це інша справа: "Це може підняти хвилю цілковитих відключень користувачів від мережі", — каже Роулінсон. Невдоволені розумні городяни, єднайтеся: вам нічого втрачати, крім ваших телефонів. Часом пророки розумного міста невимушено відштовхуються від того, що політиці, як ми її знаємо, настав кінець. Один із ентузіастів, що виступав на Самміті міст майбутнього, дійшов аж до того, що, знизавши плечима, заявив: "Інтернет ковтає все, інтернет проковтне й уряд". В іншій презентації про новий вид "автокаталітичної фарби" для вуличних меблів, що "ковтає" отруйні токсини на кшталт окису азоту, інженер на відео поскаржився: "Забруднення як проблема нікому насправді не належить". Щоправда, національним та місцевим урядам забруднення як проблема таки належить, і у них є влада обкладати його податками та регулювати. Замінити їх на розумну фарбу — не обов’язково найрозумніше, що можна зробити. І поки деякі фанати технологій вихваляють здатність компаній на кшталт Über (служби неліцензованих таксі у вигляді додатку для смартфонів, яку вже заборонили в Іспанії та Нью-Делі і з якою судяться в кількох штатах США) "підірвати" наявну транспортну інфраструктуру, Гілл слушно запитує: "Ця каліфорнійська ідеологія, що лежить в основі такого досвіду користування, — чи її справді варто без змін переносити на весь світ? Давайте не відкидати ідею універсальної служби, якої дотримується Транспорт Лондона". Можливо, найрозумніші з проектів розумних міст не мають залежати виключно — або й узагалі не мають залежати — від сенсорів і комп’ютерів. На Самміті міст майбутнього Джулія Александер із Siemens запропонувала як кандидата на звання одного з "найрозумніших" міст світу Меделлін у Колумбії, де кілька десятиліть тому злочинні банди коїли незліченні вбивства. Проблемні фавели цього міста були заново інтегровані до міста не за допомогою смартфонів, а завдяки фінансованим із бюджету спортивним залам та фунікулеру, що сполучив їх із містом. "Зненацька, — каже Александер, — громади починають взаємодіяти" як ніколи раніше. Торік Інститут міської землі (Urban Land Institute) назвав Меделлін, який зараз часто наводять як плакатний приклад "соціального урбанізму", найбільш новаторським містом у світі. Один скептичний слухач багатьох презентацій на Саміті міст майбутнього Джонатан Рез із Університету Нового Південного Вельса вважає, що міста будували б "розумніше", якби "архітектори та містобудівники залучали до своїх команд психологів та етнографів". Це запевне стало би способом краще зрозуміти тих, кого технологи називають "кінцевими споживачами" — у нашому випадку, городян. Зрештою, як запитував у натовпу один із трибунів із Шекспірового "Коріолана": "Що таке місто, як не люди?" Статтю The Guardian переклала Роксолана Машкова
Russian to English: Post-Soviet Demodernization: A Period of the New Enchantment? Mikhail Minakov General field: Social Sciences Detailed field: Philosophy
Source text - Russian Постсоветская демодернизация: период нового околдования? Михаил Минаков (р. 1971) − философ, доцент кафедры философии и религиоведения Национального университета «Киево-Могилянская академия», президент Фонда качественной политики. На пространствах, некогда подлежащих советскому строю, понятный и предсказуемый мир индустриального модерна сменился временем террора непредсказуемой истории. Поначалу невнятность будущего была желанна: ее можно было наполнять и зрелыми планами, и инфантильными фантазиями. Она открывала возможности для самых дерзких политических проектов. Но эмпирическая реальность внесла коррективы в субъективные ожидания, подменив свободу предпринимательства олигархией, политические свободы авторитаризмом, духовные поиски навязчивым клерикализмом. Мечты о модернизации начала 1990-х странным образом привели к стремительно демодернизирующемуся миру 2010-х. Первые главы конституций постсоветских стран пестрят хиазмами реальности и сна начала 1990-х. Какую реальность, к примеру, описывают эти строки? В год расстрела парламента одна из постсоветских Конституций утверждает: «Российская Федерация − Россия есть демократическое федеративное правовое государство с республиканской формой правления» (Конституция Российской Федерации. 1993. Ст. 1.1). «Человек, его права и свободы являются высшей ценностью. Признание, соблюдение и защита прав и свобод человека и гражданина − обязанность государства» (ст. 2). «В Российской Федерации охраняются труд и здоровье людей, устанавливается гарантированный минимальный размер оплаты труда, обеспечивается государственная поддержка семьи, материнства, отцовства и детства, инвалидов и пожилых граждан, развивается система социальных служб, устанавливаются государственные пенсии, пособия и иные гарантии социальной защиты» (ст. 7.2). «В Российской Федерации гарантируются единство экономического пространства, свободное перемещение товаров, услуг и финансовых средств, поддержка конкуренции, свобода экономической деятельности» (ст. 8.1). В годы утверждения олигархии статус Основного закона получили следующие тезисы: «Украина есть суверенное и независимое, демократическое, социальное, правовое государство» (Конституция Украины. 1996. Ст. 1). «Человек, его жизнь и здоровье, честь и достоинство, неприкосновенность и безопасность признаются в Украине наивысшей социальной ценностью. Права и свободы человека и их гарантии определяют содержание и направленность деятельности государства. Государство отвечает перед человеком за свою деятельность. Утверждение и обеспечение прав и свобод человека является главной обязанностью государства» (ст. 3). Есть еще несколько интересных примеров конституционного воображения: «Республика Казахстан высшей ценностью признает человека, его жизнь, свободу и неотъемлемые права и осуществляет свою деятельность в интересах гражданина и общества» (Конституция Республики Казахстан. 1993. Ст. 3). «Человек, его права, свободы и гарантии их реализации являются высшей ценностью и целью общества и государства» (Конституция Республики Беларусь. 1994. Ст. 1.2). Но ни два десятилетия назад, ни сегодня эти «основоположения» не соответствуют действительности. По крайней мере в форме конститутивных утверждений. Однако у этих утверждений было некоторое иллокутивное значение. Они выражали стремление коллективов (элит или больших групп) стать современными, модернизироваться. Благородные цели, описанные языком модерности, давали распавшейся социальной реальности шанс на то, что Бергер с Лукманом называли maintenance − ремонт, восстановление и удержание баланса между объективной и субъективными социальными реальностями одновременно[1]. Собственно говоря, все основные положения постсоветских конституций 1990-х − плоды политического воображения и представлений о будущем, характерных для архитекторов новых государственных проектов. Конституционные тексты прямо или косвенно проявляли заботу о грядущем: «Мы, народ Республики Беларусь (Беларуси), исходя из ответственности за настоящее и будущее Беларуси…» «Мы, многонациональный народ Российской Федерации… исходя из ответственности за свою Родину перед нынешним и будущими поколениями…» Революционная новизна и определенный утопизм желаемого будущего и составляли, собственно говоря, легитимность постсоветских политических проектов. Новые режимы возникали из мечты и обещания стать современными обществами, возвысившимися над руинами старого. И все же двадцать лет спустя новизна сменилась поиском старого, возвращением неотрефлексированного прошлого. «Непогребенное прошлое», о котором пишет Александр Эткинд[2], вернулось в странных и уродливых формах. Эти формы определяют жизнь сегодняшних постсоветских политических систем в гораздо большей степени, чем конституционные мечты начала 1990-х. Множественная современность и «колея истории» Свой экскурс в теорию (де)модернизации я начну с двух положений, важных для понимания парадоксальности восточноевропейской модерности. Первое положение точно сформулировано в полемической статье Терри Мартина «Модернизация или неотрадиционализм». Анализируя сильные и слабые стороны модернизационного и неотрадиционалистского подходов к изучению советской культуры и феномена сталинизма, американский историк приходит к следующему выводу: «Модернизация − это теория советских намерений; неотрадиционализм − это теория их последствий»[3]. Здесь, как мне кажется, очень точно схвачена специфика истории модернизации Российской империи, Советского Союза и постсоветских республик: модернизационные проекты реформаторов и революционеров ведут к результатам, далеким, а часто и противоположным по отношению к поставленным целям. Другое положение сформулировал Симон Кордонский в своей спорной и провоцирующей на дальнейшую работу книге «Россия: поместная федерация»: «Привычка описывать Россию как “обычное государство” чревата особой российской болезнью − реформаторством, основанным на стремлении насильственно уподобить страну каким-нибудь идеальным Голландии, Португалии, Китаю или США. Реформаторы не приемлют специфику российского пространства-времени и пытаются − уже лет триста − заместить ее чем-то им более понятным, заимствуя из-за границы принципы устройства политической системы, базовые положения конституции, местное самоуправление, наконец, экономические институты, такие, как рынок. Более того, реформаторы не считают необходимым изучение отечественных реалий, замещая его “изучением передового опыта развитых стран”. Действительно, зачем изучать то, что отомрет в ходе их усилий по очередному реформированию. В результате уходит в социальное небытие которое уже поколение реформаторов − франкофилов, американистов, германистов, китаистов и прочих, а российские реалии в своей основе остаются неописанными и непонятыми, а потому чуждыми даже тем, кто олицетворяет власть»[4]. Книга Симона Кордонского − отнюдь не почвенническая история современной России. Он пытается найти ответ на вопрос, как логика ресурсной организации и сословной социальной структуры России ведет к возвращению Ancien Régime, несмотря на фундаментальные социальные потрясения в 1917-м и 1991 годах. В приведенной цитате он говорит о типе мышления элит, реализующемся при запуске реформаторских проектов, что во многом объясняет природу эффекта, артикулированного Терри Мартином. Приведенные парадоксы напрямую касаются «исторической колеи» − понятия скорее магического, чем научного. Но при этом соответствующего индивидуальным и коллективным практикам жизни на просторах от карпатских гор до камчатских сопок. Эта территория оказалась в общей колониальной рамке, оформившейся в эпоху «модернизационной программы» Российской империи. После потрясений Первой мировой войны, многих революций, гражданских войн и войн за независимость 1917−1924 годов, сталинского термидора «новое» советское общество вновь соскользнуло в «колею истории». Преодоление этой «колеи» в 1991-м оказалось вновь неудачным: после десятилетия дезориентации, независимые постсоветские нации − каждая по-своему − движутся прочь от современности. «Колея» как собирательный образ постоянных неудач реформ, революций и других модернизационных типов политического творчества может быть объяснена на языке современной теории модернизации. В последние 10−15 лет отрезвляющие поражения оптимистов, исповедующих «теории перехода», привели к появлению нескольких подходов, которые могли бы помочь в понимании того, какие факторы возвращают современность постсоветских обществ к восстановлению домодерного магического мировосприятия мира. Прежде всего речь идет о модели развития обществ, описывающей переход от закрытого способа распределения ресурсов к открытому. Дуглас Норт, Джон Уоллис и Барри Вайнгаст в 2009 году опубликовали книгу «Насилие и социальные порядки. Концептуальные рамки для интерпретации письменной истории человечества», содержащую grand theory развития человечества. Будучи политэкономическим трудом, книга представляет взгляд на развитие человеческих коллективов сквозь призму распределения ресурсов. По мнению авторов, человечество прошло путь через две великие революции. Одна произошла около десяти тысяч лет назад, когда сельское хозяйство, города и иерархические социальные организации изменили жизненный мир человека. Вторая революция началась около трех столетий тому назад, когда стали широко применяться индустриальные технологии, возникли национальные государства и современные политические и экономические институты. Тщательно избегая слова «модерн/модерность», авторы фактически описывают наступление современности и разрыва того, что в классической теории модерности называют традицией. Последняя революция − там, где она окончательно свершилась, −разделила общества на живущие в порядках ограниченного доступа или открытого доступа[5]. Авторы этой концептуальной истории описывают эмансипацию человека и человеческих коллективов как изменение баланса двух базовых ресурсов: насилия и свободы. Порядок ограниченного доступа обеспечен отказом элит от насилия в обмен на исключительное право контроля за доступом к разного рода ресурсам. Этот порядок держится на личных отношениях внутри властных элит, между представителями властных элит, а также между ними и их клиентами. Порядок открытого доступа поддерживает как личные взаимоотношения, так и формально-институциональные. Именно тут появляются надличностные институты (гражданство, бюрократия и так далее), обеспечивающие появление больших свободных обществ. Такой порядок предоставляет людям возможность формировать все типы экономических, политических и социальных организаций, поддерживающих конкуренцию индивидов в их борьбе за свои интересы. Этот же порядок устанавливает один запрет для всех организаций − запрет на насилие[6]. Именно угроза насилия, по мнению авторов, является фактором, доминирующим в способе самоорганизации и взаимодействия людей в обществе. То, как контролируется насилие, говорит об общественном порядке. Таким образом, элиты − объект, через описание которого возможно понять, каковы перспективы членов общественного коллектива получить доступ к ресурсам. Основные измеряемые характеристики двух состояний общества приведены в таблице сравнения характеристик порядков открытого и закрытого доступа[7]. Порядок открытого доступа Порядок ограниченного доступа Политическое и экономическое развитие Государство, не основанное на общем согласии подданных Экономики, которые меньше страдают от отрицательного экономического роста Медленно растущие экономики, легко подверженные шокам Активное гражданское общество с множеством организаций Относительно малое количество гражданских и других организаций Большое и более децентрализированное правительство Меньшее и более централизованное правительство Широко распространенные неперсональные отношения, включая верховенство права, защиту права частной собственности, справедливость и равенство Доминирование социальных отношений в соответствии с персональными взаимосвязями, включая привилегии, социальные иерархии, законы, не одинаковые по отношению к разным группам, незащищенное право собственности Переход от обществ ограниченного доступа к обществам открытого доступа и есть процесс модернизации. Оценивая состояние человечества на данный момент, Дуглас Норт и его соавторы утверждают: «Несмотря на то что элементы второй революции […] распространились повсеместно, многие современные общества остаются естественными государствами. Переход влечет за собой серию перемен в политической сфере, обеспечивающих большую степень участия граждан и гарантирующих безличные политические права, более прозрачные институты, структурирующие процесс принятия решений и обеспечивающие правовую поддержку более широкого круга организационных форм, включая политические партии и экономические организации. Переход ведет к ряду перемен в экономике, которые обеспечивают открытый вход и конкуренцию на многих рынках, свободное перемещение товаров и людей во времени и в пространстве, возможность создавать организации для достижения экономических целей, защиту прав собственности и запреты на использование насилия для получения ресурсов и товаров или принуждения других»[8]. Большая часть из существующих ныне обществ застряла в начале перехода. Лишь около трех десятков обществ перешагнули барьер открытого доступа, обеспечив своих членов свободой от насилия и свободой для достижения их целей и интересов. При том, что авторы немало сил уделили анализу условий и факторов, обеспечивающих переход от одного порядка к другому, они признают, что до конца не понимают причин успеха одних и неуспеха других. При этом они отмечают, что сам переход осуществляется за довольно краткий период. Англии, Франции и США на такой переход понадобились пятьдесят лет (1800−1850-е годы). Южной Корее и Тайваню столько же, но уже в ХХ веке[9]. Однако определить, почему происходит резкое изменение в убеждениях и поведении элит, Норт и его соавторы не смогли, так что основная интрига соотношения насилия и свободы осталась хоть и артикулированной, но непроясненной. Другая grand theory модернизации проливает свет на эволюцию современных обществ и ценностей свободы. Рональд Инглхарт и Кристиан Вельцель в 2005 году предложили свою модель культурной трансформации, изменяющей формы и содержание политических институтов. Основываясь на огромной базе данных, Инглхарт и Вельцель пришли к следующему выводу: «Хотя авторы классических концепций модернизации (Маркс, Вебер и другие ученые) во многом ошибались, их главная идея, состоящая в том, что в основе масштабных изменений в социальной, культурной и политической сферах лежит социально-экономическое развитие, в целом соответствует действительности. Этот тезис подтверждается значительным массивом нового фактического материала, который анализируется в нашей книге, − в том числе данными социологических опросов, проводившихся в 81 стране (в этих странах проживает до 85% населения планеты) с 1981 по 2001 год. Эти данные демонстрируют, что основополагающие ценности и убеждения, характерные для членов передовых обществ, радикальным образом отличаются от ценностей и убеждений жителей менее развитых стран − и что эти ценности в процессе социально-экономического развития эволюционируют в предсказуемом направлении»[10]. Ответ двух социологов на проблему, поставленную Нортом и его коллегами, состоит в том, что распространение политических свобод и демократической политики связано с ценностями самовыражения. Отрицая детерминированность, авторы утверждают, что изменения в экономической сфере, снимая проблему голода, чаще всего ведут к изменению ценностей, а те в свою очередь к политическим изменениям. При этом статистика показывает снижение вероятности войн между демократиями. Таким образом, модернизация − почти наверняка ведет к распространению ценностей свободы и уменьшению возможности насилия. При этом обе группы авторов указывают на обратимость развития, на возможность срывов. Инглхарт и Вельцель говорят об общечеловеческом поступательном развитии в распространении ценностей модерна, которые делают установление свободных политических режимов все более вероятным. Они указывают на то, что переход от порядка закрытого доступа к порядку открытого доступа совершается, когда элиты и общество разделяют ценности свободы. Проблема в том, что большие теории модернизации слишком увлечены человечеством в целом, чтобы обратить внимание на срывы в модернизационных программах отдельных обществ. Особенно − на повторяющиеся срывы, которые неизменно возвращают и российские, и другие постсоветские попытки модернизации к «естественному состоянию» (хотя и всякий раз в новых исторических условиях). В то же время, когда разрабатывались новые нормативные модернизационные теории, возник и другой подход к пониманию современности. Хотя Инглхарт и Вельцель очень внимательно относились к измерению особенностей национальных культур, их интерес к общему историческому процессу отвлекал от повторяющихся схем отдельных модернизирующихся обществ. Увидеть эти процессы позволяет концептуальная корректива Шмуэля Эйзенштадта, предложенная им в 2000 году. Будучи убежденным в верности базовой интуиции теории модернизации − общества перешли от традиционного типа существования к новому, в котором человеческое поведение определяет не прошлое, а будущее, − Эйзенштадт считал, что ошибка этой общей теории состоит в допущении, что есть некая единая модерная нормативность, нормативность социального опыта Европы и Запада в целом. Если отказаться от предрассудка нормативности «западного пути» модернизации, мы столкнемся с тем очевидным фактом, что модерность носит множественный характер. «Один из наиболее важных выводов понятия “множественные модерности” состоит в том, что модерность и вестернизация не идентичны; западные схемы модерности не являются единственными “аутентичными” модерностями, хотя и являются историческим прецедентом и продолжают быть базовой точкой отсчета для других»[11]. Эйзенштадт указывает на то, что общим для всего многообразия «модернизационных программ» является некоторый процесс эмансипации индивида от «традиционной политики и авторитета культуры»[12]. Люди являются агентами изменений внутри своих культур, добиваясь права на возможность по-разному интерпретировать «что такое общее благо» и институционализируя это право. Таким образом, многообразие культур и традиций сохраняется, при этом увеличивая многообразие индивидуальных позиций. Каждая модернизирующаяся культура представляет собой продуктивный конфликт между свободой и контролем; каждая современная культура оказывается своеобразной саморазвивающейся системой, где внешнее вмешательство может привести к срыву модернизации − и новому начинанию усилиями индивидов, жаждущих свободы. Это упоминание внешней угрозы для модернизационных программ разных обществ очень важно. Эйзенштадт указал на то, что «деструктивные силы являются частью некоторых модерных программ, проявляющихся в идеологизации насилия, террора и войны»[13]. Деструктивные формы современного традиционализма при этом, безусловно, являются продуктами модерности. С момента запуска модернизации традиционные формы жизни изменяются так, что становятся частью самого становления современности. Говоря об этих процессах в терминологии Юргена Хабермаса, в некоторых модерностях не только система колонизирует жизненный мир, но и прошедший колонизацию жизненный мир отвечает тем же, колонизируя систему. При этом современное общество пожинает плоды выхолащивания как формальных институтов системы, от которых напрасно ожидать увеличения прав и свобод индивидов, так и традиционных форм проявления жизненного мира, теряющего способность придавать жизни смысл, но обретающего возможность подвергать деформации безличные машины власти. Эта незападная модерность − модель довольно распространенная. Именно она и вызывает затруднения у Дугласа Норта и его соавторов в определении того, почему частичное принятие характеристик порядка открытого доступа к ресурсам не ведет к принятию других, политически перспективных для установления демократии. Она же показывает, что есть взаимовлияние отдельных модерностей друг на друга. Суммируя дискуссии о множественных модернах[14], я предложил бы три основных тезиса, которые можно вывести из дебатов последних десятилетий: − модерность как глобальная культурная ситуация множественна и несводима к одной модели; − модерность существует как набор разных модернизирующихся проектов, взаимодействующих между собой, отчасти поддерживая, а отчасти разрушая перспективы модернизации; − модерность сложна не только в пространственном, но и в темпоральном плане: некоторые модернизационные проекты давно достигли порядка открытого доступа и широкой поддержки ценностей самовыражения, другие только начинают свой модернизационный путь, а третьи − начинают модернизацию в энный раз, попав в западню циклического перехода. Ситуация, когда культурно обособленная модерность запускает механизм своего рода замирания в переходе от полного воспроизводства традиции к сбалансированию интересов традиции и не всегда совпадающими с ней интересами индивида, является своего рода пространством циклического процесса. Этот цикл идет от: (а) кризиса общества к (б) времени возможностей установить порядок открытого доступа (этап модернизации), после чего подспудно, а затем и открыто переходит к (в) периоду «предательства элит», возвращающих себе монополию на насилие, контроль за доступом к ресурсам и уничтожению институтов, гарантирующих политические и экономические свободы (демодернизация). Демодернизация в свою очередь ведет к установлению авторитарного правления, которое в среднесрочной перспективе набирает критическую массу ошибок в политической и социально-экономической сферах, что приводит к кризису и новому окну возможностей для модернизации. Само понятие демодернизации долго находилось на обочине теории модернизации. В западной социологии этот термин использовался для описания реакции на модернизационные процессы в отдельных сферах или сообществах, например в новых религиозных течениях или молодежных контркультурах[15]. Попытка перенести его в центр внимания социальной теории, предпринятая Алленом Туреном[16] и Шмуэлем Эйзенштадтом[17], привела к довольно скромным успехам. В основном концепцию демодернизации попытались использовать в экономическом анализе позднего капитализма Джон Дэвид Боун[18] и Дэвид Фасенфест[19]. Однако в постсоветском контексте этот термин стали использовать все чаще − в соответствии с новым витком демодернизационного этапа развития постсоветских обществ. Сначала Валерий Тишков использовал этот термин для описания культурных и социально-психологических последствий чеченских войн на население Чечни[20]. Затем Григорий Явлинский употребил этот же термин для описания тенденции в социально-экономическом развитии России в начале ХХІ века[21]. Несколько позже Андрей Портнов писал о демодернизации в содержании украинского образования[22]. Не прямо, но о тех же демодернизационных процессах в российской политике памяти и официальном