No conviene, a mi parecer, traducir sino de los idiomas que habitaron nuestras vidas. Quiero decir que no basta con saberlos. Lo esencial es haber sido o ser en ellos. Las lenguas en las que hemos sucedido, aquellas en las que el tiempo se nos brindó con sus goces y sus penas, y en las que expresarnos fue para nosotros vitalmente decisivo, son las que, cuando hay vocación literaria, mejor dotados nos encuentran para encarar su traducción. Yo ocurrí en portugués, si así se me acepta que lo diga, y ello durante años para mí fundamentales. Dejé, en esa medida, de frecuentarlo y sentirlo como un idioma extranjero. Quien sabe abrirse a los secretos de la lengua que traduce, capta y comulga tanto con el sentido de lo dicho como con la cadencia del enunciado escrito, y es esa respiración hábilmente preservada la que vuelve inconfundible una versión exitosa [3]. Se deja en cambio de escucharla al optar por el camino de la literalidad, vía que se revela muerta cuando lo que se busca es acceso a los acentos personales de la voz de quien escribe. El mejor acatamiento al texto traducido demanda imaginación, aptitud para el desvío o las sendas laterales, así como saber valerse de las analogías y lo latente, siempre que con ello no se afecte el propósito ni el tono del autor. Y ello, estoy seguro, en igual medida para la prosa y el verso, puesto que la prosa, cuando de veras lo es, no va a la zaga de la poesía ni en logros ni en exigencias. Es obvio que la alegría de traducir proviene, en amplia medida, de saberse sirviendo a la difusión de quien a juicio nuestro lo merece, alentando así su reconocimiento. ¿Pero cómo no pensar además que, al proceder de este modo, se deja atrás la maldición de Babel, el mandato que forzó la dispersión de quienes debieron haberse buscado, no para volver a homologarse, sino para empeñarse en dialogar a partir de su diferencia? | Winning entries could not be determined in this language pair.There was 1 entry submitted in this pair during the submission phase. Not enough entries were submitted for this pair to advance to the finals round, and it was therefore not possible to determine a winner.
Competition in this pair is now closed. |
Вважаю, що перекладати слід лише з тих мов, які увійшли в наше життя. Тобто недостатньо лише знати мови. Важливо прожити їх, або ж існувати ними. Мови, у яких ми відбулися, у яких час наділяв нас митями втіхи і жалю, і висловлюватися якими було для нас життєвим рішенням, – саме до них ми маємо найбільший хист аби подужати перекласти, коли маємо ще й літературне покликання. Я відбувся португальською мовою, дозвольте мені саме так висловитися, і це сталося протягом років, які для мене були визначальними. На тому етапі я перестав використовувати її і відчувати як іноземну мову. Хто зуміє відкритися таємницям мови, з якої перекладає, той уловить у співзвуччі не лише зміст сказаного, а й ритм написаного: і саме ця уміло збережена частота дихання робить вдалий варіант перекладу винятковим. Коли ж ми натомість обираємо шлях літературний, і більше не слухаємо мову, то вона постає неживою, а ми ж прагнемо осягнути й індивідуальні відтінки голосу того, хто створив оригінал. Аби якомога ближче відтворити текст, потрібна уява, майстерність знаходити виверти чи обхідні шляхи, а також уміння послуговуватися аналогіями чи прихованим змістом, не порушивши водночас ані наміру, ані тону автора. Я певен, що це однаково стосується як прози, так і віршів, адже справжня проза не відстає від поезії ані висотами, ані вимогами. Очевидно, що задоволення від перекладу випливає значною мірою зі самоствердження через власну роль у поширенні творів тих авторів, які на наш розсуд цього заслуговують, а отже і сприянні їхньому визнанню. І як не думати, що коли ми діємо саме таким чином, то водночас обходимо і вавилонське прокляття: веління, що посіяло розбрід замість згуртованості – адже йдеться не про прагнення знову стати усім однорідними, а про зусилля спілкуватися з огляду на цю розрізненість? | Entry #34841 — Discuss 0 — Variant: Not specifiednone
|