дискурсе модернизации писал Илья Калинин[23]. Общая картина постсоветской демодернизации в полной мере стала доступной для описания и анализа уже с возвращением Владимира Путина в Кремль, выбора Виктором Януковичем авторитарного режима правления и укрепления интернационала авторитарных режимов Западной Евразии, оформленного как Таможенный союз. На пике этих процессов в журнале «Неприкосновенный запас» вышла статья Александра Эткинда «Петромачо, или Механизмы демодернизации в ресурсном государстве»[24]. Увязывая ценностные суждения и производящие их институты, автор анализирует российское общество и состояние демократии в России. Александр Эткинд, в частности, указывает на «массовые искажения» отношений ценностей и институтов. Эта деформация связана с победой стратегий «сырьевой зависимости», приведших к «массовому искажению ценностных суждений и поражению самой способности производить такие суждения». Социальный порядок, основанный на эксплуатации природных ресурсов, согласно Эткинду, не мог не привести к власти «персонал безопасности»: именно он мог обеспечить проект добычи и поставки нефти и газа зарубежным потребителям, а также поддержание порядка в стране. Становясь объектом контроля-заботы элит, население теряет возможности для эмансипации, превращаясь в клиентов корпорации-государства. Протесты против такой ситуации связаны с тем, что стратегии властных элит связаны с установлением режима препятствования развитию человеческого капитала. Поэтому модернизация в России должна начаться вновь с того, что «образованные, работящие, креативные женщины и мужчины отправляют смешных, надутых петромачо на свалку истории, где они подлежат утилизации на предмет извлечения ресурсов, впитавшихся в их тела и души». Соглашаясь с подходом и выводами Александра Эткинда, я тем не менее вижу, что потенциал концепции демодернизации не раскрыт им полностью. Это связано с тем, что его анализ сфокусирован только на российском обществе. Паттерны же постсоветской демодернизации можно отчетливо увидеть лишь в сравнении того, как элиты России, Украины и других бывших советских республик не без успеха пытаются свернуть модернизацию своих обществ. Чтобы понять, как работает колея архаизации и запускается новое «околдование мира», нужно посмотреть на наш регион в целом. Постсоветская модернизация и архаика Я считаю, что распад Советского Союза не привел к разрушению той особой модели модернизации, сложившейся под влиянием политических и культурных проектов XVII−XVIII веков, которые в ХІХ веке окончательно сформировались как стабильная система элитарных практик, способных использовать потенциал экономической и технологической модернизации против социально-политической эмансипации. Опыт «советского модерна» лишь закрепил институты и практики контролируемого «перехода», сделав их более изощренными и эффективными, научив использовать риторику свободы в целях порабощения. Распад Союза мог изменить модель модернизации, но в реальности лишь размножил культурные программы «советского модерна»: единое стало многообразным по формам, но неизменно ведущим к циклу кризис − модернизация − демодернизация − кризис. Распад Советского Союза предоставил возможность новым республикам создать собственные политические и социально-экономические проекты. Как видно из приведенных в начале моей статьи примеров, конституционные рамки предполагали реализацию путеводной либеральной цели 1991 года (рыночную демократию), где право собственности защищено, политические свободы несомненны, но остается действенной социальная защищенность советской эпохи. Модернизационный импульс 1991 года привел к серьезному пересмотру советского проекта. Ключевым элементом этого пересмотра были революционные преобразования, устанавливающие баланс публичного и приватного секторов. Публичная сфера должна была стать пространством развития формальных институтов, обеспечивающих политические и экономические свободы. При этом ожидалось, что приватная сфера станет пространством разнообразной самореализации. Энтузиазм первых лет независимости сопровождался своеобразной «коренизацией» публичной сферы. Частью сознательных решений новых властных элит стал переход от марксистского мировоззрения к убеждениям в духе Фридриха Листа. Демократия должна была стать «местной», своей, родной. В Украине вспоминали казачьи традиции, в России − вечевые устои, в Беларуси − сеймы. Запуск культурных модернизационных программ при этом имел один большой риск − романтический национализм отвлекал от сбалансированных изменений в экономике и политике. Страны, где приватизация обгоняла институциональное развитие демократической политики, в конце концов стали чемпионами демодернизации. Постсоветские страны поделились на (1) тех, кто быстро реформировал экономику и политику (страны Балтии); (2) тех, кто реформировал экономику, но не спешил с институциализацией демократии (Россия, Украина), и (3) тех, кто быстро свернул реформы (Туркменистан, Беларусь). Для Восточной Европы именно Беларусь стала образцовым примером формирования практик элит и политических институтов, делающих возможной демодернизацию. Реакция большинства населения на риторику белорусских националистов проявилась в выборе лидера-популиста, активно использовавшего неосоветскую риторику. Когда Александр Лукашенко стал президентом Беларуси, казалось, что это причуда постсоветской провинции, которая будет исправлена на следующих же выборах. Однако лукашенковские политические эксперименты позволили появиться такой организации, как «администрация президента», впервые артикулировать идею «вертикали власти» и испытать на практике сильную «государственную идеологию». Администрация президента − реальное правительство, избегающее формализации правил своего функционирования. Именно здесь белорусские, а позже российские и украинские элиты стали принимать решения, требовавшие немедленного исполнения. Логика этого института была продолжена в дальнейшем становлении «вертикали власти», где формальные государственные институты обрастали неформальными связями. Собственно говоря, это было возвращением к личным взаимоотношениям суверен-вассального образца. Распространяясь по постсоветским столицам, модель «вертикали власти» разрушала модель разделения властей. Находясь под неформальным, но действенным контролем президента, судьи, законодатели и исполнительная власть действовали в унисон с установленными скрытыми правилами. Приход в эти формальные и неформальные организации новых поколений политиков и служащих ситуацию значительно не поменяли. Для снижения рисков официальный Минск испробовал создание официального документа, формулирующего «государственную идеологию». В методическом пособии по идеологии Беларуси ее автор Светлана Паречина цитирует президента: «По мнению Президента Республики Беларусь А.Г. Лукашенко: “Идеология для государства − то же самое, что иммунная система для живого организма”. Если иммунитет ослабевает, любая, даже самая незначительная инфекция становится смертельной. Точно так же и с государством: когда разрушается идеологическая основа общества, его гибель становится только делом времени, каким бы внешне государство ни казалось сильным и грозным»[25]. Иными словами, установившийся режим требует общих артикулированных убеждений. Управление убеждениями становится важным для стабильности возникших несвободных режимов. Логика развития Беларуси повторилась в России и Украине в той или иной форме, но с некоторыми задержками. При этом результаты постсоветских бизнес-революций привели к созданию таких экономических практик, которые поддержали олигархии, а затем и авторитарные режимы. В войне советских аппаратчиков, красных директоров, криминальных авторитетов и предпринимателей за советское индустриальное наследие родился класс собственников, для которых предпринимательство неразрывно связано с захватом публичных постов и получением ренты. Наметившаяся постсоветская дифференциация приватного и публичного была свернута олигархами времен позднего Ельцина и второго президентства Кучмы. Если в России наиболее прибыльными были предприятия по добыче и первичной переработке ископаемых, то в Украине самым эффективными ресурсами были сети транспортировки нефтегазовых ресурсов в Европу. Таким образом, задачи перед элитами России и Украины 1990-х стояли разные. В России, как верно подметил Александр Эткинд, для успеха добычи и доставки ископаемых нужны были люди, дисциплинированные и одновременно способные решать масштабные международные и национальные проекты, − так состоялся призыв в элиты людей из спецслужб. Для решения задач управления ресурсами в Украине нужны были люди, умеющие договариваться с международными игроками и манипулировать большими группами населения в маломасштабных кратковременных проектах. Благодаря этому, авторитеты криминального мира − или же их навыки − стали затребованы в годы формирования элит. Общими для российских и украинских элит были присущие им навыки управления массами и социопатия, то есть неготовность соблюдать формальные правила. Разница между ними состояла в способности действовать в рамках вертикальных иерархий. Украинские элиты более склонны к горизонтальным коммуникациям в пределах своего сословия. Российские элиты были готовы подчиняться вышестоящим группам, получая свою долю от распределения ресурсов. Наличие шумного множества гражданских организаций − редкость для постсоветских стран. Гражданский сектор в Беларуси почти незаметен. В России во времена ельцинской модернизации гражданские организации достигли значительного развития. В начале демодернизационных процессов российские власти использовали методы имитации гражданских групп для подавления активности самостоятельных, демократических организаций, а также сокращали источники финансирования независимых НКО. С третьим сроком президентства Владимира Путина в российском законодательстве возникли прямые запреты на действия организаций гражданского общества. На сегодняшний день жизнь в гражданском секторе теплится на задворках муниципального движения и религиозных организаций, чей модернизирующий потенциал крайне мал. Украинское гражданское общество оказалось более живучим и влиятельным. Однако влияние это специфично: его достаточно для противодействия установлению крайних форм авторитарных режимов, однако оно не способно оказывать постоянное давление на элиты для завершения перехода к порядку открытого доступа. В отличие от российского и белорусского обществ, украинцы пережили уже два полных цикла с кризисами в 2004-м и 2014 годах. Что касается четвертого индикатора перехода от традиционного к модернизированному порядку, то будучи частью вертикалей власти местное самоуправление политически подчинено центру. Так, в Украине местные власти не имеют даже бюджетных полномочий; с 2009 года кабинет министров утверждает местные бюджеты, впрочем, не имея никакой возможности изучать реальные потребности на местах. Во всех трех странах местные органы и сообщества решают свои проблемы неформальными способами, на уровне личных отношений. Так возникает «поместная федерация» России, описанная в уже цитировавшейся книге Симон Кордонского. Так вырастают патрон-клиентские связи между избирательными округами и мажоритарными депутатами в Украине. При всем огромном потенциале местного самоуправления в продвижении модернизационной программы постсоветских государств сегодня оно переживает нелегкие времена внутренней коллективной эмиграции. К началу второй декады ХХІ века постсоветские страны Западной Евразии и Восточной Европы построили общества, основанные на персональных связях между группами, для которых кодифицированные законы имеют разное значение. Частная собственность защищена слабо и зависит от отношений с властями. Если опыт «цветных революций» ничему не научил украинские элиты, то российские элиты сумели подготовится к очередному кризису. Евромайдан 2014 года не сумел привести к ожидаемым результатам: «таежный» Таможенный союз сумел активизировать неосоветские и радикально-националистические силы в Украине, которые значительно понизили возможность передачи демократического импульса в соседние страны. Мало того, демократические мотивации, приведшие к началу «революции достоинства» в Украине, оказались подменены мотивациями коллективного выживания. *** Российская интервенция и гражданская война в Украине значительно понизили в обеих странах общественную поддержку модернизационных ценностей. Постсоветские политические режимы с демодернизирующей повесткой дня достаточно инт	Translation - English Post-Soviet Demodernization: A Period of the New Enchantment? Mikhail Minakov (born 1971) is a philosopher, an associate professor of the Department of Philosophy and Religious Studies of the National University of Kyiv-Mohyla Academy, the president of the Foundation for Quality Politics. On the territories which used to be under the Soviet regime, the understandable and predictable world of industrial modernity has been replaced by the age of the terror of unpredictable history. At first, the uncertainty of the future was welcome, since it could have been filled with either mature plans or infantile fantasies. It opened possibilities for most daring political projects. However, empirical reality made its adjustments to the subjective expectations, by substituting oligarchy for the freedom of enterprise, authoritarianism for political freedoms, and intrusive clericalism for spiritual quest. The early 1990s dreams of modernization have strangely led to the rapidly demodernizing world of 2010s. The first chapters of post-Soviet Constitutions are abundant with chiasmi of the early 1990s reality and dreams. What kind of reality, for example, is described by the following lines? In the same year when the country’s parliament was shelled, one of post-Soviet Constitutions claims: “The Russian Federation — Russia is a democratic federal law-bound State with a republican form of government.” (The Constitution of the Russian Federation. 1993. Article 1.1) “Man, his rights and freedoms are the supreme value. The recognition, observance and protection of the rights and freedoms of man and citizen shall be the obligation of the State.” (Article 2) “In the Russian Federation the labour and health of people shall be protected, a guaranteed minimum wages and salaries shall be established, state support ensured to the family, maternity, paternity and childhood, to disabled persons and the elderly, the system of social services developed, state pensions, allowances and other social security guarantees shall be established.” (Article 7.2) “In the Russian Federation guarantees shall be provided for the integrity of economic space, a free flow of goods, services and financial resources, support for competition, and the freedom of economic activity.” (Article 8.1) In the years when oligarchy was being established, the following theses were included in the Fundamental Law: “Ukraine is a sovereign and independent, democratic, social, law-based state.” (The Constitution of Ukraine. 1996. Article 1) “The human being, his or her life and health, honour and dignity, inviolability and security are recognised in Ukraine as the highest social value. Human rights and freedoms and their guarantees determine the essence and orientation of the activity of the State. The State is answerable to the individual for its activity. To affirm and ensure human rights and freedoms is the main duty of the State.” (Article 3) There are also other interesting examples of constitutional imagination: «Республика Казахстан высшей ценностью признает человека, его жизнь, свободу и неотъемлемые права и осуществляет свою деятельность в интересах гражданина и общества» (Конституция Республики Казахстан. 1993. Ст. 3). “The individual, his rights, freedoms and guarantees to secure them are the supreme value and goal of the society and the State.” (The Constitution of the Republic of Belarus. 1994. Article 2). But, neither two decades ago nor today, these “fundamentals” did not and do not correspond to reality. At least in the form of constitutive statements. However, these statements did have a certain illocutionary meaning. They expressed the aspirations of collectives (elites or larger groups) to become modern, to modernize. The noble goals, described in the language of modernity, gave the disintegrated social reality a chance for what Berger and Luckmann called maintenance, that is, at once for renovation, for restoration, and for balancing the objective and subjective realities.[1] As a matter of fact, all the fundamental statements of post-Soviet Constitutions in the 1990s were the fruits of the kind of political imagination and ideas about the future which are characteristic for the architects of new state projects. Constitutional texts, directly or indirectly, expressed concern about the future: “We, the People of the Republic of Belarus (of Belarus), proceeding from the responsibility for the present and future of Belarus…” “We, the multinational people of the Russian Federation… proceeding from the responsibility for our Fatherland before the present and future generations…” The revolutionary novelty and certain utopianism of the desired future constituted, properly speaking, the legitimacy of post-Soviet political projects. New regimes emerged out of the dream and the promise to become modern societies, to rise above the ruins of the old. Nevertheless, twenty years later, the novelty has been substituted with the search for the old, the comeback of the past which had not been reflected upon. The “unburied past”, of which Alexander Etkind wrote,[2] has come back in bizarre and ugly forms. These forms determine the life of current post-Soviet political systems to much larger extent than the constitutional dreams of the early 1990s. Multiple Modernity and the “Track of History” I will start my excursus into the theory of (de)modernization with two statements which are important for understanding the paradoxical nature of Eastern European modernity. The first statement is precisely formulated in the polemical article by Terry Martin, Modernization or Neo-Traditionalism. In his analysis of the strong and the weak sides of modernizing and neo-traditionalist approaches to studying Soviet culture and the phenomenon of Stalinism, the American historian reaches the following conclusion: “Модернизация − это теория советских намерений; неотрадиционализм − это теория их последствий.”[3] Here, it seems to me, the particularity of the history of modernization in the Russian Empire, the Soviet Union and post-Soviet republics is captured very accurately; modernization projects by reformers and revolutionaries lead to the results very different from, often even opposite to, their declared goals. Another statement was formulated by Simon Kordonsky in his controversial book Russia: the Feudal Federation, which provokes one to work further: “The habit to describe Russia as an ‘ordinary state’ is fraught with a distinctly Russian illness, a reformism based on the aspiration to force the country to become more like some kind of idealized Holland, Portugal, China, or the USA. Reformers never admitted the particularity of Russian space-time, and have been trying — for three hundred years now — to replace it with something more comprehensible, by borrowing from abroad the principles for arranging the political system, the constitutional fundamentals, the local self-government, finally, the institutes of the economy, such as the market. Moreover, the reformers have not find it necessary to study local circumstances; instead, they have studied ‘the progressive experience of developed countries.’ Indeed, why study something which is to become extinct due to their efforts in the course of another reform. As a result, another of the many generations of reformers passes away into social oblivion — Francophiles, Americanists, Germanists, Sinologists, and so on — but Russian situation remains fundamentally undescribed and uncomprehended, and, therefore, alien even to those who embody authority.”[4] The book by Simon Kordonsky is far from a grounded (pochvennichesky) history of modern Russia. He tries to find an answer to the question, how the logic of resource organization and social organization based on estates in Russia lead to the comeback of Ancien Régime, despite the fundamental social upheavals of 1917 and 1991. In the passage quoted above, he speaks about the elite way of thinking, which realizes itself in launching reformist projects; to a large extent, this explains the nature of the effect articulated by Terry Martin. The abovementioned paradoxes are directly related to the “track of history,” a term rather magical than scientific; however, it corresponds to the practices of individual and collective life in the vast territory from Carpathian mountains to Kamchatkan sugarloaf hills. The territory was contained within the common colonial framework, formed in the era of the Russian Empire’s “modernization program”. After the shocks of the World War I, many revolutions, civil wars and independence wars of 1917—1924, and Stalin’s Thermidor, the “new” Soviet society once again slipped back into the “track of history.” The surpassing of the “track” in 1991 turned out to be a failure again — after a decade of disorientation, independent post-Soviet nations, each in its own way, move away from modernity. The “track”, as a composite image of the constant failures of reforms, revolutions and other modernizing forms of political creativity, can be explained in the language of contemporary modernity theory. In recent 10 to 15 years, the sobering defeats of the optimists who profess “transition theories” have lead to the emergence of a number of approaches which could help understand, what factors keep throwing the modernity of post-Soviet societies back to the restoration of pre-modern magical worldview. First of all, I mean the model of society development that describes the transition from the closed type of resource distribution to the open type. In 2009, Douglass North, John Wallis and Barry Weingast published a book titled Violence and Social Orders: A Conceptual Framework for Interpreting Recorded Human History, which contained a grand theory of humanity development. As a work in political economy, the book presents a point of view on human collective development through the lens of resource distribution. According to the authors, the humanity has gone through two great revolutions. One happened about ten thousand years ago, when agriculture, cities and hierarchical social organization changed the human life-world. The other revolution began about three centuries ago, when industrial technology started to be widely implemented, and national states, as well as contemporary political and economic institutes, emerged. Carefully avoiding the terms modern / modernity, the authors de facto describe the advance of modernity and the disruption of what the classic theories of modernity call tradition. The latter revolution, in the places where it had been completed, divided societies into those which live in the orders of either limited access or open access.[5] The authors of this conceptual history describe the emancipation of a human individual and of human collectives as a shift of balance between two basic resources, violence and freedom. The limited access order is ensured by the elites relinquishing violence in exchange for the exclusive right to control access to various resources. This order is based on personal relations within power elites, between the members of power elites, and between them and their clients. The open access order supports both personal relations and formal institutional relations. It is here that trans-personal institutes appear (citizenship, bureaucracy, and so on) which ensure the emergence of large free societies. Such an order provides people with opportunities to form all kinds of economic, political and social organizations, which support the competition between individuals in their struggle for their own interests. This same order establishes a single prohibition for all the organizations, the prohibition to use violence.[6] According to the authors, the threat of violence is the dominant factor determining the self-organization and interaction of individuals in the society. The way in which violence is controlled defines the social order. Thus, elites are the object, the description of which allows to understand the chances of the members of a social collective to gain access to resources. The key measurable characteristics of the two states of society are listed below in the comparative table of the orders of open and closed access.[7] Open access order Limited access order Political and economic development The state is not based on the general consent of its subjects Economies suffer less from negative economic growth Slowly growing economies, easily susceptible to shocks Active civil society with numerous organizations Relatively few non-government and other organizations Large and rather decentralized government Smaller and rather centralized government Widely common impersonal relations, including the rule of law, the protection of private property rights, justice and equality Domination of social relations based on personal interconnections, including privilege, social hierarchy, different law application for different groups; unprotected property rights The move from limited access societies to open access societies is the process of modernization itself. In their evaluation of the state of humanity at the moment, Douglass North and his co-authors claim that, “Несмотря на то что элементы второй революции […] распространились повсеместно, многие современные общества остаются естественными государствами. Переход влечет за собой серию перемен в политической сфере, обеспечивающих большую степень участия граждан и гарантирующих безличные политические права, более прозрачные институты, структурирующие процесс принятия решений и обеспечивающие правовую поддержку более широкого круга организационных форм, включая политические партии и экономические организации. Переход ведет к ряду перемен в экономике, которые обеспечивают открытый вход и конкуренцию на многих рынках, свободное перемещение товаров и людей во времени и в пространстве, возможность создавать организации для достижения экономических целей, защиту прав собственности и запреты на использование насилия для получения ресурсов и товаров или принуждения других.”[8] The majority of societies existing today are stuck at the beginning of the transition. Only approximately thirty societies have overcome the barrier to open access, providing their members with the freedom from violence and the freedom to pursue their goals and interests. Although the authors invested a lot of effort into the analysis of the conditions and the factors which ensure the transition from one order to another, they acknowledge that they still have not fully understood the reasons for the success of some and the failure of others. At the same time, they note that the transition itself happens in quite a short period of time. England, France and the USA required fifty years for such a transition (1800s—1850s). South Korea and Taiwan required the same period, but in the 20th century.[9] However, North and his co-authors failed to determine why such abrupt changes in the beliefs and behaviors of elites happen, so the crucial tension of the relation between violence and freedom, although articulated, remained unclarified. Another grand theory of modernization sheds light on the evolution of modern societies and the values of freedom. In 2005, Ronald Inglehart and Christian Welzel proposed their own model of cultural transformation, which changes the from and the content of political institutes. Based on an enormous database, Inglehart and Welzel came to the following conclusion: “Хотя авторы классических концепций модернизации (Маркс, Вебер и другие ученые) во многом ошибались, их главная идея, состоящая в том, что в основе масштабных изменений в социальной, культурной и политической сферах лежит социально-экономическое развитие, в целом соответствует действительности. Этот тезис подтверждается значительным массивом нового фактического материала, который анализируется в нашей книге, − в том числе данными социологических опросов, проводившихся в 81 стране (в этих странах проживает до 85% населения планеты) с 1981 по 2001 год. Эти данные демонстрируют, что основополагающие ценности и убеждения, характерные для членов передовых обществ, радикальным образом отличаются от ценностей и убеждений жителей менее развитых стран − и что эти ценности в процессе социально-экономического развития эволюционируют в предсказуемом направлении.”[10] The two sociologists’ answer to the problem posed by North and his colleagues is that the expansion of political freedoms and democratic politics is connected to the values of self-expression. Rejecting determinism, the authors argue that changes in economic field, by eliminating the problem of hunger, most of the time lead to a change in values, which, in turn, leads to political changes. Meanwhile, statistical data demonstrate that the probability of war between democracies decreases. Thus, modernization almost certainly leads to the expansion of the values of freedom and reduces the probability of violence. At the same time, both groups of authors point at the reversible nature of development, at the possibility of its disruption. Inglehart and Welzel talk about the universal human progress towards the expansion of modern values which make the establishment of free political regimes ever more probable. They point at the fact that the transition from closed access order to open access order happens when both elites and the society share the values of freedom. The problem is that grand theories of modernization are too immersed in considering humanity as a whole to notice the disruptions in the modernization projects of particular societies. Especially the recurring disruptions which invariably throw Russian and other post-Soviet attempts at modernization back to the “state of nature” (even though it happens in different historical circumstances each time). At the same time as the new normative modernization theories were being developed, another approach to understanding modernity emerged. Although Inglehart and Welzel were very careful about measuring the peculiarities of national cultures, their interest in the general process of history distracted them from noticing the recurring patterns within particular modernizing societies. What allows to see these processes is the conceptual correction by Shmuel Eisenstadt, which he proposed in 2000. Convinced of the truth of the basic intuition of modernization theory — that societies move from traditional type of existence to the new type, in which human behavior is determined by the future rather than the past — Eisenstadt argued that the error in this general theory lies in the assumption that some kind of unified modern normativity exists, the normativity of the social experience of Europe and the West in general. If we discard the prejudice of the normativity of the “Western way” of modernization, we will face the obvious fact that modernity has a multiple nature. “Один из наиболее важных выводов понятия “множественные модерности” состоит в том, что модерность и вестернизация не идентичны; западные схемы модерности не являются единственными “аутентичными” модерностями, хотя и являются историческим прецедентом и продолжают быть базовой точкой отсчета для других.”[11] Eisenstadt points at the fact that, for all the diverse “modernization programmes”, a certain process of emancipation of an individual from “традиционной политики и авторитета культуры”[12] is common. People are the agents of change in their own cultures, pursuing their right to interpret the “common good” differently and institutionalizing this right. Thus, the diversity of cultures and traditions persists, while increasing the diversity of individual positions. Every modernizing culture presents a productive conflict between freedom and control; every modern culture appears to be a peculiar self-developing system, in which any external intervention may cause a disruption of modernization — and begin yet another undertaking by the efforts of the individuals who crave for freedom. The mention of external threat is extremely important for modernization programmes of various societies. Eisenstadt pointed out that “деструктивные силы являются частью некоторых модерных программ, проявляющихся в идеологизации насилия, террора и войны”[13]. The destructive forms of modern traditionalism are undoubtedly a product of modernity. From the starting moment of modernization, traditional forms of life change to the extent that they become a part of the making of modernity itself. To speak about these processes in Jurgen Habermas’ terms, in some modernities, not only the system colonizes the lifeworld, but also the lifeworld, having been through the colonization, retaliates by colonizing the system. Thus, modern society reaps the fruit of the emasculation of both the system’s formal institutes, of which it is pointless to expect the expansion of individual rights and freedoms, and of the traditional forms of manifestation of the lifeworld which loses its ability to give meaning to life, but gains an opportunity to deform the impersonal mechanisms of power. This model of non-Western modernity is quite widespread. It is this model which causes difficulties for Douglass North and his co-authors in defining why partial acceptance of some features of the order of open access to resources does not lead to acceptance of others, politically promising for the establishment of democracy. It also demonstrates the mutual influence of particular modernities. To sum up the discussion about multiple modernities,[14] I would propose three central theses which can be deduced from the debates of the recent decades: — modernity as a global cultural situation is multiple and not reducible to a single model; — modernity exists as a set of different modernizing projects, which interact by partially supporting and partially destroying the prospects of modernization; — modernity is complex not only in spatial, but also in temporal terms — some modernizing projects have achieved the open access order and the wide support for self-expression values long time ago, others are only stepping on their path of modernization, and the third are starting to modernize for the umpteenth time, trapped in the cycle of transition. The situation in which culturally distinct modernity launches a mechanism of a certain freezing in transition from the total reproduction of tradition to the balancing of interests of tradition and individual interest, with the latter not always in agreement with the former, is a sort of space for a cyclical process. The cycle moves between (a) social crisis to (b) the times of opportunity to establish an open access order (the modernization stage), after which it implicitly, and later explicitly moves on to (c) the period of “the betrayal of elites” who take back the monopoly on violence and the control over the access to resources, and the destruction of the institutes which guarantee political and economic freedoms (demodernization). Demodernization, in its turn, leads to the establishment of authoritarian government which, in medium term, builds up a critical mass of mistakes in political and socio-economic fields, which leads to a crisis and another window of opportunities for modernization. The concept of demodernization itself has long remained on the sidelines of modernization theory. In western sociology, the term has been used to describe a reaction to the processes of modernization in particular spheres or communities, such as new religious movements or youth counterculture.[15] An attempt to move it to the spotlight of social theory, made by Alain Touraine[16] and Shmuel Eisenstadt[17], had a rather modest success. The concept of demodernization was mostly tried in the economic analysis of late capitalism by John David Bone[18] and David Fasenfest.[19] However, in post-Soviet context, the term is being used ever more often, in correspondence with another round of demodernizing stage of the development of post-Soviet societies. First, Valery Tishkov used the term to describe the cultural and socio-psychological consequences of Chechen wars for the population of Chechnya[20]. Then, Grigory Yavlinsky used the same term to describe a tendency in the socio-economic development of Russia in the early 21st century[21]. Somewhat later, Andriy Portnov wrote about demodernization in the content of Ukrainian education[22]. Although indirectly, Ilya Kalinin also wrote about the same demodernization processes in Russian memory politics and the official discourse of modernization.[23] The general picture of post-Soviet demodernization became available for description and analysis since the return of Vladimir Putin to Kremlin, the choice of the authoritarian regime of government by Viktor Yanukovich, and the international consolidation of the authoritarian regimes of Western Eurasia, formalized as the Customs Union. At the height of these processes, the Neprikosnovenny zapas journal published an article by Alexander Etkind, titled Petromacho, or the Mechanisms of Demodernization in the Resource State.[24] By linking value judgements and the institutes which produce them, the author analyses Russian society and the state of democracy in Russia. In particular, Alexander Etkind points at the “mass distortions” of the connections between values and institutes. The deformation is related to the victory of the strategies of “raw material dependence,” which led to the “mass distortion of value judgements and injured the very capacity to produce such judgements.” The social order based on exploiting natural resources, according to Etkind, could not but bring to power the “security personnel,” since it is these people who could secure the project of oil and gas extraction and transportation to foreign users, as well as maintain order in the country. When the population becomes an object of the care-control of elites, it loses opportunities for emancipation, turning into the clients of a corporate state. Protests against such a situation are related to the fact that the strategies of power elites are linked to the establishment of the regime of preventing the development of human capital. That is why modernization in Russia must start again with “educated, industrious, creative women and men sending the ridiculous, puffy petromacho to the ash heap of history, where they are to be utilized, to extract the resources which soaked into their bodies and souls.” Agreeing with Alexander Etkind’s approach and the conclusions, I, however, see that the potential of the concept of demodernization has not been fully developed by him. It is related to the fact that his analysis is focused exclusively on Russian society. But the patterns of post-Soviet demodernization can be seen clearly only by comparing the way in which the elites of Russia, Ukraine and other former Soviet republics are, not without success, trying to curtail the modernization of their societies. In order to understand how the track of archaization works and how a new “enchantment of the world” is launched, we have to look at the region as a whole. Post-Soviet Modernization and Archaism I believe that the disintegration of the Soviet Union did not lead to the destruction of that special model of modernization which emerged under the influence of political and cultural projects of the 17th and 18th centuries, which finally took shape in the 19th century as a stable system of elite practices, capable of using the potential of economic and technological modernization against socio-political emancipation. The experience of “Soviet modernism” only reinforced the institutes and practices of controlled “transition,” by making them more sophisticated and efficient, teaching them to employ the rhetoric of freedom in order to enslave. The disintegration of the Soviet Union could have changed the modernization model, but, in reality, only multiplied the cultural programmes of “Soviet modernism”, so that the single became multiple in form, but inevitably lead to the cycle of crisis — modernization — demodernization — crisis. The disintegration of the Soviet Union provided the new republics with an opportunity to create their own political and socio-economic projects. As the examples provided in the beginning of this article show, the constitutional framework presupposed the realization of a guiding liberal goal (market democracy), in which property rights would be protected, political freedoms would be unquestionable, but the social security of the Soviet era would remain functional. The modernization momentum of 1991 led to a serious reconsideration of the Soviet project. The key element of such reconsideration was the revolutionary transformations which set a balance between the public and the private sector. The public sphere was to become a space for the development of formal institutes, which would guarantee political and economic freedoms. It was expected that the private sphere would become a space of diverse self-realization. The enthusiasm of the first years of independence was accompanied with a kind of “indigenization” (korenizatsiya) of the public sphere. Among the conscious decisions of the new power elites was the transition from the Marxist worldview to beliefs in the spirit of Friedrich List. Democracy was to become “local,” familiar, homely. In Ukraine, the cossack tradition was recalled; in Russia, the veche foundations; in Belarus, the seyms. The launch of cultural modernization programmes bore one major risk, that romantic nationalism was a distraction from balanced changes in economy and politics. The countries where privatization outpaced the institutional development of democratic politics became the champions of demodernization in the end. Post-Soviet countries split into (1) those which reformed their economy and politics quickly (the Baltic countries); (2) those which reformed their economy, but did not rush to institutionalize democracy (Russia, Ukraine); and (3) those which quickly curtailed the reforms (Turkmenistan, Belarus). For Eastern Europe, it is Belarus which became an example of the formation of elite practices and political institutes that enabled demodernization. The reaction of the majority of the population to the rhetoric of Belarusian nationalists manifested itself in the election of a populist leader who actively used neo-Soviet rhetoric. When Alexander Lukashenko became the president of Belarus, it seemed like it was just a whim of a post-Soviet province, which would be fixed at the very next elections. However, Lukashenko’s political experiments allowed for an organization called the “president’s administration” to emerge, for an idea of the “vertical of power” to be articulated, and for a strong “state ideology” to be tested in practice. The president’s administration is the real government which avoids to formalize the rules of its functioning. It is here that Belarusian, and later Russian and Ukrainian, elites started to make decisions which demanded immediate execution. The logic of this institute was extended in the further establishment of the “vertical of power,” in which formal state institutions acquired informal bonds. As a matter of fact, it was the return to personal relations similar to the relations of a sovereign and a vassal. Spreading between post-Soviet capitals, the model of the “vertical of power” ruined the model of the separation of powers. Under informal, but effective presidential control, judges, legislators and executive authorities acted in tune with implicitly established rules. When new generations of politicians and officials came into these formal and informal organizations, they did not change much. In order to minimize the risks, the official Minsk tested the creation of an official document to formulate the “state ideology.” In the handbook on Belarus ideology, its author Svetlana Parechina quoted the president: “According to the President of the Republic of Belarus A.G. Lukashenko, ‘Ideology is to a state as immune system is to a living organism.’ If the immune system weakens, any, even the most minor infection becomes lethal. It is the same for the state; when the ideological basis of the society deteriorates, its death becomes a matter of time, however strong and formidable the state appears on the outside.”[25] In other words, an established regime requires articulated beliefs common for all. Managing beliefs became important for the stability of the unfree regimes which had emerged. The logic of Belarus’ development was repeated in Russia and Ukraine in one form or another, but with some delay. At the same time, the results of post-Soviet business revolutions led to the creation of such economic practices that supported oligarchies, and later authoritarian regimes. In the war for the Soviet industrial heritage between Soviet apparatchiks, red directors, crime bosses, and entrepreneurs, a class of owners was born, for whom entrepreneurship was inseparable from capturing public positions and rent extraction. The incipient post-Soviet differentiation between the private and the public was curtailed by the oligarchs of the late Yeltsin period and the second term of Kuchma’s presidency. While the enterprises in the extraction and primary processing of fossils were the most profitable in Russia, in Ukraine the most efficient resources were provided by the networks for transporting oil and gas to Europe. Thus, the elites of Russia and Ukraine faced different tasks in the 1990s. In Russia, as Alexander Etkind correctly observed, in order to succeed in resource extraction, there was a need for people who were disciplined and, at the same time, capable of solving large-scale international and national problems; this is how the recruitment of security service staff into elites happened. In order to solve the tasks of resource administration in Ukraine, there was a need for people who could negotiate with international players and manipulate large population groups in small-scale, short-term projects. Due to these requirements, crime bosses, or their skills, became valued here in the years of elite formation. What was common for Russian and Ukrainian elites were their skills of controlling the masses, and their sociopathy, that is, their unwillingness to follow formal rules. The difference between them lied in their abilities to work in the framework of vertical hierarchies. Ukrainian elites were more inclined towards horizontal communication within their own class. Russian elites were ready to submit to superior groups to receive their share of resource distribution. The presence of a noisy multitude of non-government organizations is rare in post-Soviet countries. In Russia, in times of Yeltsin’s modernization, non-government organizations achieved a significant level of development. In the beginning of the demodernization processes, Russian authorities used the method of imitating citizen associations to suppress the activity of independent, democratic organizations; they also cut the sources of funding for independent NGOs. As of today, the life in non-government sector gleams on the margins of urban movements and religious organizations, whose modernizing potential is extremely small. Ukrainian civil society turned out to be more robust and influential. However, its influence is rather peculiar — it is sufficient to oppose the establishment of extreme forms of authoritarian regimes, but it is not capable of exercising constant pressure on the elites to complete the transition to open access order. As opposed to Russian and Belarusian societies, Ukrainians have already survived two full cycles with crises in 2004 and 2014. As for the fourth indicator of transition from traditional to modernized order, the local self-administration, as a part of the power hierarchy, is politically subordinate to the center. For example, in Ukraine, local governments do not even have budgeting responsibilities; since 2009, the Cabinet of Ministers approves local budgets, although it does not even have an opportunity to explore the real needs at the local level. In all three countries, local bodies and communities solve their problems in informal ways, on the level of personal relations. This way, the “feudal federation” of Russia emerges, described in Simon Kordonsky’s book, cited above. This is how patron-client bonds between election districts and majoritarian deputies grow in Ukraine. Despite all the great potential of local self-administration in promoting modernization programmes in post-Soviet countries, today it is suffering the difficult times of collective internal emigration. By the beginning of the second decade of the 21st century, the post-Soviet countries of Western Eurasia and Eastern Europe built societies based on personal connections between the groups for whom codified laws have different meanings. Private property is barely protected, and depends on one’s relations with authorities. Although Ukrainian elites did not learn anything from the experience of “color revolutions,” Russian elites managed to get prepared for another crisis. The Euromaidan of 2014 could not bring about the expected results, since the “taiga” Customs Union was able to activate the neo-Soviet and radical nationalist forces in Ukraine, which considerably reduced the possibility to pass the democratic momentum to neighboring countries. Moreover, the democratic motives, which brought about the beginning of the “revolution of dignity” in Ukraine, were substituted with the motives of collective survival. *** Russian intervention and the civil war in Ukraine have considerably lowered public support for the values of modernization. Post-Soviet political regimes with demodernization agenda are sufficiently integrated to be able to hold back any tendency for development for a long time to come. Russian petromachos, Belarusian batska, Ukrainian oligarchs — they all won in 2014. They set the agenda on the territories from the Baltic Sea to the Pacific Ocean. They also influenced the archaization of values and practices. The results of the revolutions in the private realm — in sexuality, in faith, and in enterprise — are undergoing serious reconsideration. Ridiculous legislative initiatives aimed to combat lacy underwear are a token of Russian demodernization. The proliferation of tribalist moods promotes archaism in warring Ukraine. Peaceful Belarus humbly awaits the death of its patron. Nations stuck in the cycle of transition lose the time of their lives. At the moment, the post-Soviet territory is a global history’s lab for testing alternative demodernization schemes, from their theoretic elaboration to practical implementation of anti-modern models of socio-political structure. The new barbarism emerges exactly where the membrane of modernity was too thin. With the energy which ought to have been put to a better use, post-Soviet elites spend the rapidly deteriorating resources of their societies on their demodernizing creation. In the times of the terror of cyclical history, nothing sounds as optimistic as the words of Jurgen Habermas, “Modernity: an unfinished project.” [1] Berger P.L., Luckmann Th. The Social Construction of Reality. London: Penguin, 1991. Р. 166 ff. [2] Etkind А. Warped Mourning. Stanford: Stanford University Press, 2013. Р. 6 ff. [3] Martin Т. Modernization or Neo-Traditionalsim // Fitzpatrick Sh. (Еd.). Stalinism: New Directions. London; New York: Routledge, 2000. Р. 361. [4] Кордонский С. Россия: поместная федерация. М.: Европа, 2010. С. 8. [5] North D.C., Wallis J.J., Weingast B.R. Violence and Social Orders: A Conceptual Framework for Interpreting Recorded Human History. Cambridge: Cambridge University Press, 2009. P. 2 ff. [6] Ibid. Р. 2. [7] Там же. С. 54. [8] Там же. С. 41. [9] Ibid. Р. 27. [10] Инглхарт Р., Вельцель Х. Модернизация, культурные изменения и демократия. Последовательность человеческого развития. М.: Новое издательство, 2011. С. 10. [11] Eisenstadt S.N. Multiple Modernities // Daedalus. 2000. Vol. 129. № 1. Р. 3. [12] Ibid. Р. 5. [13] Ibid. Р. 25. [14] Wittrock B. Modernity: One, None, or Many? // Daedalus. 2000. Vol. 129. № 1. P. 31−60; Idem. Multiple Modernities: Christianity, Islam, and Hinduism in a Globalizing Age // Annual Review of Anthropology. 1998. Vol. 27. P. 83−104; Kotsonis Y. Introduction: A Modern Paradox − Subject and Citizen in Nineteenth- and Twentieth-Century Russia // Hoffmann D.L., Kotsonis Y. (Eds.). Russian Modernity. New York: Palgrave Macmillan, 2000. P. 1−18; Hofmann D.L. European Modernity and Soviet Socialism // Ibid. P. 245−260. [15] Hunter J.D. The New Religions: Demodernization and the Protest against Modernity // Wilson B. (Ed.). The Social Impact of New Religious Movements. New York: Rose of Sharon Press, 1981. P. 1−19; Berger P.L. Demodernizing Consciousness // Social Policy. 1973. № 3. P. 1−12. [16] Touraine A. Critique de la Modernite. Paris: Fayard, 1992. [17] On Eisenstadt’s use of the concept of demodernization see Robertson R. S.N. Eisenstadt: A sociological giant // Journal of Classical Sociology. 2011. № 11. P. 303−311. [18] Bone J.D. Irrational Capitalism: The Social Map, Neoliberalism and the Demodernization of the West // Critical Sociology. 2010. Vol. 36. № 5. P. 717−740. [19] Fasenfest D. The Politics of Economic Change: Are We in a Brave New World? // Critical Sociology. 2011. Vol. 37. № 6. P. 715−718. [20] Тишков В. Общество в вооруженном конфликте (этнография чеченской войны). М.: Наука, 2001. [21] Явлинский Г. Демодернизация. Современная Россия, экономические оценки и политические выводы. М.: Эпицентр 2003. [22] Портнов А. Демодернизация исторического образования в постсоветской Украине. Тезисы к дискуссии (http://net.abimperio.net/en/node/1827). [23] Kalinin I. Nostalgic Modernization: The Soviet Past as a «Historical Horizon» // Slavonica. 2011. Vol. 17. № 2. Р. 156−167. [24] Эткинд А. Петромачо, или Механизмы демодернизации в ресурсном государстве // Неприкосновенный запас. 2013. № 2(88). С. 156−167 (www.nlobooks.ru/node/3432). [25] Паречина C. Концептуальные основы идеологии белорусского государства. Методическое пособие. Минск: Академия управления при Президенте Республики Беларусь, 2005.
English to Russian: The End of Postcommunism Trade Unions in Eastern Europe’s Future David Ost General field: Social Sciences Detailed field: Social Science, Sociology, Ethics, etc.
Source text - English The End of Postcommunism Trade Unions in Eastern Europe’s Future David Ost Hobart and William Smith Colleges, Geneva, New York Following a long period in which labor in Eastern Europe had been marginalized, often with unionists’ complicity, five conditions now favor revival: survival imperatives of the union bureaucracy, incorporation into the European Union, emerging international solidarity, a new generation of workers, and the end of postcommunism in the firm, or the dismissal of unessential workers. This article focuses on subjective factors: union officials’ own misgivings about unions in the postcommunist era and their revived interest now that they no longer need to defend the unskilled. Yet three factors work against union revival: ideological (continued distrust of unions), organizational (plethora of small firms), and structural (location in the global economy). Labor is likely to remain weak, with a few stronger unions emerging that are more elitist, male, “producerist,” and less class oriented. Legacies continue to be the major problem, but in a twist, the problem today is the legacy not of communism but of postcommunism. Keywords: labor; postcommunism; trade unions; industrial relations Postcommunism is over. The grand effort to transform a state socialist economy into a market economy has been completed. While its long-term prospects are unknown, the privatization of the economy, the breakup and rationalization of the old state firms, the disciplining of labor, the creation of a class system—these grand historic projects have been accomplished. Postcommunism began to decline around the beginning of the century, and died with the 2004 accession to the European Union. Postcommunism is dead. The global economy is here.1 The aim of this is to explore the consequences this transformation has had for labor, particularly in the manufacturing sector. I argue that after over a decade in which both workers and organized trade unions had been humbled and marginalized, often with unionists’ own conscious complicity, things began to change early in the new century. Today’s generation of union officials is more eager than its predeces- sor to defend the interests of those on the job. But this is far from a return to, or a new embrace of, a recently radical past. Today’s emerging unionism is much more elitist—male and “producerist”—than the region’s previous unions. It also faces severe obstacles to its growth, for the damage done to the labor movement in the immediate postcommunist period has proven quite durable, perhaps enough to thwart any revival before it happens. As in the past, the obstacles it faces are due to problems of legacy. But in a twist from the old story, today’s obstacles are due to the Downloaded from eep.sagepub.com at Central European University on October 7, 2015 14 East European Politics and Societies legacies not of communism but of postcommunism, particularly its pro-market sen- sibilities and its peculiar insertion into the global economy. Postcommunist Union Decline Before we turn to the basis for union revival, let’s look at the facts and factors leading to its decline. Trade unions fared poorly in postcommunist Eastern Europe. Everything about them declined: their membership, workplace authority, collective solidarity, sectoral diversity, enterprise responsibilities, and political influence.2 While it was obvious that basic factors such as union density would drop in the after- math of communism, when membership, except in Poland, was essentially universal (not just because the Party required it but because unions were chief suppliers of social benefits), the level and pace of decline has been astounding. Today, unions have been largely marginalized both in the workplace and in politics. How bad has the damage been? In 1995, union density in the EU-10 (the ten countries that joined the European Union in 2004) was still much higher than in the old EU-15: 42.7 percent for the new countries, compared to 31.0 percent for the EU- 15. Six years later, in 2001, EU-10 density dropped by more than half, to 20.4 per- cent, beneath the level of the EU-15, which declined only slightly to 27.3 percent.3 In the following years, the situation got even worse. From 1995 to 2004, density dropped in Hungary from 63.0 percent to only 17.0 percent; in the Czech Republic, from 41.0 percent to 22.0 percent; in Slovakia from 57.0 percent to 31.0 percent; in Poland, from 33.0 percent to 17.0 percent. In the Baltic republics, meanwhile, union density ended up even lower.4 These density numbers disguise the depth of the problem in manufacturing, for they reflect a labor movement dominated by public sector employees, particularly in health and education, and a precipitous drop in unionism in the private industrial sec- tor. Indeed, most new private manufacturing firms, especially smaller ones, are union-free. By 2002, 70 percent of Hungary’s trade unionists, 71 percent of Slovakia’s, and nearly 77 percent of Poland’s unionists worked in the public sector, with most of the rest working in privatized as opposed to new private firms.5 The rule, troubling for the very future of trade unionism in the region, is that union rep- resentation has gone down as the private sector goes up. Andras Toth, for example, notes the “drastic deunionization” of the private sector in Hungary in the mid-1990s. Management in formerly state-owned but now privatized firms became increasingly antagonistic to unions, withdrawing consultation rights and making it difficult to organize, while new private firms took an openly aggressive stance. In just two years, the country’s largest union saw its membership drop from 1.2 to 0.5 million.6 Where unions exist and negotiate collective agreements, these contracts tend to do little more than reaffirm what is already in the official labor code. One study in Downloaded from eep.sagepub.com at Central European University on October 7, 2015 Ost / Consequences of Postcommunism 15 Poland found that bargaining with management accomplished so little that few employees were even aware they had a collective agreement.7 Industrial relations in the public sector is not much better. While the state has not tried to bar unionism there, it has typically not negotiated in good faith. Instead, col- lective bargaining tends to be a meaningless affair, with ministries setting the terms and unions protesting, or not, to little effect. The tripartite bodies that exist in all the countries, urged on them by the European Union long before accession, have dealt mostly with public sector negotiations, but the results have been so poor, with gov- ernments often presenting unions with fait accomplis not open for discussion, that unions in the Czech Republic and Poland have often boycotted them. Far from rep- resenting an empowering neocorporatism, tripartite negotiations have served mainly to provide symbolic cover for neoliberal transformation.8 Private employers in tri- partite bodies, meanwhile, do little negotiating at all, due to the fragmentation of employer associations and the desire to weaken unions. In recent years, almost all tripartite boards have fallen into disuse. Even the Kaczyn′ski government in Poland from 2005 to 2007, which came to power in large part thanks to union support, refused to open serious negotiations. Does union strength matter for workers’ well-being? The argument that it was not necessary was pervasive and widely accepted in the immediate postcommunist period, when the romance with the market was at its peak. The evidence, however, is that today’s market economy is rife with just the kinds of abuses that strong unions would be likely to combat. Take “self-employment,” a euphemism for forcing employees to resign from their position and set up as an “independent contractor.” In this arrange- ment, the “former” employees do the same work as before, but with neither security nor benefits, thus forcing them to work longer hours in less-safe conditions. By the late 1990s, “self-employed” was the fastest growing job category in Poland. Because this entails the setting up of an independent firm, the statistics showed a remarkable growth of the private sector, which economists and foreign newspapers presented as evidence of great success. But as one journalist put it, “what in the statistics looks like an erup- tion of entrepreneurship is often just a violation of work rules.”9 Among the “self- employed” who have been forced to set up their own “firms” are construction workers, tram drivers, X-ray technicians, cashiers, and even primary school teachers. For employers, this is a way to save on payroll taxes, avoid long-term contracts, and, as with the X-ray technicians, get around costly safety rules requiring limited work hours (since the hospital is now dealing with “independent contractors” who can do with their bodies as they please, but who may not be “contracted” again the next day if they balk at management requests). It is also, of course, a way to avoid dealing with unions. In 2003, 24 percent of all employees in Poland were self-employed, with 17 percent in the Czech Republic and Lithuania and 13 percent in Hungary. Although in the former EU-15 self-employment is concentrated in the farming sectors of the southern countries, in the East it is widespread in the commercial and service sectors, providing Downloaded from eep.sagepub.com at Central European University on October 7, 2015 16 East European Politics and Societies employers a way to save money and wiggle out of their remaining labor obligations.10 In companies that do not choose this path, and where formal contracts still apply, large numbers of contracts are given on a fixed-term, rather than open-term, basis, which heightens both the insecurity and docility of the workforce. Working time, meanwhile, is longer in the East than the West. In 2004 about 38 percent of workers in the EU-10 worked over 45 hours per week, compared to 21 percent in the EU-15.11 Overtime is widespread, and not only is much of it involun- tary, but much of it is not even compensated as such. According to the European Commission, “More than 70 percent of workers in Poland do not receive any addi- tional remuneration for overtime.”12 What accounts for the weak position of unions in Eastern European manufacturing? Factors familiar from accounts of globalization and technology change certainly apply. Large manufacturing firms radically reduced their workforce, competitive pressure pushed owners and managers to cut labor costs, and the plethora of small private firms at a time of high unemployment discouraged potential union organizers. But reasons like these—the decline of large manufacturing, global competition, the increase of small firms, the computerization of the work process that leads to an erosion of class identity—are present throughout the world. If the decline in labor in the East is so much more dramatic than in the West, other factors clearly must be at work. This arti- cle looks closely at the subjective factors, all legacies of the communist era. For one of the most striking findings of those who have studied postcommunist unionism con- cerns the beliefs and attitudes of union officials in the manufacturing sector. Unions were marginalized not only by the global economy and pro-market state policy. They also played a key role in their own decline. Most union officials in the first postcom- munist years believed not only in the necessity of market reform, but believed, con- trary to the Western European experience of which they were largely unaware, that market economies, and private firms in particular, work best without much union involvement.13 In many cases, this led them to be remarkably blasé about building up their own unions. This disinclination had many sources: the association of trade unions with the communist era, naïve hopes in and lack of experience with a free market econ- omy, fatigue with universal representation (making unionists reluctant to recruit others), and the special perceived interests of skilled workers, who tended to be union leaders, and unskilled workers, who made up most of the rank and file. These factors made unionists reluctant to try to build up their unions, which allowed the negative tendencies due to global economic factors to cascade in a downward spiral leading to a veritable union collapse. Unionism declined so dramatically in manufacturing in large part because it did not have many proponents committed to building it. These attitudes were strongest in Poland, for even though the Solidarity trade union was so strong, by 1989 it had become almost exclusively an anticommunist movement, with its activists seeing union activity through this ideological prism. Yet the situation was similar elsewhere in the region. Indeed, the only countries where there was any active significant trade union activism in the wake of the communist Downloaded from eep.sagepub.com at Central European University on October 7, 2015 Ost / Consequences of Postcommunism 17 collapse were Hungary and Bulgaria. Here, however, the exception proves the rule: the union organizing was being done by new unions with an explicitly political agenda. Liga in Hungary and Podkrepa in Bulgaria both modeled themselves on Solidarity. They sought members not so they could protect workers in the workplace, but to build support for the anticommunist political forces to which they were allied. (In Poland, as just noted, since its allies were now in power, Solidarity stopped orga- nizing; these two unions trying to be like Solidarity needed to start organizing, pre- cisely in order to help their political allies.) As the old system eroded, however, and their allies did obtain opportunities in power, these unions cut back on organizing. Most of their original leaders moved on, or back, to liberal politics. As for the suc- cessor unions to the former official ones, these were quiescent too, as their new leaders (usually individuals who had been second or third tier in the past) also became supporters of market reform. They did so partly because they saw such sup- port as demonstration of their “democratic” bona fides, and partly because they too got swept in the enthusiasm for change and believed they could benefit from it. To be sure, unskilled rank-and-file workers in the old communist factories liked unions because they wanted protection. But in the postcommunist East it was almost entirely skilled and more highly educated workers who headed unions in the large manufacturing plants. This was true for the former communist unions, since the Party had always relied on moderately educated, middle management types to be union representatives. And it was true for the independent, anticommunist unions, whose activists tended to be skilled, ambitious workers who rejected the nomen- klatura system and sought upward mobility.14 None of the postcommunist unions, in other words, were created or run by the kinds of workers (unskilled) who most needed unions to protect them from the negative effects of market reform. Instead, they were run by those who believed they had an interest in reform, and who thought unions would be an obstacle every bit as much as the new market elites did.15 Nowhere, in other words, were there vital pockets of unionists—or, for that matter, intellectuals—who strongly believed that unions should be important institu- tions of the new civil society. Unions became weak and quiescent in the postcom- munist era not because they were repressed by the new capitalist system, as many Western leftists like to believe, and not because workers were treated well by the new system, as Western conservatives like to believe, but because union leaders largely agreed with the policies aimed at weakening them. During the postcommunist era, unions lost prestige, resources, and voice. Prestige was the first to go, for communism’s strong association with labor—less by its formal glorification than its commitment to large, sprawling factories—made everything con- nected with it seem passé after 1989. The new elites and media promoted a new para- digm championing individual achievement, entrepreneurial freedom, white-collar over blue-collar work, and the importance of creating a propertied class. Of course, the communist-era cult of the proletariat had already been on the wane, jettisoned by late communist elites who tried to legitimize themselves on grounds of technical expertise Downloaded from eep.sagepub.com at Central European University on October 7, 2015 18 East European Politics and Societies rather than class origin.16 But it had persevered symbolically to the extent of making labor protests the most powerful way political oppositionists could express themselves. Trade union activism thus figured prominently in the 1989 anti-regime mobilizations in Poland, Hungary, Bulgaria, and Russia and performed the coup de grace in Czechoslovakia. Regime conservatives, of course, used the same symbolism: when Polish authorities declared martial law in 1981, or when anti-Gorbachev plotters briefly seized power in the abortive Soviet coup ten years later, they each claimed they wanted only to “defend the achievements of the working class.” And so the new regimes, after 1989, denigrated the cult of labor any chance they got. Newspapers ran endless columns on “free market” ideas and business etiquette, lauded individuals who quit their jobs and started their own firm, quoted neoliberal for- eigners on the need to break up the “socialist factory” system through massive layoffs and the introduction of individualized pay and bonus systems. Virtually overnight, trade unions began to be seen by the new dominant culture as something retrograde, an obstacle on the road to a healthy “transition.” Elizabeth Dunn, who worked for over a year in a privatized Polish factory, shows how production-line workers got coded by the new management as inferior and inflexible, regardless of the creative and extremely flexible work they actually did. “This view of the workers as unthinking— or incapable of thought,” she writes, “permeated the production process.”17 Associating trade unions with the outmoded past allowed the attack on union resources to proceed quickly. Resources here refer to the material or cultural assets that an organization disposes, and the various kinds of capital—economic, social, and cultural—that it can deploy to its advantage. High membership, automatic dues pay- ments, enterprise payment of union activists and bureaus, factory newsletters, trained activists, links with political and intellectual circles: these are some of the union resources that were adversely affected by postcommunism. Universal membership with firm-collected dues payment has everywhere been abolished. Some countries still mandate company payment of union officials, provided the union surpasses a threshold membership level, but this is under attack. Unions can still publish a factory newsletter, but because they often have to pay for it themselves, they do so less, with membership decline likely to accelerate this trend. As for capable activists, only the independent and thus oppositionist unions ever had those, as the former official ones were staffed with administrators charged with maintaining firm discipline. After 1989, however, the opposition unions lost most of those activists to government and business posts, with those staying in the union often more intent on selling market reform to their members than defending members in the face of the reforms. Postcommunism also saw a drastic decline of union voice in the workplace. The new deferent mold was cast in the first months of the postcommunist era, when unions, contrary to the fears of reformers, accepted not just the massive cutbacks, but the view that reform was largely an elite affair in which workers and unions would not play an important role. Unions accepted authoritarian and secretive management styles, without collective bargaining, transparent wage or bonus policies, or even Downloaded from eep.sagepub.com at Central European University on October 7, 2015 Ost / Consequences of Postcommunism 19 basic observation of labor law. They tolerated new “human resources management” practices that ignored rank-and-file input, even when the latter knew such practices were often hurting the firm. Management consultation with unions was either rou- tinely ignored, even where mandated by law, or routinized in such a way that man- agement preferences prevailed regardless of what unions thought. The desuetude of the tripartite councils was thus only the crowning stamp of a process that had been happening at the workplace for years. Basis for Union Revival after Postcommunism It is then, we might say, the subjective factor—or as Gorbachev used to say, the “human factor”—where legacies proved so destructive to postcommunist trade unionism. Unions didn’t mobilize on behalf of workers because unionists didn’t believe in unionism. A counterargument claiming that they did believe in unionism but thought that reforms were necessary in the short term, or that they “recognized” that protest would do no good at the present time, would be beside the point. For sur- vival, organizations need to engage in self-promoting symbolic activity all the time. Entrenched trade unions regularly speak up even for lost causes, or for causes that their members believe in even when their leaders do not, in order to keep the orga- nizations thriving and members mobilized. But not much of this happened in the postcommunist East. Legacies were crucial here. Around the turn of the century, things began to change. In firms where unions had become moribund, union leaders got more excited about their work, committed to helping their members. More young people have become interested, beginning to see unions not as old-fashioned organizations affiliated with the ancient regime, which was their aura in the early 1990s, but as organizations they can fashion to defend their own interests in a market economy that they seen as normal. Unions have even begun recruiting efforts in the new private sector. In Poland, both Solidarity and OPZZ, (a communist successor union) which until then had been excessively engaged in politics—sometimes bringing governmental posts to activists but little rewards to regular members—each formed special sections devoted to organizing private-sector employees, from retail workers to security personnel. In short, the sit- uation is not quite the same as it was a short decade ago. In the rest of the article, I try not just to explain these changes, but to suggest what they mean for the future. I argue that while the changes are significant, the legacies of the recent past are likely to keep unions from maximizing their advantages. What we will see is a double irony. First, one of the chief reasons why so many unionists did not want to be unionists in the postcommunist era—because of their attitude to the workforce—is what makes them want to be unionists today. Yet, second, it is pre- cisely the pattern they established as unionists in the postcommunist era that makes it difficult to be successful unionists today. While the communist legacy was the Downloaded from eep.sagepub.com at Central European University on October 7, 2015 20 East European Politics and Societies main problem facing unions in the postcommunist period, it is the postcommunist legacy that is the chief obstacle to the development of unionism today. Why then are things beginning to change, since about the beginning of the new century? There seem to be five key factors: survival imperatives of the union bureau- cracy, incorporation into the European Union, emerging international labor solidar- ity, a new generation of laborers, and the end of postcommunism in the firm, creating new challenges for unionists. These last two factors, due to generational and tempo- ral changes as postcommunist experiences replace communist ones, lead to a new subjectivity that is perhaps the most important of the story. Let’s look at each of these factors in turn. The first factor is the survival imperatives of the union bureaucracy. Put simply, today’s union officials can no longer afford to neglect their own unions. Not long ago, in the postcommunist era, they could. For most of the 1990s, union leaders had relative autonomy from their base, because of both the resources they controlled and the exit options at their disposal. As for resources, although membership may have been declining, it was doing so from a level of near universal membership, so it was still very high. As noted earlier, in 1995 union density in the EU-10 was still over 40 percent, about a third higher than in the EU-15; it was only in the next decade that the ranking would reverse. Unions also still controlled access to many services, such as vacation resorts and summer camps. Union leaders could thus take positions their members disagreed with, without jeopardizing the resources they controlled. But when membership has plummeted and easy access to resources has disappeared, union officials can no longer afford to be condescending to their base. (Theoretically, union officials could have been voted out in the earlier period too, but there was vir- tually no organized dissent in postcommunist labor unions, since few could yet know which policies served which interests. It was only when the postcommunist period ended, early in the new century, that internal opposition emerged.) As for exit options, the period of rapid mobility is over, meaning that union leaders no longer have a safe cushion. In the early 1990s, local union leaders tended either to be ambitious young skilled workers and professionals (in the “opposition- ist” unions of Solidarity in Poland, Liga in Hungary, or Podkrepa in Bulgaria), or middle-aged, compliant, but well-connected political functionaries (in the commu- nist successor unions). Today, those types have moved on—the former to higher non- union positions, the latter to retirement—replaced typically by skilled rank-and-file workers, without political ambitions, who understand that they are there to stay. A union position is no longer a ticket to a higher office. Poland was not the only place where upward mobility from unions took place. Officials from Liga and Podkrepa also moved into firm administrative positions or midlevel government positions, while in Romania national trade union leader Victor Ciorbea became Prime Minister. Today, those midlevel business and governmental slots are filled with trained experts, and parties are well established enough to have their own activists now. Promoting market reform from within trade unions can no longer be parlayed into a Downloaded from eep.sagepub.com at Central European University on October 7, 2015 Ost / Consequences of Postcommunism 21 better-paying position in management or government. If today’s union officials are going to maintain their relatively good jobs, they need to do so as union officials. And keeping unions going requires greater commitment than in the past. With most firms now privately owned, owners are less sympathetic to unions than in the early postcommunist period. With the privatization of services that unions used to admin- ister, unions dispose of fewer resources, and employees have less reason to keep pay- ing dues. In these conditions, labor officials can no longer afford to see the continued hemorrhaging of members, nor do they want to. So although earlier it was possible to be a union official while neglecting union activity, that is no longer possible today. Second, there is the role of the European Union. While some reformers and even some unionists might have wanted unions to fade away, EU integration guaranteed that would not happen. The European Union has long treated unions as a constitu- tive part of the European political economy, an essential actor in the “social partner- ship” regime that EU rules mandate. Even while the individual EU-15 countries were trying to cut back on the influence and prerogatives of their own trade unions, it provided both money and personnel to promote union education programs in the East and to facilitate contacts of Eastern unionists with their Western counterparts. Already in the early 1990s, the EU aid program PHARE financed “Project ‘Social Dialogue,’” instructing postcommunist states on the details of European social part- nership and training trade unionists to take part.18 Incorporation into the European Union seems to mean that unions in the East are condemned not just to survive but to be active. The massive entry of EU capital and the move toward euro conversion are also conducive to union revival, to the extent that both corporations and the state seek the stable and predictable labor relations that union cooperation can provide. In recent years euro conversion gave a boost to social pacting in Western Europe, at a time when globalization and neoliberalism seemed to indicate a steady decline for such forms of organized cooperation.19 There are signs that a similar process is happen- ing in the East, as some in government and in the employers’ organizations have begun talking about the need for pacts with unions, particularly in order to facilitate the euro conversion they are formally obliged to undertake.20 The third factor is emerging labor solidarity. While during the cold war unions in the West of different ideological stripes—whether the conservative AFL-CIO, socialist French unions, or communist Italian unions—used to aid East European oppositionist unions on ideological grounds, as labor and civil society groups fight- ing against dictatorship, Western trade unions now get involved in the East because of globalization. That is, labor leaders in the West see the need to follow capital as it moves abroad, and they have far greater possibilities of doing so in Eastern Europe than in East Asia. Consequently, labor aid has moved beyond the work done, say, by the Friedrich Ebert Foundation in publishing books and sponsoring labor-related research and conferences. In the 1990s, the AFL-CIO helped establish the Union Development Office of Solidarity, aimed at organizing workers in new private firms. Downloaded from eep.sagepub.com at Central European University on October 7, 2015 22 East European Politics and Societies German unions have been particularly helpful in assisting auto workers in Eastern Volkswagen and Opel plants to establish and manage successful unions. Foreign retail workers’ unions, meanwhile, have been helping new organizing drives in Eastern Europe’s “hypermarkets.” Lately, Eastern European unions have been returning the favor, such as by committing themselves to the fight against the Bolkestein Directive on the liberalization of the service sector, even though it would bring jobs to the East at a time when their countries suffer from the highest unemployment in the European Union.21 The fourth factor pushing toward union revival in Eastern Europe is the emer- gence of a new generation of workers. By the beginning of the new millennium, young workers began getting interested in unionism for the first time since the fall of communism. This was a big turnabout, for unions had completely dropped out of fashion after 1989. Central to the pageantry and iconography of communism, from May Day rallies to productivity campaigns, trade unions were associated with the system that had just passed, not the new one to be created. Young workers deserted unions in droves, new labor market entries simply declined to join. Besides the image problem, the “aging” process of trade unions stemmed from two other factors: the availability of the bulk of the new jobs in the new private sector, which were non- union and went to younger workers, and the economic crisis which kept established unionized firms from making new hires, causing more youth to move into the infor- mal sector, travel abroad for work, or seek higher education. Things began to change by the end of the 1990s, as young workers now had expe- riences shaped not by actually existing socialism but by actually existing capitalism. The private sector lost the glitter and gleam that swathed it earlier. Harsh discipline and long hours, violation of labor law with impunity, low pay for all except for a rel- atively small number of elite manufacturing jobs—these conditions became more real to young workers than the fading memories of the past, stoked chiefly by aging parents and an increasingly out-of-touch political class. Youth who, in the late com- munist period, believed capitalism to be a meritocratic system, soon found that it was as perfectly compatible with cronyism, toadyism, and nepotism as the old system had ever been. That is, they saw that people advanced by flattering owners rather than contributing added value and learned that it was not just in a communist system that connections could count more than expertise.22 And so young people started see- ing unions in a different light: not as a dismal remnant of the past but as a possible protector in the future. Youth who traveled and lived in EU countries also picked up the more favorable impressions of unions common in the West. A personal story illustrates this change. While I had been visiting Poland regu- larly after 1989, it was only in 2000 that I met unionists younger than me (I was then forty-four). The main organizers in Solidarity’s Union Development Office were twentysomething men and women who had worked in the private sector both at home and abroad and had war stories to tell not about fighting the “reds” but about the everyday oppression of owners and managers. And when they went out recruiting, Downloaded from eep.sagepub.com at Central European University on October 7, 2015 Ost / Consequences of Postcommunism 23 about which they had no compunctions, and found workers telling them they didn’t like unions and wanted nothing to do with politics, these young recruiters were able to say that they too wanted nothing to do with politics, and thereby found a more willing audience. As more young workers began getting used to capitalism rather than communism, they began looking at unions more favorably. Finally, the fifth factor driving new interest in unionism in Eastern Europe today is the end of postcommunism in the firm, or the dismissal of unessential workers. As management and the state have finally privatized, restructured, and downsized the myriad old state firms they inherited in 1989, union leaders are finding that they are no longer responsible for the unskilled workers for whom they never had much respect. Indeed, this is probably the most important development of all. For the key reason union leaders were barely committed to “doing their job” in postcommunist Eastern Europe was that they agreed with the reformers that the socialist factory need to be fundamentally overhauled. The skilled workers who headed the unions did not want to lead organizations of the unskilled, which trade unions in the post- communist era had overwhelmingly become. But precisely as the factories give up their old state socialist character, they become more open to union mobilization. Skilled workers tended to treat the communist-era saturation of enterprise employment as a threat to their chances after communism since it meant that firms that might otherwise be healthy were weighted down with excess labor costs. Communist governments had hired massive numbers of workers not needed in the production process, simply because that’s what communist governments did. A way of realizing the classic Marxist promise to provide jobs for everyone, the policy also served to secure popularity, provide social welfare benefits, and keep control over people. Managers, who did not need to worry about labor costs, since companies were allocated separate wage funds, were happy to have these superfluous workers as insurance to fulfill the plan. But when the old regime came down, and firm sur- vival came to depend on profit making, not plan fulfillment, these workers were needed to no one but themselves. They figured this out pretty quickly and looked to the trade unions to defend them. With professionals leaving unions to go into man- agement, and many skilled workers leaving the old state factories to go into (non- unionized) private-sector jobs, the unskilled suddenly became the mainstay of the trade union movement.23 For trade union leaders, this was a blow. For they believed in the need to move toward a “normal” market economy—one where firms needed to make a profit in order to survive and prosper, and where skilled labor, they thought, would obtain a premium—and thus saw their members not as a valuable resource but as a problem they wished to overcome. Trade union leaders, in other words, did not want the rank and file that they had. My long discussions with Polish unionists from 1992 to 1995 first made me aware of the depths of anti-union sentiment among union activists. For example, Solidarity officials in the large aircraft manufacturing plant in Mielec, often considered a hotbed of militancy because of a strike and City Hall demonstration that took place in 1992 Downloaded from eep.sagepub.com at Central European University on October 7, 2015 24 East European Politics and Societies after months of nonpayment of wages, told me they were not very proud either of their members or their unions. The local vice president, a forty-four-year-old die maker, said union work in the 1990s was about “the protection of losers”: Most people in the plant don’t want to work, they want the state to take care of them. They complain to the union that they’re not making enough money, basically they com- plain about everything, but in the end most of the problem is their own. The ones who are good workers, they are only a handful.24 The ones who ran the unions were largely skilled workers who felt degraded by the old regime’s commitment to use factories less as a site of production than as a site of social control. Indeed, the socialist firm’s perennial woes stemmed precisely from it being chiefly a place where benefits were delivered and order maintained. This was a problem throughout the old Soviet bloc. Reformers in the Soviet Union had identified the economic problems of the socialist factory already in the 1960s. But plans to deal with them always ran aground since any real effort to do so would challenge the social contract on which the system was based—the contract that gave workers jobs, welfare benefits, and loose on-the-job discipline in return for accep- tance of Party control.25 So instead of tackling the problems, the Party maintained the arrangement of employing virtually the entire citizenry (except, as is now clear, for those in non-urban areas in the non-Slavic republics)26 in factories that adminis- tered housing, maintained cultural institutions, and provided basic social welfare. The point, as far as our skilled workers are concerned, is that under the old regime, cultivating craftsmanship took a back seat to maintaining order. The system worked well for low-skilled and unmotivated workers, as it provided them work, social guarantees, and a sense of inclusion. Comparisons with Yeltsin’s Russia, where such people saw their lives thoroughly degraded and impoverished, make this starkly clear. For skilled workers, however, the communist system became a humil- iating one, depriving them of job satisfaction, ambition, drive, and the chance to fully use their skills. The old communist-era complaint of “they pretend to pay us and we pretend to work” has often been misinterpreted as a boast. In fact it was a lament, on the part of skilled workers who resented that they had to “pretend to work.” (There were of course places where skilled work was valued, particularly in sensitive military sectors, such as in the “closed cities” of the former Soviet Union,27 or in top defense-producing plants in Eastern Europe, such as the Mielec plant I vis- ited. By 1991, due to the crisis of the Soviet state, such work disappeared.) These workers, who ran the independent unions after the professionals had left for better positions outside the factory, looked to the postcommunist market econ- omy to change all that. That is why they did not oppose unemployment. They thought the socialist enterprise was too large, employing too many people doing unnecessary work. They wanted the numerous “fictitious” employees to be fired, which is why they wanted most of the women fired too, as women were more likely, Downloaded from eep.sagepub.com at Central European University on October 7, 2015 Ost / Consequences of Postcommunism 25 because of educational patterns, to have been hired doing makeshift deskwork— “unproductive work,” in the view of the craftsmen. When I spoke with the Mielec Solidarity president in 1993, he noted that the plant now employed only eleven thou- sand people, down from twenty-one thousand at its peak. Instead of complaining about the high number of layoffs, however, he complained that they weren’t high enough: “There’s still only room for seven or eight thousand at the most.” Indeed, one reason he was concerned about the Social Democratic government that had just come to power was because he thought they might discontinue unemployment in response to public pressure. “They have the word ‘social’ in their name, so let’s see how it will relate to the factory. Will it be ‘social’ or will it be a factory?” Such internal differentiations undermining potential class unity are not, of course, unusual. Beverly Silver has written of the way workers in a variety of historical con- texts have “actively constructed identities that have excluded other workers from the community of rights.”28 Creating boundaries is one of the few ways any group of laborers is able to protect itself against those who would treat all labor as an inter- changeable, homogenous commodity. Think of the native way workers in the West draw boundaries between themselves and immigrants, in order to gain and preserve advantages for themselves. In Eastern Europe, however, the point is that this differ- entiation divided postcommunist unions against themselves: unions in manufactur- ing firms were run by skilled workers who wanted to cut the workforce, while most union members were unskilled workers who wanted their jobs to stay. The result, which I repeatedly encountered in Polish factories during the 1990s, was that union officials regularly opposed their own union base, and sympathized more with man- agement that was also trying to streamline the firm. In a national survey of union leaders in manufacturing firms in 1994, nearly three-quarters of both Solidarity and OPZZ officials believed one of their key roles as unionists was to explain the neces- sity of market reforms to their members.29 In the postcommunist era, skilled work- ers wanted, finally, to distinguish themselves from the unskilled. They believed they should be better rewarded than these others. They believed that a firm should be just a firm—a place producing quality goods—and they believed that getting rid of “excess” workers, mostly fellow unionists, would help bring that about. When I visited Mielec in 2001, however, the scene was quite different: I found a new union president interested in protecting his members and excited to do union work. In fact, this seemed increasingly to be the case everywhere I went. A unionist at the Lucchini Steel Mill in Warsaw, privatized just a few years earlier, spoke to me in 2000 about his pride in being a unionist, about the recent course he took on labor law and his close monitoring of the situation in his firm. He was aware that he was a new type of unionist, on the one hand less militant—“We can’t just walk in here and call a strike anymore”—yet on the other hand more assertive—“We have to know the legal rules inside and out, because management is always trying to use them against us.” In the past, he said, Solidarity had been militant chiefly over political issues; now it needed to be assertive over workplace issues. Absent from his comments was the Downloaded from eep.sagepub.com at Central European University on October 7, 2015 26 East European Politics and Societies scornful disapproval of the rank and file, typical of the postcommunist period. Instead, the new leaders took union work more seriously, and saw it as their role as unionists to protect workers against management. What had changed? One simple thing: the excess labor force of the earlier post- communist period had finally been laid off. Unionists became more engaged in union work in firms where restructuring and privatization had already done their damage. By 1999, the Warsaw steel works had been through the ringer: its workforce was about 30 percent of its previous size, the firm had jettisoned most of its social welfare apparatus, and the Italian owners had already weathered several tough con- frontations with an unusually militant workforce and unions. The plant in Mielec, meanwhile, had been through an even tougher time: in 2000, the firm had gone offi- cially bankrupt, victim not just of the continuing tough economic times but of insider corruption. The new workers now represented by the unionists I spoke with had all been hired after bankruptcy—after, in other words, bankruptcy had wiped out all rights and privileges to remaining employees, leaving those who previous union leaders had derided as “unproductive” laborers now out of a job. Once communist-era “add-on” workers are let go, it seems, unionists don’t mind being unionists anymore. Unionism is thus ready for a revival because postcommu- nism is over. As postcommunism ends, and a more typical capitalism takes hold— typical in the sense that firms do not have large numbers of economically unnecessary workers on their payrolls—labor can begin to move on too. As it comes to see the workplace as a place where interests clash, it comes to see that unions might be important after all. In the end, all the factors listed above contribute to the emergence of what Beverly Silver calls “Marx-type” labor movements, or forward-looking movements of confident workers who use their growing structural power in the workplace to extract benefits from vulnerable employers. Silver distinguishes between these forward-looking “Marx-type” movements, so called because of Marx’s view of workers gaining in strength as the capitalist economy grows, and “Polanyi-type” movements.30 The latter, based on Karl Polanyi’s view of capital as having the upper hand, are rearguard movements of vulnerable workers trying to maintain their non- market benefits, trying to muster the resources to counter capital’s attempts to com- modify increasing sectors of society. For most of the postcommunist era, there were only Polanyi-type movements: typically short-lived strikes of public sector employees designed to salvage some benefits and dignity in face of the globalizing juggernaut confronting them.31 For both structural and ideational reasons, no Marx-type movement was even conceiv- able, what with plants closing, unemployment widespread, foreign investment min- imal, not a single sector internationally competitive, and almost no support from intellectuals, most of whom believed in painful market reforms and a quiet civil society. Of all the Polanyi-type protests, only those of the coal miners had some suc- cess. Not much success: they have managed to hold onto benefits, such as privileged Downloaded from eep.sagepub.com at Central European University on October 7, 2015 Ost / Consequences of Postcommunism 27 pension and buy-out arrangements, and keep good wages (though that is chiefly because of the increased demand for coal on the global, mainly Chinese, market), but these successes pale against the hundreds of thousands of jobs lost and the decima- tion of their unique, privileged world that gave them such prestige in the past. This is why liberals who regularly cite miners’ militance as evidence of strong trade unionism are wrong. Miner protests have been Polanyi-type movements par excel- lence: more successful because of the resources with which they started, but unable nevertheless to stop the sure and steady erosion of the life they had before. The developments I have been talking about here, however, constitute the budding emergence precisely of a “Marx-type” labor movement (meaning, again, only a for- ward-looking labor movement trying to make gains instead of simply resist decline; it does not mean a Marxist political movement). With skilled labor in short supply, and domestic and foreign investors confident of their ability to make a profit, work- ers in the more skilled sectors can be more assertive and more confident in engaging in collective action. So far, this is limited to the skilled sectors, but if emigration of younger and lesser skilled workers to the European Union continues—this has been a massive tendency since 2004, with estimates of up to two million workers having left, chiefly for the United Kingdom and Ireland—and the supply even of unskilled laborers drops, labor assertiveness might grow throughout the economy. Of course, that would then likely be countered by liberalized, or simply under-enforced, migrant worker rules. Cashiers, security guards, and even many health care workers can eas- ily be replaced by Ukrainians or Asians. At that point, workers might be able to use a nationalist rhetoric, still widely accepted in the region, to offset such pressure for lib- eralized immigration rules.32 Still, skilled labor is clearly more likely to recover strength faster than unskilled labor. We shall see in the conclusion that this has impor- tant consequences for the kind of unionism that might arise. Obstacles to Union Revival And yet, the question is whether all this really makes a difference. Will the labor weakness of the postcommunist era, brought about in large part through self- inflicted blows, prevent it from re-arising now, just when it seems increasingly pos- sible? Will labor now be impeded by postcommunist legacies just as it was earlier impeded by communist legacies? Much evidence suggests that it will. There seem to be three chief obstacles to a union revival today, all due to post- communist legacies. These can be categorized as ideological, organizational, and structural. Together, they indicate why labor in the East is likely to remain weaker, more marginalized, and less class oriented than in the West, even after a revival of union activity. The ideological obstacles refer to what I have been discussing above: the general dis- trust of unions, their association with the old regime, the sense that they’re inadequate Downloaded from eep.sagepub.com at Central European University on October 7, 2015 28 East European Politics and Societies and ineffective and perhaps not really necessary. As noted, there are signs that this is changing. But there are still very few people writing about this and helping change social expectations, for postcommunism pushed away most of the people who might have been able to do so. We might say that the Gramscian organic intellectuals are sorely missing. The irony is great: precisely at the moment when class became a rele- vant matter, when the new elites openly proclaimed their intentions of creating a “nor- mal” class society, journalists and scholars largely turned their attentions away from stratification and the situation at the bottom. Opposition activists who regularly bemoaned the hardships of laborers during communist times treated the hardship of laborers during postcommunist times as a sign of normality. Scholarship dealing with class, meanwhile, focused chiefly on the question of identifying the new elite, with the marginalization of labor seen as a natural, and therefore not troublesome, feature of a “normal” society.33 There has been little study of the Western experience, little interest in the long line of neocorporatist theory that shows it matters greatly for a society’s eco- nomic and political health how workers are incorporated into a market economy. (It is indicative that the few who did do such research often had difficulties publishing. Many Polish publications on labor matters appeared only because they were subsidized or published by Germany’s Friedrich Ebert Foundation. And when I asked a Hungarian colleague why he didn’t publish locally, in a single volume, his many different articles on labor and postcommunist industrial relations presented at international conferences and frequently published abroad, he replied simply that no publishers were interested.)34 The ideological legacy of postcommunism thus makes difficult overcoming the anti- labor tendencies so dominant in that period. By “organizational” obstacles, I mean the plethora of small firms that have taken the place of the large, unified enterprises of the past. Such firms are difficult to orga- nize in any environment but are particularly difficult in the postcommunist context since unions in general now serve so poorly as a model. The new types of union offi- cials would like to change this, but they now have a problem simply getting their foot in the door. Unions were terribly weakened even in the old state-owned firms, for when privatization and restructuring came, these firms devolved into a host of spin- off firms, created as entirely new entities. Yet union membership did not travel auto- matically, and few employees rejoined. Having lost their base in the old state firms, never having had one in new private firms, and now confronting myriad small firms with managements predisposed against unions and workforces inexperienced with them, unions will find it extremely tough to create that base now. With unions and labor relations having become “institutionally consolidated into a rather liberal and flexible labor regime,” as Stephen Crowley puts it,35 even a growing desire for more assertive unions is unlikely to bear fruit. Structural obstacles to union revival refer to the new political economy that has taken shape in the postcommunist era, including both the investment patterns and the industrial relations regimes that have crystallized over time. In two important articles, Bohle and Greskovits have detailed the way Eastern Europe’s insertion into the global Downloaded from eep.sagepub.com at Central European University on October 7, 2015 Ost / Consequences of Postcommunism 29 economy has affected labor. In the first, they show that most of the investment Eastern Europe received in the 1990s went to the “labor-intensive capital goods industries” that are least conducive to strong unionism, as opposed to the “capital-intensive con- sumer goods industries” that are most conducive. The result is that while international capital transforms and even “modernizes” Eastern Europe, this does not produce the union power, not to mention the social democratic neocorporatism, that came to the West. “The social model [of the West] has not traveled to the East,” they conclude, “because its socio-economic foundations . . . have not traveled either.”36 In a second article, Bohle and Greskovits demonstrate that even though the region has now produced diverse industrial relations regimes, none of them is particularly propitious for union development. They do differentiate between the Baltic states on the one hand, where workers’ rights are poorly articulated and ethnic divisions with Russians are used to limit social protection, and the Central European countries of Poland, Hungary, the Czech Republic, and Slovakia on the other, where electoral pressures in the context of an inclusive nationalism (due to few ethnic minorities onto whom to foist economic costs) provide for more rights and better social protection. But then they show that in both types of regimes collective bargaining is low, tripartite negotiations are regularly bypassed, and unions are marginalized in public policy decisions. Both models, in other words, are varieties of neoliberalism, a point they underscore by calling the first model “neoliberal” and the second “embedded neoliberalism”. (The sole “neocorporatist” exception they find is Slovenia, population two million.) Thus, even though proximity to Western markets has generated recent new economic investment in the area, which could potentially redress the adverse investment profile they write about in their earlier article, they note that there has been “no . . . recovery of unions and negotiated industrial relations anywhere in the region,” and that “even the major skill-intensive investors seem to prefer indi- vidual... deals with their workers and public administrations to nationally or sectorally organized interest mediation.”37 Institutions, once created, have a tendency to persevere. Unions may be less influential in Western Europe today than a few decades ago, but their long and deeply embedded presence, with extensive resources and lingering symbolic reso- nance as the force that bequeathed the benefits citizens now enjoy, means they are likely to survive as strong social actors. Even in France, with the lowest union mem- bership in Europe, official attacks on unions continue to elicit a powerful negative public response. The problem in Eastern Europe is not that labor was weakened after 1989—it was not even independent before then—but that it was created as a weak actor. Trade unions in the East lack the status and resources that keep unions flour- ishing in the West. They confront the global economy not from an initial position of strength, as in the West, but from a position of weakness, uncertainty, and popular indifference. In this way, it is the legacies not of communism but of postcommunism that constitute the key obstacles to labor revival. Downloaded from eep.sagepub.com at Central European University on October 7, 2015 30 East European Politics and Societies The Rise of Aristocratic Unionism, or Is Mexico Again the Model? What does all this mean for the future? Since skilled workers, as is common, have played so important a role in union developments so far, we can best begin to answer this by looking at how their understanding of conflicts and cleavages has evolved in the postcommunist era. At the outset, as we have seen, the skilled workers who ran the unions tended to side with reformers and against their rank and file, leading to a particularly weak union movement. They did so because they embraced what can be called a “producerist,” rather than a class-based, view of social cleavages. Although a class perspective sees the central workplace divide as the one between workers and employers, a producerist perspective sees the dominant social cleavage to be that between “producers” and “non-producers.” In this view, embraced by many nineteenth- century labor movements in the West, such as the Knights of Labor in the United States, “producers” refer both to skilled laborers and those employers intimately involved in the production process but excludes the non-skilled workers said to be cheapening and degrading the “manly” process of production. As Victoria Hattam tells it, in her historical account of unionism in the United States, it is only when the American Federation of Labor emerged that a class perspective supplanted the producerist one.38 East European unionists in the postcommunist era were producerists par excel- lence. They saw themselves as skilled laborers ready to work together with market reformers in order to get rid of excess workers and turn the workplace into a site where their labor would be valued and well rewarded. And now that postcommunism is over, and the workplace has been so transformed, these skilled laborers are begin- ning to embrace a class perspective, in which they seek to advance their own inter- ests against those of the owners, with whom they no longer believe they share a common interest. But if Eastern union leaders have thus come to be more like the American Federation of Labor than the Knights of Labor, they are further away than before from building a CIO. In other words, they may be more ready to engage in conflict with their own employers, but they still do not seek to build a broad labor movement that includes both skilled and unskilled workers. Such a broad movement is precisely what they have been running from. The postcommunist legacy is thus likely to lead to a divided labor movement. A likely scenario is that instead of large industrial unions representing all workers in the enterprise, such as Eastern Europe had in the past, and instead of large labor confederations seeing themselves as representatives of all workers, as has been the rule in the postwar West, we would see smaller unions of skilled workers, exercising clout on behalf of a relatively small elite, while other unions, existing chiefly in the public sector, would flounder. This would be a union- ism for a new labor aristocracy, premised on a disavowal of class solidarity. It would be a unionism like in Mexico or Venezuela—or, for that matter, like in much of the West about a hundred years ago—where unions effectively represent skilled workers Downloaded from eep.sagepub.com at Central European University on October 7, 2015 Ost / Consequences of Postcommunism 31 in the leading economic sectors, while the poorest laborers in other sectors are left out of the bargain and on their own.39 In this scenario, some workers in the East could benefit from labor’s decline in the West, to the extent that the East receives investment by capital fleeing high-wage countries for low-wage havens. But only some workers. The majority are likely to be left out of this new arrangement, as Bohle and Greskovits argue is already happening. As for national union federations that try to bring together unions from the private and public sectors, and that seek to do new organizing, they will not find it easy. This again is due to the legacy of postcommunism. Union officials may now finally be ready to be active trade unionists again. But so many years of postcommunism have left many reluctant to join. Union officials spent so long being distant and disdainful to the work- ers they did represent that many of those who they would now like to represent don’t see them as competent representatives. At the very moment when unions are able to recreate themselves, then, they face profound obstacles of their own past making. So, the paradox is that it is precisely why unionists did not want to be unionists a short while ago—their attitude to the workplace—that makes them want to be union- ists today. Yet it is precisely their behavior as unionists in the postcommunist era that makes it so difficult to be successful unionists today. The postcommunist legacy is a heavier burden today than the communist one. Notes 1. This paper originated in a request to reflect on possible directions for East European labor, taking into account developments not fully addressed in my 2005 book The Defeat of Solidarity (Ithaca, NY: Cornell University Press). Some of the points discussed here were raised in a less developed form in my earlier article “After Postcommunism,” in Craig Phelan, ed., The Future of Organised Labour (London: Peter Lang, 2006). 2. See the collection of essays in Stephen Crowley and David Ost, eds., Workers After Workers’ States: Labor and Politics in Postcommunist Eastern Europe (Boulder, CO: Rowman & Littlefield, 2001); also see Stephen Crowley, “Explaining Labor Weakness in Postcommunist Europe: Historical Legacies and Comparative Perspective,” East European Politics and Societies 18:3 (2004). 3. European Commission, Industrial Relations in Europe 2004 (Brussels, Belgium: European Commission), 19, available at http://ec.europa.eu/employment_social/news/2005/jan/industrial_rela- tions_2004_report_en.html. 4. European Commission, Industrial Relations in Europe 2006 (Brussels, Belgium: European Commission), 25, available at http://ec.europa.eu/employment_social/social_dialogue/docs/ir_report 2006_en.pdf. 5. Ibid. 6. Andras	Translation - Russian ДЭВИД ОСТ После посткоммунизма. Прошлое и будущее профсоюзов в Восточной Европе Посткоммунизм закончился. Огромные усилия по превращению экономики государственного социализма в рыночную экономику пришли к завершению. Окажется ли это успехом или провалом в долгосрочной перспективе — пока неизвестно. Но трансформация экономики, развал государственных предприятий, дисциплинирование труда, создание классовой системы — все эти грандиозные исторические проекты завершены. Начало конца посткоммунизма приходится где-то на начало века, а окончательно он умер во время расширения Евросоюза в 2004 году. Посткоммунизм мертв. Настало время глобализации. Цель данной статьи — исследовать значение этого факта для рабочих на производстве и в промышленности. Я попытаюсь продемонстрировать, что через пятнадцать лет унижения и маргинализации труда (как ежедневного труда рабочих на рабочем месте, так и организованного труда в профсоюзах), часто происходящих при сознательном соучастии рабочих, ситуация наконец-то начинает меняться. Новое поколение рабочих и профсоюзных деятелей больше, чем предыдущее, стремится защищать интересы людей на местах. Но это совсем не возвращение или новый виток недавнего радикального прошлого. Зарождающееся ныне профсоюзное движение более элитаристское — мужское и «производительническое» — чем восточноевропейские профсоюзы прошлом. К тому же, в своем развитии оно сталкивается с серьезными препятствиями. Как и раньше, эти препятствия восходят к проблемам наследия. Но, в отличие от историй профсоюзов прошлого, сейчас препятствия связаны с наследием не коммунизма, а посткоммунизма — а именно, со своеобразным расположением к капитализму, присущим профсоюзам посткоммунистической эпохи. Всем известно, что в посткоммунистической Восточной Европе профсоюзы переживали тяжелые времена. Они постепенно теряли все: членов, авторитет на рабочем месте, солидарность в коллективах, отраслевое разнообразие, обязательства предприятий и политическое влияние. Конечно, при старом режиме профсоюзы, по сути, были частью государственного аппарата — одной из трех частей триады, состоящей из администрации, партийной ячейки и ячейки профсоюза, которая управляла заводом и представляла его интересы перед центральным правительством. (Некоторые называют эту триаду «Бермудским треугольником»: из-за ее деятельности представительство рабочего класса садилось на мель.) Представляя интересы рабочих, коммунистические профсоюзы не были независимыми, но поскольку они отвечали за поддержание стабильности на заводе, присматривая, чтобы работники были довольны, их советы и мнения имели значение для формирования политики местных властей и администрации предприятия. Старк и Бруст (Stark and Bruszt 1998: 113) называют такие элиты средней руки в постсталинские времена «отзывчивыми ответственными работниками» — это чиновники, которые должны были прислушиваться к своим подопечным как раз для поддержания порядка. Посткоммунизм, основывающий свою легитимность скорее на голосах, чем на популярности, отказался от неформального общественного договора, по которому профсоюзы получали свою долю власти. Через десятилетие после начала посткоммунистической трансформации большинство профсоюзов стали маргинальными на рабочих местах. Более того, профсоюзы существенно поспособствовали своему упадку: большинство профсоюзных руководителей были убеждены в необходимости рыночных реформ и верили — вопреки западноевропейскому опыту, о котором они в большинстве своем не подозревали, — что рыночная экономика лучше всего работает при минимальном вмешательстве профсоюзов (Kubicek 2004; Ost and Weinstein 1999). Не похоже было, что профсоюзы когда-нибудь совсем исчезнут — благодаря тому, что продолжал существовать государственный сектор. В здравоохранении и образовании членство в профсоюзах оставалось высоким. На производстве же большинство новых частных предприятий, особенно мелких, действительно не имеют профсоюзов. На приватизированных предприятиях профсоюзы еле держатся. Они выжили благодаря инерции, а также благодаря законам, защищающим профсоюзных активистов (и обязывающим предприятие платить им из своей казны), и потребности в защите, которую испытывали преимущественно наименее квалифицированные и поэтому наиболее уязвимые работники этих предприятий. Но когда исчезли ответственные работники профсоюзов, исчезли и рядовые члены. И опросы, демонстрирующие непопулярность профсоюзов даже в качестве организаций для защиты прав работников, говорят о том, что массы рабочих сами по себе не вернутся. Почему членство в профсоюзах так стремительно сократилось на производстве, но не в государственном секторе? Здесь вполне уместен стандартный ответ про объективные экономические причины. Большие производственные предприятия радикально сократили численность своей рабочей силы, давление конкуренции заставило собственников урезать трудовые издержки, а различные мелкие частные предприятия во времена высокой безработицы репрессировали потенциальных профсоюзных организаторов. Но одно из самых поразительных открытий исследователей посткоммунистических профсоюзов связано с убеждениями и позицией профсоюзных руководителей в производственном секторе. Большинство из них просто не считают, что профсоюзы должны играть серьезную роль в частном производстве или что они вообще там нужны — а все промышленные заводы в посткоммунистическую эпоху были или в процессе приватизации, или заново учреждены как частные предприятия. Членство в профсоюзах на производстве так резко сократилось потому, что не было энтузиастов, которые занимались бы расширением профсоюзов. Рядовым неквалифицированным работникам нравились профсоюзы, потому что им нужна была защита. Но в посткоммунистической Восточной Европе профсоюзы на больших заводах возглавляли почти исключительно квалифицированные и более образованные работники. Речь идет о бывших коммунистических профсоюзах, так как Партия возлагала профсоюзное представительство на категорию умеренно образованных администраторов средней руки. Но это касается и независимых антикоммунистических профсоюзов, поскольку их активисты, как правило, были квалифицированными, честолюбивыми рабочими, возмущенными системой номенклатуры и стремящимися к большей вертикальной мобильности (Kurczewski 1993). Другими словами, ни один из посткоммунистических профсоюзов не был создан или управляем теми (неквалифицированными) рабочими, которые больше всего нуждались в профсоюзной защите от отрицательных последствий рыночных реформ. Вместо этого профсоюзами управляли те, кто был убежден — так же сильно, как и представители новой элиты, — что реформы в их интересах, и что профсоюзы препятствуют этим реформам. Многие из моих опубликованных работ приводят доказательства сказанного выше для случая Польши, но международные исследования подтверждают это по всему региону. Авторы, работы которых входят в сборник под нашей со Стивом Кроули совместной редакцией, или же Пол Кубичек в своей отличной новой книге о профсоюзах в Польше, Венгрии, России и Украине — все они пишут об отсутствии энтузиазма в профсоюзной работе со стороны посткоммунистических профсоюзников на приватизированных промышленных предприятиях. В отличие от старого индустриализированного запада или большинства развивающихся стран, профсоюзники в посткоммунистических странах не осознают себя как часть рабочего движения, а просто как представителей рабочих, задача которых состоит не в том, чтобы выбивать льготы и премии для членов профсоюза, а в том, чтобы вбивать в головы рабочих убеждение, что льготы и премии больше не достижимы. (Таким образом, остается в силе ленинистское понятие «представительства», предполагающее, что лидеры группы преследуют цель осуществления ее «исторических интересов», о которых рядовые члены группы могут и не подозревать.) Посткоммунистические профсоюзные руководители унаследовали свои должности, они не боролись за них, и лучшим свидетельством их безразличия к профсоюзному делу было отсутствие даже попыток организовать профсоюзы на новых частных промышленных предприятиях. На самом деле, даже исключения подтверждают это правило: в последнее время профсоюзы выросли на заводах, принадлежащих транснациональным корпорациям, потому как именно там взаимодействие с западными рабочими, во-первых, убедило восточных рабочих в необходимости профсоюзов, а во-вторых, снабдило их ресурсами для создания этих организаций. Однако в последнее время ситуация начинает меняться. Как уже было сказано, на инициативы по созданию профсоюзов на восточноевропейских заводах транснациональных корпораций повлияли иностранные контакты. Тогда как в посткоммунистический период профсоюзы считались тяжеловесными, старомодными учреждениями, в некоторой мере связанными с только что отошедшей в прошлое дискредитированной системой, где-то с 2000 года к профсоюзной деятельности начинают присоединяться все больше молодых рабочих. К тому же, профсоюзные руководители начали с большим энтузиазмом относится к своей работе. На промышленных предприятиях в Польше, которые я посещал где-то с 2000 года, наблюдались несомненные признаки появления нового типа профсоюзника — более преданного профсоюзной работе, чем раньше. Другие исследователи сообщают о похожих наблюдениях: Кубичек (Kubicek 2001: 125), например, упоминает о металлургическом комбинате в России, посещенном им в 2001 году, на котором профсоюз наконец оборвал связи с администрацией, и профсоюзные лидеры начали занимать непривычно жесткую позицию при защите работников. Цель этой статьи — не только объяснить эти изменения, но и попробовать предсказать, какое они могут иметь значение для будущего. Мой тезис в том, что хотя сегодня и можно наблюдать признаки настоящих изменений, наследие недавнего прошлого, скорее всего, помешает профсоюзам максимизировать свои преимущества. Здесь скрыта двойная ирония. Во-первых, причины, по которым профсоюзники еще совсем недавно не хотели быть профсоюзниками, побуждают их становиться профсоюзниками сейчас. Но, во-вторых, именно их недавнее поведение как профсоюзников затрудняет профсоюзную деятельность сегодня. Другими словами, в то время как коммунистическое наследие было главной проблемой, с которой сталкивались профсоюзы в посткоммунистический период, именно посткоммунистическое наследие и является главным препятствием к развитию профсоюзов сегодня. Посткоммунизм и упадок труда Вопреки утверждениям традиционных западных левых, главное препятствие, с которым столкнулись восточноевропейские профсоюзники после падения старых режимов в 1989 году — это не призрак капитализма, а наследие коммунизма. В начале девяностых большинство рыночных реформаторов в регионе считали, что переход к капитализму приведет к возникновению боевого рабочего движения. В конце концов, логика рынка предполагает наступление на права рабочих, появление безработицы и ужесточение рабочей дисциплины. Желательное для реформаторов создание нового класса собственников и наделение его особыми правами и возможностями предполагает лишения для рабочего класса, поэтому реформаторы опасались неизбежного «социального взрыва». Но когда наступление на рабочий класс понеслось на полном скаку, нигде во всем регионе рабочие организаторы не ответили боем. И так случилось не потому, что они, контуженые и дезориентированные, были не в состоянии должным образом встретить фронтальную атаку. На самом деле, атака была не такой уж и «фронтальной». Из-за того, что элита так боялась социального взрыва, она попыталась смягчить возможный ущерб. Новые рыночно-ориентированные правительства часто советовались с рабочими организациями и учреждали трехсторонние советы, чтобы символически привлекать рабочих к принятию решений. Ликвидируя экономические субсидии и подталкивая фирмы к увольнениям, они — по крайней мере, в начале — непременно аргументировали это изнашиванием оборудования или проворачивали все с помощью новых законов — например, о раннем выходе на пенсию на выгодных для рабочих условиях. Профсоюзные руководители, конечно, не испытывали иллюзий по поводу происходящего. Никакие меры подслащения не могли скрыть того факта, что происходила грандиозная системная трансформация, и что новые элиты хотели маргинализировать влияние и силу рабочих организаций. Но чего элиты не понимали, так это отсутствия сопротивления этим изменениям со стороны профсоюзных деятелей. Профсоюзные чиновники отнюдь не были воинственными представителями радикального рабочего движения, преданными делу защиты конкретных интересов одной социальной группы против другой, — они были ничуть не меньшими реформаторами, чем лидеры новых правительств. Они поддерживали попытки приватизации и часто даже пытались их ускорить. Они признавали, что новая администрация будет вынуждена уволить многих работников и ужесточить дисциплину для остальных. «Работникам придется усвоить, — писал один из лидеров польской «Солидарности» всего через несколько дней после прихода к власти рыночных реформаторов, — что их зарплаты — функция таланта и способностей менеджеров, экономистов и инженеров, и что общее состояние наших заводов зависит от уровня кадров, управляющих фирмой» (Arkuszewski 1998). Они удовлетворялись участием в символических трехсторонних советах, предоставляя рыночным реформаторам возможность воплощать свои планы без проволочек, заворачивая их в обертку общественного одобрения (Ost 2000). Профсоюзные лидеры так охотно приветствовали новую систему, враждебную к рабочим организациям, что часто воздерживались от попыток организовать профсоюзы даже на тех иностранных предприятиях, которые ожидали такого хода. Что же до причин этого, можно быть кратким: посткоммунистические профсоюзы были склонны поддерживать капитализм просто из антикоммунизма, они просто пришли к убеждению, что враг их врага — их друг. Это особенно касается стран, где оппозиционные профсоюзные движения возникли еще до 1989 года и боролись против коммунистического правления. Но даже в тех странах, где все еще преобладали старые официальные профсоюзы, их руководители после 1989 года стремились отмежеваться от своего прошлого и заявляли о поддержке новых рыночных принципов. Таким образом, посткоммунистические профсоюзные руководители приняли два основных догмата: что частные работодатели — это лучше для рабочих, чем государственные; и что у профсоюзов есть общие интересы с работодателями — избавиться от лишних рабочих на предприятиях коммунистической эпохи. Профсоюзы в посткоммунистические времена были настолько пассивными — несмотря на массовые увольнения их членов — именно потому, что профсоюзные руководители в основном соглашались с архитекторами шоковой терапии. Таким образом, профсоюзы ослабли не потому, что на них вел наступление капитализм, и не благодаря попыткам капитализма их присмирить. Они ослабли из-за того, что профсоюзные чиновники в значительной степени соглашались с политикой, нацеленной на их ослабление. Поэтому профсоюзы посткоммунистической эпохи — это существа совсем не того вида, который привыкли исследовать социологи профсоюзов и специалисты по производственных отношениях. На первый взгляд очевидное определение, согласно которому профсоюз — это орган защиты работников на рабочем месте и продвижения их интересов в обществе вообще, в посткоммунистическом обществе не работает. Профсоюзы отвечают этому определению, если они формируются в капиталистическом обществе, где активисты рискуют уже из-за одного только участия в профсоюзной деятельности. Но в коммунистическую эпоху профсоюзы существовали для иных целей, и поскольку активисты в них в основном остались те же, то в период непосредственно после коммунизма суть профсоюзов не отвечала этому определению. Таким образом, коммунистическое наследие имеет решающее значение. Оно ответственно за падение престижа труда, поспособствовало легитимации уничтожения профсоюзного влияния и ресурсов и привело к идеологической непоследовательности рабочего движения, которая остается важнейшим источником слабости этого движения с 1989 года. Падение престижа труда было, наверное, первым важным последствием посткоммунизма. Ведь ассоциация коммунизма с трудом — не столько из-за формального прославления труда при этом режиме, сколько из-за его приверженности к огромным, расползающимся промышленным заводам в стиле начала ХХ века — привело к тому, что все связанное с трудом после 1989 стало казаться устаревшим. Новые элиты пропагандировали новую идеологию, превозносящую личные достижения и свободу предпринимательства, утверждающую преимущество офисной работы над ручным трудом и подчеркивающую важность создания класса собственников, и медиа неустанно тиражировали эту новую парадигму. Первой жертвой пал коммунистический культ пролетариата. Конечно, он уже давно хирел и был отброшен еще позднекоммунистическими элитами, которые пытались легитимировать свое правление на основании скорее технической компетенции, чем классового происхождения (Konrad and Szelenyi 1971). Но этот культ оказался до такой степени стойким на символическом уровне, что рабочие протесты и дальше оставались самым мощным способом высказывания для политической оппозиции. Поэтому профсоюзный активизм занимал важное место в мобилизациях против режима в 1989 году в Польше, Венгрии, Болгарии и России, а также нанес последний смертельный удар режиму в Чехословакии. По этим же причинам «защита достижений рабочего класса» служила символическим приемом режима для осуждения оппозиции и отстаивания своего правления в критический момент. Когда лидеры Польши объявили военное положение в 1981 году, и когда через десять лет заговорщики против Горбачева ненадолго захватили власть во время неудавшегося советского переворота, все они утверждали, что спасут «рабочий народ» от бедствий, которые навлекли на него их предшественники-реформаторы. Новые режимы после 1989 поносили культ труда при каждом удобном случае. Газеты теперь учили идеям о «свободном рынке» и деловому этикету, славили частных предпринимателей, бросивших работу на корпорацию и начавших свое дело, с одобрением цитировали речи экономических неолибералов и иностранных консультантов о необходимости порвать с системой «социалистического завода» путем массовых увольнений и введения индивидуализированной оплаты и системы премий. Практически за одну ночь профсоюзы в свете новой господствующей культуры превратились во что-то ретроградное, в препятствие на пути к здоровому «переходу», который принесет процветание сам по себе — при условии, что низы общества воздержатся от каких-либо классовых требований. («Класс» сам по себе не стал плохим словом, только «рабочий класс». «Средний класс», напротив, приобрел дискурсивный лоск, обозначая накопление благ, предпринимательскую дерзость и потребительство в одном флаконе.) Как уже было отмечено, рабочие организации в основном одобряли такое развитие событий. Антикоммунистические профсоюзные лидеры в Польше, Венгрии и Болгарии преимущественно были квалифицированными, образованными и амбициозными потенциальными профессионалами, которые поддерживали развал старорежимных заводов с их архаическим нарочитым коллективизмом, который подавлял технологический прогресс и тем самым ограничивал продвижение этих самых профессионалов. Бывшие же коммунистические профсоюзные руководители с младых ногтей привыкли покорятся политической власти, поэтому тоже не имели возражений. Более того, у них были все основания полагать, что им тоже, как классическим «людям организации» с каким-не-каким высшим образованием, при новой системе поведется лучше. В отсутствие хоть сколько-нибудь значимых профсоюзов, которыми управляли бы неквалифицированные и малообразованные рабочие в интересах таких же неквалифицированных и малообразованных — очевидных жертв экономических изменений, — и которые по этой причине были бы заинтересованы в оспаривании нового консенсуса, рабочие организации Восточной Европы присоединились к посткоммунистическому наступлению на престиж труда. Таким образом, профсоюзы стали ассоциироваться с прошлым, и это только придало ускорение набегам на профсоюзные ресурсы. Под ресурсами я имею в виду материальные или культурные активы в распоряжении организации, или различные виды капиталов — экономический, социальный и культурный — которыми эта организация может распоряжаться в свою пользу. Высокая численность членства, автоматические отчисления членских взносов, оплата работы профсоюзных активистов и бюро с бюджета компании, заводские бюллетени, опытные активисты, связи с политическими и интеллектуальными кругами — вот некоторые примеры ресурсов, на которые отрицательно повлиял посткоммунизм. Высокая численность и автоматическое отчисление членских взносов из зарплат исчезли повсеместно. В некоторых странах (например, в Польше) компания все еще оплачивает труд некоторых профсоюзных чиновников, при условии, что численность членов профсоюза превышает определенную планку — но и эта норма все чаще подвергается нападкам. Профсоюзы все еще могут издавать заводские бюллетени, но из-за того, что теперь за эти издания должны платить сами профсоюзы, они занимаются этим все реже — и вероятно, что уменьшение численности усилит эту тенденцию. Что касается способных профсоюзных активистов, то только независимые — то есть оппозиционные — профсоюзы вообще когда-либо владели этим ресурсом, а бывшие официальные профсоюзы были укомплектованы администраторами, в полномочия которых входила поддержка дисциплины на предприятии и способствование выполнению плана. Однако оппозиционные профсоюзы после 1989 быстро теряли своих активистов: многие из них ушли на правительственные должности и в бизнес, а те, кто остался, обычно были более склонны рекламировать рыночные реформы своим членам, чем защищать их от реформ. На наследии коммунизма также лежит ответственность за резкое уменьшение влияния профсоюзов. Ведь, как я уже упоминал, посткоммунистические профсоюзы боролись с реформами намного слабее, чем от них ожидали реформаторы. Они не отреагировали хоть сколько-нибудь серьезно на, наверное, худшую за всю историю рецессию в мирное время. Они безропотно приняли все более авторитарную и скрытную манеру управления предприятиями — без коллективных переговоров, прозрачных схем начисления зарплат и премий, даже без элементарного соблюдения трудового законодательства (Gaciarz 1999; Kubicek 2004). Они терпимо отнеслись к практикам «управления человеческим ресурсом», в рамках которых менеджеры пренебрегали мнениями рядовых работников, даже когда работники точно знали, что такие практики вредят компании. (О неэффективности многих новых посткоммунистических методов см. Dunn 2004). От консультаций с профсоюзами менеджеры или просто отказывались — даже если такие консультации были предусмотрены законом, — или проводили их по такой схеме, что предпочтения менеджмента брали гору, каким бы ни было мнение профсоюза. К тому же, как рассказал мне служащий транснациональной корпорации, которая выкупила одну польскую фирму, были случаи, когда менеджеры не могли найти ни одного профсоюза, который был бы готов выступить от имени работников — хотя они стремились найти таких представителей. Профсоюзные чиновники раннего посткоммунизма так свято верили, что собственность лучше всего работает при слабых профсоюзах, что не хотели возобновлять свою деятельность даже по просьбе менеджеров. Тяжело найти этому другое объяснение, кроме наследия коммунизма. Что касается активности на рабочем месте, права на работу и широких системных последствий, коммунистическое наследие только расчистило путь для посткоммунистического поворота к усилению менеджмента и маргинализации рабочих. Эти проблемы с наследием повлекли за собой общий кризис идеологической последовательности. Рабочие организации просто больше не знали, какой должна быть их роль. Они стремились содействовать развитию демократической рыночной экономики, что, по их мнению, предполагало сотрудничество с новой властью. Но как защищать рабочих, при этом сотрудничая с новым режимом, который хотел создать новый подчиненный рабочий класс? Те, кто воспринимал свою роль как профсоюза серьезно — таких среди профсоюзных руководителей почти наверняка было меньшинство — решали для себя эту проблему с помощью понятия «долгосрочных интересов». Рабочие движения (в том числе коммунистические партии в Восточной Европе в начале своего правления) всегда так делали во времена системных трансформаций: мы отстаиваем интересы рабочих в долгосрочной перспективе, временно становясь на сторону нового правительства и даже пытаясь обрести в нем влияние. Эта стратегия проблематична в любые времена, но в посткоммунистическую эпоху она была усложнена еще и тем, что можно назвать «синдромом холодной войны» — исторически неточными взглядами на роль рабочих организаций в рыночном обществе, которые культивировали обе стороны холодной войны. Согласно господствующему тогда на Западе взгляду, рабочим в капиталистическом обществе выгодно, чтобы умеренные профсоюзы тесно сотрудничали с собственниками и менеджерами. Согласно же официальному мнению Советского Союза, капиталистическое общество предполагает эксплуатацию рабочих, а также маргинализацию и нескончаемое преследование профсоюзов. Другими словами, обе стороны представляли профсоюзы слабыми. В таком случае можно понять, как восточноевропейские профсоюзники пришли к убеждению, что более высокий уровень жизни, преобладающий на Западе, связан со слабостью профсоюзов. Ни одна из сторон холодной войны не была заинтересована в распространении знаний об исторической эволюции этого высокого уровня жизни, который на самом деле является результатом навязывания послевоенного «классового компромисса» со стороны сильных профсоюзов для обеспечения общественного мира. Таким образом, даже самые искренние лидеры восточноевропейских профсоюзов в посткоммунистическую эпоху пришли к мысли, что слабость профсоюзов служит долгосрочным интересам рабочих. Ни профсоюзные чиновники, ни рядовые рабочие не верили не только в историческую миссию рабочего движения, но и в важность сопротивления повседневным посягательствам на их возможности, влияние и средства к существованию. Мы с Кроули уже писали об этом (Crowley and Ost 2001: 230): Похоже, восточноевропейские рабочие убеждены, что вся суть капитализма — в слабости профсоюзов. Они склонны видеть в профсоюзах отсталые организации для слабаков, уместные разве что в отживающем свое государственном секторе, а не представителей рабочих, жизненно важных в противостоянии капиталу — не говоря уже об инструментах реализации и расширения гражданских прав. Благоприятные для профсоюзов обстоятельства после посткоммунизма В таком случае, можно сказать, что дело в субъективном факторе — или, как говорил Горбачев, в «человеческом факторе», — с помощью которого наследие коммунизма так разрушительно повлияло на посткоммунистические профсоюзы. Профсоюзы не мобилизировались для защиты рабочих, потому что они не верили в профсоюзное движение. Возражения, будто они верили в профсоюзное движение, но понимали необходимость реформ в краткосрочной перспективе, или будто они «понимали», что протесты не привели бы ни к чему хорошему на тот момент, упускают из виду суть дела. Чтобы выжить, организации постоянно должны заниматься символической деятельностью с целью самопродвижения. Прочно стоящие на ногах профсоюзы постоянно берутся даже за заведомо проигрышные дела или за то, во что верят их члены, даже если лидеры их не поддерживают, — все ради процветания организации и мобилизации членов. Действительно, польская «Солидарность» выживала именно потому, что время от времени «осознавала» эту необходимость: профсоюзные руководители, особенно на местном уровне, иногда «руководили» протестами, в цели которых они сами не верили (Ost 2005: 88). Впрочем, даже в Польше лидеры общенациональных профсоюзов изо всех сил старались подавлять профсоюзный активизм, несмотря на то, что это противоречило их собственным интересам как лидеров профсоюзов. Но в первое десятилетие после коммунизма большинство профсоюзных чиновников не заботились о своих интересах прежде всего (хотя, возможно, многие просто просчитались и поверили, что чрезмерно энергичное сотрудничество принесет им привилегии от работодателей). Наследие сыграло ключевую роль именно в этом. Почему где-то в начале нового века ситуация начала меняться? Похоже, тут задействованы пять ключевых факторов: борьба профсоюзной бюрократии за выживание, вхождение в состав Евросоюза, зарождающаяся международная солидарность трудящихся, новое поколение рабочих и конец посткоммунистической эпохи на предприятиях, бросивший новые вызовы профсоюзникам. Последние два фактора благодаря изменению поколений и замене коммунистического опыта на посткоммунистический с течением времени привели к новой субъектности — возможно, самому важному повороту в этой истории. Давайте рассмотрим каждый из факторов по очереди. Первый фактор — борьба профсоюзной бюрократии за выживание. Проще говоря, сегодняшние профсоюзные чиновники просто не могут себе позволить идеологических убеждений своих предшественников. В отличие от тех, кто действовал в период непосредственно после коммунизма, сегодняшние профсоюзные лидеры не могут просто переместится с профсоюзной службы в бизнес или в правительство. Эти профессии теперь заняты людьми, хорошо знакомыми с правилами рыночной экономики, и им больше не нужны идеологи, как раньше. Период стремительной мобильности закончился, и это означает, что профсоюзные лидеры больше не защищены подушкой безопасности. Они больше не могут, как их предшественники, верить, что продвижение рыночных реформ изнутри профсоюзов принесет им лучше оплачиваемую работу в менеджменте или правительстве. Если нынешние профсоюзные чиновники хотят сохранить за собой относительно неплохую работу, они должны делать это в качестве профсоюзных чиновников. Теперь в их интересах способствовать расширению профсоюзов. Этого необходимо для их выживания. Более того, это касается не только старых антикоммунистических профсоюзников с признанными достижениями в политике. Чиновникам выживших коммунистических профсоюзов в первые годы после коммунизма тоже казалось, что им не нужно особо стараться, чтобы удержаться на своих постах. Они были уверены, что государство не откажется от дотаций профсоюзам, а компании будут продолжать им платить. Только когда конец посткоммунизма заставил старых профсоюзников понять, что теперь им нужно защищаться, а новым напомнил, что они все еще профсоюзники, обе группы осознали необходимость попытаться организовать новых членов. С этого времени для поддержания собственного существования профсоюзные чиновники были вынуждены серьезнее отнестись к строительству своих организаций. В их поле зрения не осталось лазеек в лучшую жизнь. Второй фактор — роль Евросоюза. Как бы некоторые реформаторы и даже некоторые профсоюзники ни желали угасания профсоюзов, интеграция в ЕС воспрепятствовала этому. Ведь ЕС недвусмысленно признает профсоюзы ключевым элементом европейской политэкономии, неотъемлемым субъектом режима «социального партнерства», предусмотренного правилами ЕС. Даже если лидеры ЕС и пытались отобрать у западных профсоюзов некоторые привилегии, в то же время они выделяли деньги и кадры для продвижения профсоюзных образовательных программ на востоке и налаживания контактов восточных профсоюзников с их западными собратьями. Евросоюзовская программа поддержки PHARE, например, профинансировала «Проект “Общественный диалог”», преподавая посткоммунистическим государствам нюансы западноевропейского социального партнерства и обучая профсоюзников принимать в нем участие (Pliszkiewicz 1996). Присоединение к ЕС, похоже, означает, что профсоюзы на востоке обречены не просто выживать, а и проявлять хоть какую-то активность. Третий фактор — зарождающаяся солидарность трудящих. Тогда как раньше западные профсоюзы разных идеологических направлений — будь то старые консервативные AFL-CIO, социалистические профсоюзы Франции или коммунистические профсоюзы Италии — оказывали поддержку оппозиционным восточноевропейским профсоюзам по идеологическим соображениям, как рабочим организациям и представителям гражданского общества в борьбе против диктатуры, в последнее время западные профсоюзы начали принимать участие в востоке по причине глобализации. То есть рабочие лидеры запада считают необходимым следовать за капиталом заграницу, и у них намного больше возможностей преуспеть в этом в Восточной Европе, чем в Восточной Азии. Следовательно, поддержка рабочих здесь достигла большего, чем, скажем, достижения Фонда Фридриха Эберта в книгопечатании и спонсировании исследований и конференций на тему труда. В начале девяностых Профсоюз работников сферы обслуживания (Service Employees International Union, SEIU) AFL-CIO, который заработал репутацию в США своей напористостью в организации рабочих, начал проводить вербовочные семинары в Польше и вложил в них еще больше денег, когда президентом AFL-CIO стал лидер SEIU Джозеф Суини. Руководители «Солидарности» были не очень заинтересованы в этой деятельности, когда всё еще серьезно занимались политикой. Но к 1999 году, когда политическое направление их деятельности начало приходить в упадок, а симптомы профсоюзной слабости угрожали долгосрочному выживанию профсоюза, они занялись этим проектом и создали Бюро развития профсоюза, предназначением которого была организация отделений в новых секторах производства. Западные профсоюзы тоже, как уже было сказано, начали следовать за транснациональными корпорациями заграницу. Германские профсоюзы особенно пригодились работникам автомобильной промышленности на восточных заводах «Фольксвагена» и «Опеля», помогая основывать профсоюзы и успешно управлять ими. Иностранные профсоюзы работников торговли тем временем помогали с организацией работникам восточноевропейских «гипермаркетов». Четвертый фактор, способствующий возрождению профсоюзов в Восточной Европе, — появление нового поколения рабочих. К началу нового тысячелетия молодые рабочие начали интересоваться профсоюзным движением — впервые со времен падения коммунизма. Этот был крутой поворот, ведь профсоюзы, как я уже говорил, совсем вышли из моды в 1989 году. Как важнейший атрибут зрелищности и иконографии коммунизма — от первомайских митингов до кампаний по повышению производительности — профсоюзы ассоциировались с ушедшей в небытие системой, а не с новой системой, которую еще только предстояло создать. Молодые рабочие толпами исходили из профсоюзов, а новые участники рынка труда просто отказывались присоединяться. Кроме проблем с имиджем, «старение» профсоюзов было вызвано еще двумя факторами: доступностью массы новых рабочих мест для молодых рабочих в новом частном секторе, не обремененном профсоюзами; и экономическим кризисом, который не давал серьезным предприятиям, на которых были профсоюзы, нанимать новых работников — это заставляло все больше молодежи переходить в неформальный сектор, выезжать в поисках работы за границу или пытаться получить высшее образование. Конечно, в разных местах события развивались по разным схемам. Профсоюзы были особенно популярными среди молодежи в тех центральноевропейских странах, где быстро прошла мелкомасштабная приватизация. Ведь вследствие этого в частные руки перешли многие базовые услуги, ранее предоставляемые профсоюзами — от поставки потребительских товаров до организации отпусков и до жилья. Там же, где приватизация проходила медленнее — например, в России и в Украине — членство в профсоюзах оставалось высоким даже среди молодежи, поскольку профсоюзы оставались по крайней мере потенциальными поставщиками важных услуг. Но даже в Центральной Европе ситуация начала изменится к концу девяностых, поскольку опыт молодых рабочих к этому времени уже был сформирован не реальным социали

Master's degree - Central European University

Years of experience: 12. Registered at ProZ.com: Oct 2015.

N/A

Ukrainian to English (Kyiv-Mohyla Academy)
English to Ukrainian (Kyiv-Mohyla Academy)

N/A

Bio

I have a BA in Philology from National University of Kyiv-Mohyla Academy in Kyiv, 2013, and an MA in Sociology and Social Anthropology from Central European University, Budapest, 2015.
The second program was taught in English, and the classes in CEU are very international, so I was using English as my everyday language and my school language for almost two years. It was during my CEU studies that I started to feel confident enough with my English to be able to translate from Ukrainian and Russian to English and not the other way around, as I did before. So I have about a year of experience of Ukrainian-to-English and Russian-to-English translation, about a year and a half of English-to-Ukrainian and English-to-Russian translation, and about four years of copy editing and proofreading texts in Ukrainian.
I specialize in translation of social science and popular social science texts, being closely familiar with terminology in anthropology, sociology and economics. I have wide experience in working with such texts (the samples in my profile are only a few recent examples).

Keywords: Russian, Ukrainian, social science, anthropology, sociology, economics, policy, politics, philosophy, cinema. See more.Russian, Ukrainian, social science, anthropology, sociology, economics, policy, politics, philosophy, cinema, subtitles, literature, media. See less.

Profile last updated
Oct 14, 2015

More translators and interpreters: Ukrainian to English - English to Ukrainian - Russian to English More language pairs

Your current localization setting

Select a language

You have native languages that can be verified

Your current localization setting

Select a language